69907 (Віденська культура), страница 3

2.1 Кристоф Філлібальд Глюк (1714-1787).

Із середини XVIII сторіччя на розвиток європейської музичної культури став впливати класицизм. Твори мистецтва повинні були створюватися за строгими правилами й вирішувати високі моральні проблеми. Італійські операсеріа й операбуффа цим вимогам не відповідали. Явище опери, заснованої на художніх принципах класицизму, пов'язане із творчістю Кристофа Віллібальда Глюка.

Композитор народився в австрійському містечку Ерасбах (недалеко від кордону із Чехією) у родині лісничого. Музичну освіту він одержав у Празі. Співав у церковному хорі, під керівництвом відомих чеських музикантів вивчав теорію. Пізніше, уже в Мілані, Глюк познайомився з італійською музикою. Тут він брав уроки у відомого композитора й органіста Джованні Баттіста Саммартіні (близько 1700-1775); саме Саммартіні навчив його блискуче володіти оркестром. В Італії Глюк склав свої перші опери (вони були написані в жанрі оперисеріа). Під час перебування в Лондоні (1745 р.) Глюк зустрівся з Генделем, і музика німецького майстра зробила на нього величезне враження. У складі оперної трупи композитор відвідав багато європейських міст. Нарешті в 1752 р. він улаштувався у Відні, а в 1754 р. одержав місце придворного композитора. На той час Глюк був автором відомих опер, мав досвід роботи в театрі, глибоко знав італійські, французькі й німецькі оперні традиції. Поступово композитор прийшов до думки, що оперу необхідно змінити. Першими операми, створеними за новими правилами, стали "Орфей і Евридіка" (1762 р.), "Альцеста" (17б7 р.), "Парис і Олена" (1770 р.). Глюк написав їх на тексти італійського поета й драматурга Раньєри да Кальцабіджи (1714-1795). Це був перший приклад співробітництва автора музики й лібретиста в процесі створення опери. Колись композитори писали музику на вже готові й окремо видані лібрето. Погляди Глюка й Кальцабіджи на сюжет і розвиток дії збігалися, що зробило їхній творчий союз плідним. [8, 152-157]

Для опер Глюк вибирав, як правило, античні сюжети, у яких виспівувався подвиг в ім'я любові й виконання обов'язку. Діючими особами його добутків були узагальнені символічні фігури, що персоніфікували моральні поняття - любов, вірність, саме відкинутість і т.д. У драматургії опери ясно виражений зв'язок із традиціями античного театру - кількість персонажів мінімальний, що відбувається коментує хор. Основну увагу композитор приділяв слову. Він прагнув до того, щоб музика точно виражала дух і настрій поетичного тексту.

Важливу роль в операх Глюка грають речитативи; вони завжди звучать під акомпанемент оркестру (на відміну від секко - речитативів опери-серіа, які супроводжувалися клавесином). Головна мелодійна лінія проводиться в аріях; композитор відмовився від віртуозних прийомів і прикрас, що відволікали слухачів від змісту тексту. Зросла роль оркестру - уже в увертюрі були позначені основні ідеї. Добутки композитора одержали визнання у Відні, але повне розуміння майстер сподівався знайти в столиці Франції, і в 1773 р. він відправився в Париж. Для французької сцени Глюк створив нові редакції "Орфея й Евридики" і "Альцести", написав такі опери, як "Іфігенія в Авліді" (1774 р.; по трагедії французького поета й драматурга Жана Расіна) і "Іфігенія в Тавриді" (1779 р.; за мотивами трагедії давньогрецького драматурга Еврипіда). Опери Глюка, що мали в Парижі великий успіх, викликали проте запеклі суперечки. Суспільство розділилося на прихильників Глюка і його лютих супротивників. Композитора підтримали письменники й філософи Дені Дідро, Жан Жак Руссо. Однак багато хто виступили проти нововведень - вони відстоювали традиційні принципи французької опери в дусі Люлли й Рамо й італійської опери-серіа. Супротивники Глюка навіть викликали в Париж в 1776 р. відомого італійського композитора Нікколо Піччінні й домоглися постановки його опер. Розгорілася так звана "війна глюкістів і піччінністів", що викликала багато суперечок у паризькому суспільстві. У добутках Глюка залучали ясність драматургічного розвитку, цілісність образів, класична строгість і виразність музики, природність і краса мелодій, шляхетність почуттів героїв. Творчі принципи композитора придбали чимало прихильників, але жоден з них не мав таке ж яскраве дарування, тому досвід віденського майстра можна вважати унікальним і не має прямого продовження. Однак до ідеї про провідну роль поетичного тексту зверталися багато музкантів, зокрема німецький композитор Рихард Вагнер. [8, 163-166]

2.2 Йозеф Гайдн (1732-1809)

Про музику Йозефа Гайдна - одного із засновників віденської класичної школи - його друг і молодший сучасник Вольфганг Амадей Моцарт писав: "Ніхто не в змозі робити все: і балагурити, і потрясати, викликати сміх і глибоко торкати, і все однаково добре, як це розуміє Гайдн". Із творчістю Гайдна зв'язаний розквіт таких жанрів, як симфонія (їх у нього сто чотири, не вважаючи загублених), струнний квартет (вісімдесят три), клавірна соната (п'ятдесят дві); велику увагу приділяв композитор концертам для різних інструментів, камерним ансамблям і духовній музиці.

Народився Франц Йозеф Гайдн у містечку Рорау (Австрія) у родині каретного майстра. З восьми років він став співати в капелі Святого Стефана у Відні. Майбутньому композиторові приходилось заробляти на життя перепискою нот, грою на органі, клавирі й скрипці. У сімнадцять років Гайдн втратив голос і був виключений з капели. Тільки через кілька років він знайшов постійну роботу - влаштувався акомпаніатором до відомого італійського оперного композитора Николе Порпоре (1686-1768). Той оцінив музичне дарування Гайдна й став викладати йому композицію. [9, 37-42]

В 1761 р. Гайдн надійшов на службу до багатих угорських князів Естерхазі й провів при їхньому дворі як композитор і керівник капели майже тридцять років. В 1790 р. капела була розпущена, але за Гайдном зберегли оклад і посаду капельмейстера. Це дало майстрові можливість оселитися у Відні, подорожувати, виступати з концертами. В 90х рр. Гайдн жив і плідно працював у Лондоні. Він придбав європейську популярність, його творчість гідно оцінили сучасники - композитор став власником багатьох почесних ступенів і звань. Йозефа Гайдна часто називають "батьком" симфонії. Саме в його творчості симфонія стала провідним жанром інструментальної музики.

У симфоніях Гайдна цікава розробка основних тем. Проводячи мелодію в різних тональностях і регістрах, надаючи їй той або інший настрій, композитор таким чином виявляє її приховані можливості, виявляє внутрішні протиріччя: мелодія то перетворюється, то вертається до первинного стану. Гайдн мав тонке почуття гумору, і ця особливість особистості відбилася в музиці. У багатьох симфоніях ритміка третьої частини - менуету - нарочито важка, немов автор намагається зобразити незграбні намагання простолюдина повторити елегантні рухи галантного танцю. Дотепна Дев'яносто четверта симфонія (1791 р.). У середині другої частини, коли музика звучить спокійно й тихо, зненацька лунають удари литавр - щоб слухачі "не нудьгували". Невипадково добуток назвали "З боєм литавр, або Сюрприз". Гайдн нерідко використовував прийом звукоімітування (співають птахи, бродить по лісу ведмідь і т.п.). У симфоніях композитор часто звертався до народних тем, в основному до слов'янских - словацьких і хорватських. [9, 48]

Представникам віденської класичної школи, і насамперед Гайдну, належить заслуга формування стійкого складу симфонічного оркестру. Колись композитори задовольнялися лише тими інструментами, які в цей момент були доступні. Поява стійкого складу оркестру - яскрава ознака класицизму. Звучання музичних інструментів приводилось таким чином у строгу систему, що підкорялася правилам інструментування. Правила ці засновані на знанні можливостей інструментів і припускають, що звук кожного - не самоціль, а засіб, що виражає певну ідею. Стійкий склад давав цільне, однорідне звучання оркестру. Крім інструментальної музики Гайдн приділяв увагу опері й духовним творам (створив ряд мес під впливом Генделя), звертався до жанру ораторії ("З утворення світу", 1798 р.; "Пори року", 1801 р.).

2.3 Вольфганг Амадей Моцарт - музичне диво світу

З появою особи та творів Вольфганга Амадея Моцарта завершується піднесення «Віденської класики». Тлумачення тих 600 творів, які Моцарт встиг створити за 35 років свого життя, досі захоплюють найвизначніших діячів історії культури.

Творчість Моцарта займає особливе місце у віденській класичній школі. У його добутках класична строгість і ясність форм з'єдналися із глибокою емоційністю. Музика композитора близька до тих напрямкам у культурі другої половини XVIII ст., які були звернені до почуттів людини ("Буря й натиск", почасти сентименталізм). Саме Моцарт уперше показав суперечливість внутрішнього миру особистості.

Вольфганг Амадей Моцарт народився в Зальцбурзі(Австрія). Маючи феноменальний музичний слух і пам'ять, він уже в ранньому дитинстві навчився грати на клавесині, а в п'ять років написав перші твори. Першим педагогом майбутнього композитора став його батько Леопольд Моцарт - музикант капели архиєпископа Зальцбургзького. Моцарт віртуозно володів не тільки клавесином, але також органом і скрипкою; славився як блискучий імпровізатор. Із шести років він гастролював по країнах Європи. В одинадцять створив першу оперу "Аполлон і Гіацинт", а в чотирнадцять уже диригував у театрі Мілану на прем'єрі власної опери "Мітридат, цар Понтійський". Приблизно в цей же час його обрали членом Філармонічної академії в Болоньї. [12, 25-28]

Як і багато музикантів тієї епохи, Моцарт перебував на придворній службі (1769-1781 р.) - був концертмейстером і органістом в архієпископа міста Зальцбург. Однак незалежний характер майстра (особливо коли справа стосувалася музики) викликав різке невдоволення архієпископа, і Моцарт зволів покинути службу. З видатних композиторів минулого він став першим, хто вибрав життя вільного художника. В 1781 р. Моцарт переїхав у Відень, у нього з'явилася родина. Заробляв він рідкими виданнями власних творів, уроками гри на фортепіано й виступами (останні послужили стимулом для створення концертів для фортепіано з оркестром).

Особливу увагу Моцарт приділяв опері. Його добутки - ціла епоха в розвитку цього виду музикального мистецтва. Опера манила композитора можливістю показати взаємини людей, їхніх почуттів й прагнення.

Моцарт не прагнув за прикладом Глюка до створення нової оперної форми - новаторською була сама його музика. У зрілих добутках композитор відмовився від строгого розмежування опери на серйозне і комічне - з'явився музично-драматичний спектакль, у якому ці елементи переплетені. Як наслідок - в операх Моцарта немає однозначно позитивних і негативних героїв, характери живі й багатогранні, не зв'язані рамками амплуа. На відміну від Глюка, який вибирав міфологічні сюжети, Моцарт часто звертався до літературних джерел. [12, 35]

Так, опера "Весілля Фігаро" (1786 р.) написана по п'єсі французького драматурга П’єра Огюсте на Бомарше "Божевільний день, або Одруження Фігаро", що була заборонена цензурою. Головна тема опери - любов, що, втім, можна сказати про всі твори Моцарта. Однак є в добутку й соціальний підтекст: Фігаро і його кохана Сюзанна розумні й енергійні, але вони незнатного походження - усього лише слуги в будинку графа Альмавіви. Їх протидія панові (дурнуватому й зрештою обдуреному аристократу) викликає співчуття автора - зовсім очевидно, що він на стороні закоханих.

В опері "Дон Жуан" (1787 р.) одержав музичне втілення середньовічний сюжет про підкорювача жіночих сердець. Енергійному, темпераментному, свавільному і вільному від всіх моральних норм героєві протистоїть в особі Командора вища сила, що персоніфікує розумний порядок. Філософське узагальнення сусідить тут з любовними інтригами (відносини Дон Жуана із сільською дівчиною Церлиною, шляхетною дамою Донною Ганною) і жанрово-побутовими елементами (поводження Лепорелло, невдачливого слуги головного персонажа). Трагічне і комічне утворять нерозривну єдність. Цю особливість опери підкреслив і сам автор, давши своєму твору підзаголовок "Весела драма". Здавалося б, у фіналі справедливість тріумфує - порок (Дон Жуан) покараний. Але музика опери тонше й складніше такого спрощеного розуміння добутку: вона викликає в слухача співчуття до героя, що залишився вірним собі навіть перед обличчям смерті. Філософська казка-притча "Чарівна флейта" (1791 р.) написана в жанрі зингшпиля. Основна ідея твору - неминучість перемоги добра над злом, заклик до стійкості духу, до любові, до розуміння її вищого змісту. Герої опери - Таміно й Паміна піддаються серйозним випробуванням (мовчанням, вогнем, водою), але гідно переборюють їх і досягають царства краси й гармонії. [12, 48-53]

Моцарт (знову ж на відміну від Глюка) головною вважав музику, хоча ставився до тексту лібрето дуже вимогливо. У його операх значно зросла роль оркестру. Саме в оркестровій партії нерідко виявляється авторське відношення до діючих осіб: то промайний глузливий мотив, то з'явиться прекрасна поетична мелодія, те бундючно-важливі акорди зміняться шустрими пасажами. Уважному слухачеві ці деталі говорять більше, ніж текст. Основними портретними характеристиками залишилися арії, а про взаємини героїв розповідається у вокальних ансамблях. Композитор зумів передати в ансамблях особливості характеру кожного персонажа, при тому що свої репліки вони часто співають на ту саму музику.

Будучи представником віденської класичної школи, Моцарт, як і Гайдн, велике значення надавав жанру симфонії. Особливо популярні три останні симфонії - Тридцять дев'ята, Сорокова й Сорок перша ("Юпітер"), створені в 1788 р. У творах цього жанру остаточно закріпилися чотиричасний цикл і правила сонатної форми (Моцарт одним з перших став використовувати цю форму для повільних частин). Симфонії Моцарта включають безліч тонких емоційних нюансів. Теми часто нерівні по характеру, складні по ритму, часом ідуть у супроводі різких гармоній, але музика зберігає відточені, чіткі форми. Саме симфонії близькі за духом до німецького літературного руху "Буря й натиск". Його представники, зокрема Іоганн Вольфганг Ґете й Іоганн Фрідріх Шиллер, прагнули зображувати сильні почуття, щиросердечне сум'яття, героїчні вчинки й характери. Багато дослідників порівнювали Сорокову симфонію Моцарта з романом Ґете "Страждання молодого Вертера". Симфонія багато в чому передбачила традиції симфонічної музики епохи романтизму. [12, 60-62]

Моцарт став і одним із творців жанру класичного концерту. В основі концерту - змагання соліста й оркестру, і цей процес завжди підлеглий строгій логіці. Композитору належить двадцять сім концертів для фортепіано з оркестром, сім - для скрипки з оркестром. В одних творах слухача вражає віртуозна майстерність, святковість, в інших - драматизм і емоційні контрасти. Фортепіанна творчість Моцарта включає дев'ятнадцять сонат, у яких він продовжував розробляти сонатну форму, а також твору в жанрі фантазії - так називають музичний добуток, заснований на імпровізації й вільний за формою. Композитор відмовився від клавесина й клавікорда, що володіють у порівнянні з фортепіано більш м'яким, але слабким звуком. Фортепіанна манера Моцарта - виразна, елегантна, з ретельною обробкою мелодії й акомпанементу.

Інтереси майстра не обмежувалися оперою й інструментальною музикою. Ним створені й духовні твори: меси, кантати, ораторії, реквієм. Музика реквієму (1791 р.), призначеного для солістів, хору й оркестру, глибоко трагична (Моцарт працював над твором, коли вже був хворий, фактично перед самою смертю). Повна скорботи стримана перша частина - "Вічний спокій", вражає силою й суворою енергією "День гніву". Музика завершальної строфи "Дня гніву" передає стан чистого суму, що проникає в самі глибини людської душі. Цю частину називають "Мацерація" ("Lacrimosa") по перших словах тексту: "Слізним буде цей день" ("Lacrimosa dies ilia").При створенні реквієму Моцарт використовував досвід, придбаний у роботі над операми, і досягнення попередників (зокрема, прийоми поліфонії Баха). Частини твору, що нагадують оперні арії й ансамблі, роблять музику дуже емоційною, а поліфонічні - насамперед "Господи, помилуй!" ("Kyrie eleison") - персоніфікують духовний початок, вищу справедливість. Головний образ реквієму - страждаюча людина перед особою суворого Божественного правосуддя.

Майстер так і не встиг дописати реквієм; він був дороблений по накиданнях композитора його учнем Францем Ксавером Зюсмайром (1766-1803). Музику Моцарт складав дуже легко, іноді навіть без чернеток, створюючи твори, неперевершені по художній красі й гармонійності. Музиканти-Сучасники високо цінували дарування Моцарта, але більшість аристократичних публік його творчість не розуміла, а в останні роки життя композитора не приймало зовсім. Помер Моцарт у бідності й був похований у Відні в загальній могилі. [12, 77]