29479 (Нормативно-правове забеспечення охорони і використання земельних ресурсів), страница 4

Відповідно до ст. 9 Закону "Про концесії", концесійний договір Полягає на термін не менше 10 і не більше 50 років. Таким чином, термін короткострокового концесійного використання земельних ділянок в два рази перевищує термін короткострокової оренди землі, що не відповідає ні вимогам ч. 5 ст. 2 концесійні закони, ні положенням ЗК про терміни короткострокової оренди земельних ділянок. Згідно ст. 12 Закону "Про концесії" концесіонер вносить концесійні платежі, методики численні і граничні розміри яких визначаються Кабінетом Міністрів України. Платежі за орендне використання земельної ділянки здійснюються відповідно до вимог Закону "о оренді землі".

Але найголовніше полягає в тому. що згідно ст. 20 Закону "Про концесії" майно, створене для виконання умов концесійного договору, а також його поліпшення, реконструкція і технічне переоснащення, є об'єктом права державної або комунальної власності. Отже по закінченню терміну концесійного договору або при його достроковому розірванні створені майнові об'єкти або зведені будови на наданих в концесію земельних ділянках переходять концессиедателю. Концесіонерові ж належить право власності на отриманий прибуток від управління (експлуатації) об'єктом концесії, а також на продукцію, проведену в результаті виконання умов концесійного договору за рахунок яких він покриває понесені витрати і задовольняє свої підприємницькі інтереси.

Все вище викладене приводить до виводу про те, що концесійне землекористування є самостійним видом термінового і платного володіння і користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на підставі договору концесії. Це не унеможливлює надання земельної ділянки, що належить на праві приватної власності, в термінове і платне володіння і користування концесіонера. Але така земельна ділянка може надаватися лише на підставі договору оренди. Таким чином концесіонер може користуватися земельними ділянками па підставі як договору концесії, так і договору оренди.

У ч. 2 ст. 94 ЗК передбачено, що види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки в концесію, визначаються законом. Слід звернути увагу на те, що в приведеній земляно-правовій нормі говориться про види господарської діяльності які декілька ширше за законодавчо певні види концесійної діяльності. Проте, в ч. 1 ст. 10 Закону "Про концесії" умови надання земельної ділянки, якщо він необхідний для концесійної діяльності, віднесені до істотних умов договору концесії. У цій нормі передбачені особливі вимоги, що пред'являються до договірних стосунків по використанню землі на підставі концесії. Так, згідно ч. 3 вказаних норми Закону "Про концесії" якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка договір оренди земляною ділянки або акт про надання його в користування додаються до договору про концесійну діяльність. При цьому мається на увазі не державний акт на постійне користування земельною ділянкою, а акт його наданні для використання на підставі концесії.

Поза сумнівом, закріплення в ЗК інституту концесійного землекористування стимулює розширення видів підприємницької діяльності з використанням земельних ресурсів на умовах концесії. Не дивлячись на те, що він є відносно новим і знаходиться у стадії свого формування у чинному законодавстві всі чаші зустрічаються окремі види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки в концесію. Відповідно до ч. 2 ст. 366 ХК договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав ділової репутації і комерційного досвіду правовласника в певному об'ємі, з позначенням або без позначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.

Ясніше така сфера підприємницької діяльності позначена, наприклад, в Законі "Про концесії на будівництво і експлуатацію автомобільних доріг". Так згідно ст. 1 цього Закону об'єктом концесії можуть бути не лише позаміські автомобільні дороги спільного користування але і їх допоміжні споруди, які розташовані на землях автомобільного транспорту, вказані в концесійному договорі. До них відносяться земельні ділянки, зайняті майданчиками для стоянки автотранспорту і для відпочинку, підприємствами і об'єктами служб дорожнього сервісу шумозащитнимі і снігозахисними спорудами і насадженнями, протіволівневимі і протиселевими спорудами, улаштованими заїздами, придорожніми лісосмугами для зашиті доріг і тому подібне Вони призначені для обслуговування рухомого складу на автодорогах і учасників дорожнього руху а також для розміщення сервісних і ремонтно-технічеських служб.

3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Об’єктом права власності зазвичай виступає земельна ділянка. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім того, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб’єктами права власності на землю є:

1. громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності

2. територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності

3. держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Суб’єкти набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами

2. безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності

3. приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування

4. прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю)

5. внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду (лише юридичні особи)

6. передачі земель державної власності (лише територіальні громади)

7. примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (лише територіальні громади)

8. конфіскації земельної ділянки (лише держава)

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність, належать:

1. землі атомної енергетики та космічної системи

2. землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення

3. землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення

4. землі під водними об’єктами загальнодержавного значення

5. земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Власники земельних ділянок мають право:

1. продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину

2. самостійно господарювати на землі

3. власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію

4. використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі

5. на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом

6. споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

1. забезпечувати використання їх за цільовим призначенням

2. додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля

3. своєчасно сплачувати земельний податок

4. не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів

5. підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі

6. своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом

7. дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон

8. зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем[3].

4. ПРАВО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Від стану природних якостей земель безпосередньо залежить і стан інших об'єктів природи, всього довкілля, нарешті здоров'я людей.

Забезпечення належного стану земель пов'язане в першу чергу з їх охороною, яка здійснюється в тому числі і шляхом реалізації правових заходів. Охорона земель є не локальною, а загальносуспільною справою, оскільки вона забезпечує інтереси не лише безпосередньо тих суб'єктів, які використовують землі, а всього суспільства. У зв'язку з цим у Конституції України (ст. 14) знайшло своє закріплення положення про те, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

Землі можуть охоронятися як у комплексі з іншими природними ресурсами (наприклад, в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду), так і як окремий складовий елемент довкілля. У другому випадку питання охорони цього об'єкта природи врегульовано земельним законодавством. Зокрема, чинний Земельний кодекс України присвячує охороні земель спеціальний розділ, правові приписи якого знайшли свій розвиток та реалізацію в Законі України від 19 червня 2003 року «Про охорону земель».

Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших спеціальних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земель від шкідливих антропогенних виливів, а також відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

У тому випадку, коли йдеться про охорону земель у комплексі з іншими природними ресурсами, мають на увазі особливості охорони земель у сукупності з іншими природними ресурсами.

У зв'язку з тим, що всі природні ресурси фактично є різною формою цільового використання земель, питання охорони та збереження окремих природних ресурсів так чи інакше пов'язане з охороною і використанням земель. Таке положення фактично обумовлене комплексним підходом до природокористування. Він базується на органічній єдності самої природи. Взаємозв'язок природних ресурсів у їх природному стані означає перш за все взаємозалежність якості і стану одного їх виду від стану інших видів.

З точки зору комплексного підходу природні ресурси не можна розглядати ізольовано один від одного і планувати їх охорону та використання, оскільки невідомо, які наслідки для майбутнього стану останніх спричиняє сучасна експлуатація кожного із них. Це в свою чергу висуває на порядок денний проблему розробки тенденцій розвитку сучасного законодавства про охорону як окремих, так і всіх разом взятих природних ресурсів. При цьому слід мати на увазі, що серед умов ефективності і дієвості законодавства про охорону природних ресурсів важливим є закріплення в ньому не тільки соціально-економічних, але й екологічних вимог, тобто вимог законів розвитку природи. При регулюванні земельних відносин необхідно враховувати екологічний зв'язок землі з іншими елементами природного комплексу і вплив землевикористання на навколишнє природне середовище.

Забезпечення охорони суміжних природних ресурсів при використанні земель із врахуванням органічного взаємозв'язку всіх природних об’єктів в єдиному біогеоценозі пов'язане з тим, що однією з правових форм реалізації цієї екологічної вимоги є право землевикористання. Саме цей інститут здатний забезпечити раціональне використання земель, їх охорону, а також охорону інших природних ресурсів. При цьому треба виходити із нерозривного взаємозв'язку і єдності використання і охорони земель у процесі їх безпосередньої експлуатації та включати в цю єдність і третій елемент — охорону суміжних природних ресурсів або охорону довкілля в цілому.

Землевикористання, з одного боку, повинно максимально задовольняти потреби людей, а з другого — забезпечувати охорону землі як джерело задоволення цих потреб. В основу такого підходу покладений нерозривний зв'язок і єдність використання і охорони земель у процесі їх безпосередньої експлуатації. В цьому в зазначену єдність треба включати і третій елемент — охорону суміжних природних ресурсів. Землевикористання як одна із форм взаємодії суспільства і природи повинна включати вимоги об'єктивно необхідного раціонального використання даного об'єкта природи, вимоги збереження якості цього об'єкта і вимоги враховувати екологічну взаємодію всіх об'єктів природи. В літературі цілком справедливо зазначалося, що охорону природи неможливо забезпечити за межами відносин по використанню природних ресурсів, оскільки саме в цій сфері відбувається найбільш значний вплив на навколишнє середовище. В той же час слід зазначити, що право землевикористання не є тією універсальною формою, яка забезпечує охорону земель у цілому. Коли антропогенний вплив на землю відбувається в результаті господарської діяльності, не пов'язаної безпосередньо із землевикористанням, охорона земель здійснюється в інших правових формах. Охороні земель та суміжних природних ресурсів повинна сприяти екологізація земельно-правових приписів. Як слушно зазначав В.В.Петров, екологізація законодавства — це впровадження правил екологічного захисту до змісту норм, що регулюють господарську, рекреаційну та іншу діяльність, пов'язану тією чи іншою мірою із впливом на навколишнє середовище. Будь-яка господарська діяльність, пов'язана із впливом на довкілля, в першу чергу передбачає користування землею чи іншими об'єктами природи у визначених законом цілях. У зв'язку з цим екологізація земельного законодавства полягає, по-перше, в існуванні і в подальшому розвитку норм про охорону земель, які використовуються, по-друге, в існуванні і розвитку норм про охорону суміжних природних об'єктів у процесі використання земель.

Закріплення і розвиток у праві землевикористання вимог охорони суміжних природних ресурсів має отримати свій конкретний прояв у формуванні відповідних конкретних обов'язків кожного землекористувача чи власника земельної ділянки.

Одним із аспектів екологізації права землевикористання є створення моделі поведінки суб'єкта, яка б одночасно включала раціональне використання земельної ділянки у встановлених в законі цілях і охорону цієї земельної ділянки. При цьому охорона може здійснюватися як у формі регулювання способу використання цього об'єкта природи, так і у формі покладення на суб'єкта додаткових обов'язків, обмежень чи заборон.