МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

факультет – еколого-економічний

кафедра – екологічного права

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

з дисципліни

природоохоронне законодавство України

на тему

“НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕСПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ І ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ”

Виконав – ст. гр. ЕП-47

А.Ю.

Викладач – Фролова Н.В.

Одеса - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

2 ПРАВОВІ ТИТУЛИ ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

2.1 Право постійного землевикористання

2.2 Право арендного землевикористання

2.3 Право концесійного землевикористання

3 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

4 ПРАВО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЧЕНЬ ПОСИЛАНЬ

ВСТУП

Стосунки власності складають основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожною людини. Володіння власністю завжди було пов'язане з матеріальним достатком і наявністю влади. Тому категорія власності займає центральне місце в системі соціальних стосунків і визначає основи державного і суспільного пристрою.

У соціальному житті відношення власності виступають як стосунки між людьми в процесі привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх привласненої приналежності, здійснення обміну ними, розподіли і вжити з метою задоволення своїх матеріальних і духовних потреб. Саме у соціальному характері стосунків власності полягає суть власності, бо поза суспільством немає і стосунків власності..

Особливе місце в системі цих стосунків займає власність на землю як засіб існування і житла, і суспільства людини. Значна дія на правове регулювання стосунків власності на землю надає цілий ряд чинників, що специфічно виявляються. До найбільш істотних з них можна віднести наступні: земля є творінням природи, вона створена без трудовою участі людини і суспільних витрат; кількісно і якісно вона обмежена природним середовищем; її просторові межі невідтворні і не можуть бути розширені шляхом відтворення; земна поверхня фізично нерухома і просторово не переміщувана; у строго економічному сенсі земля не є товаром, оскільки не володіє реальною вартістю; вона є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві і просторовим операційним базисом для розміщення і діяльності інших галузей національного господарства; при вірному використанні землі як засоби виробництва її продуктивні сили не убувають, а зростають; відмова від використання земельних ресурсів не приводить їх до зносу, деградації або в інший стан непридатності; в результаті використання землі як просторово-терріторіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля є екологічним і енергетичним об'єктом життєзабезпечення, життєдіяльності і місцем проживання людини і суспільства, а також тваринного і рослинного світу і всіх інших організмів; на земних просторах не лише розміщуються її природні об'єкти і їх ресурси, але і улаштовуються людські співтовариства і їх держави і т. п.

Право власності на землю і право землекористування завжди займали, займають, і ще тривалий час займатимуть центральне місце в земельному законодавстві і праві. Правове регулювання стосунків власності, особливо земельній власності, динамічно розвивається. Не становить винятку в цьому відношенні і право землекористування. Найбільш систематизоване регулювання вони отримали в новому Земельному, Цивільному і Господарському кодексах України, а також в оновлених редакціях раніше прийнятих нормативних і крупних нормативних актах останнім часом, які раніше не були відомі вітчизняному правознавству. Саме з врахуванням нових положень цих законодавчих актів написана дана робота. У ній зроблена спроба взаємозв'язаного розгляду найбільш важливих питань права власності на землю і права землекористування.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

Розглянуті в Загальній частині екологічного права питання, пов'язані з характеристикою права природокористування, дають певне уявлення про правову регламентацію відносин щодо забезпечення раціонального використання та охорони всіх природних ресурсів. Водночас кожен з них посідає своє відносно самостійне місце в межах довкілля.

З урахуванням того, що кожний окремо взятий об'єкт природи виконує специфічні функції при задоволенні потреб людини, виникає необхідність диференційного підходу до правового регулювання використання того чи іншого природного об'єкта та його охорони. Це пов'язано з особливостями, які випливають із фізичних та інших специфічних ознак конкретних об'єктів природи.

Відомо, що основу взаємозв'язку між людиною і природним середовищем становить процес праці. Цей взаємозв'язок стає особливо важливим, коли йдеться про виробниче використання земель, наприклад для сільськогосподарських та несільськогосподарських цілей. Свій безпосередній зміст він реалізує в межах раціональності землевикористання.

Термін «землевикористання» слід відрізняти від традиційного терміна «землекористування». Останній вживається у двох аспектах: як один із елементів (правомочностей) права власності на землі і як самостійний правовий інститут — постійного користування земельною ділянкою.

Право землевикористання — один із найважливіших самостійних видів права природокористування. Домінуюче місце цього різновиду права природокористування серед суміжних різновидів (водокористування, лісокористування, надрокористування та ін.) обумовлене тим, що його об'єктом виступає земля, яка, будучи об'єктом природи, виконує різні функції: екологічні, політичні, соціальні, державно-правові та ін. Цінність цього об'єкта природи полягає в невичерпності його властивостей та характеристик для задоволення матеріальних, духовних, естетичних, пізнавальних, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, оздоровчо-культурних та інших потреб.

Земля є основою формування природних та природно-антропологічних ландшафтів, виступає матеріально-просторовою базою України, підвалиною її незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, основою реалізації внутрішніх і зовнішніх функцій держави, здійснення державної влади та ін.

Еколого-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, які формуються щодо землі як об'єкта природи. Саме в межах цих земельних відносин, які є різновидом екологічних, найбільш рельєфно проявляється екологічний фактор, яким характеризується земля.

Роль зазначеного фактора в сучасних умовах зростає. Так, Законом України від 21 вересня 2000 року затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі (екомережі) України на 2000-2015 роки, якою передбачаються зміни в структурі земельного фонду України, що стосуються віднесення на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

Закон України від 24 червня 2004 року «Про екологічну мережу України» присвячений регулюванню відносин, пов'язаних з формуванням, збереженням та раціональним, невиснажливим використанням екологічної мережі як однієї з найважливіших передумов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, охорони навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства.

Згідно із законодавством екомережа являє собою єдину територіальну систему, яка утворюється шляхом поєднання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища. До її складових структурних елементів крім територій та об'єктів природно-заповідного фонду включаються землі водного та лісового фондів; оздоровчого та рекреаційного призначення; земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, луки тощо) та радіоактивно забруднені землі, що не використовуються і підлягають окремій охороні.

Використання об'єктів екомережі прямо чи опосередковано пов'язане із землевикористанням. У цьому разі формуються відносно самостійні земельні відносини, зміст яких характеризується екологічною спрямованістю. Разом з тим, земельні відносини можуть виникати при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу та ін. Це друга група еколого-земельних відносин, виникнення яких пов'язане з використанням інших об'єктів природи, нерозривно пов'язаних із землею. Особливість цих відносин полягає втому, що їх регламентація здійснюється не тільки Земельним кодексом, а й іншими поресурсовими нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний світ та ін. Єдиною умовою правової регламентації в цьому разі згідно зі ст. З Земельного кодексу є те, щоб відповідні нормативно-правові акти не суперечили нормам Земельного кодексу України.

Саме спеціальні нормативно-правові (поресурсові) акти відображають особливості правового регулювання земельних відносин, що виникають при використанні інших природних ресурсів.

Йдеться передусім про забезпечення використання земель відповідно до принципів, закріплених у чинному земельному законодавстві.

Сутність сучасного права землевикористання в екологічному аспекті полягає в тому, що воно повинно бути екологозбалансованим і здійснюватися на певних принципах. Одним з таких принципів є поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Використання землі як територіального базису означає, що її експлуатація пов'язана із здійсненням будь-якої діяльності людини.

Принцип використання землі як основного засобу виробництва стосується насамперед земель сільськогосподарського призначення та земель лісового фонду. Відповідні правові приписи закріплені в гл. 5 Земельного кодексу України.

Нарешті, принцип використання землі як природного ресурсу знайшов своє закріплення у ряді статей Земельного кодексу. Так, ст. 19 Кодексу за основним цільовим призначенням виокремлює самостійні категорії земель. Земельний кодекс (гл. 7,8 і 9) закріплює правовий режим земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного призначення та деяких інших земель як об'єктів природи (наприклад, земель лісового та водного фондів тощо).

Самостійне значення для права землевикористання має принцип забезпечення раціонального використання та охорони земель як один з основних принципів земельного законодавства.

Сучасне землевикористання характеризується ще й тим, що при його здійсненні має бути реалізований принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це один з найголовніших принципів еколого-правового регулювання.

Екологічна безпека як юридична категорія в літературі розглядається як складова частина національної і транснаціональної безпеки. Вона являє собою такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якою система правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантує захищеність права громадян на безпечне довкілля, життя і здоров'я, забезпечує регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткого закріплення в чинному законодавств.

Право землевикористання в багатьох випадках виступає обов'язковою основою здійснення інших видів природокористування. Так, наявність у суб'єкта прав на конкретну земельну ділянку згідно зі ст. 95 Земельного кодексу створює можливість використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини (місцевого значення), торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші властивості землі. У цих випадках використання інших природних об'єктів здійснюється згідно з правовими приписами відповідних поресурсових кодексів і законів (наприклад, ст. 23 Кодексу України про надра, ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 43 Водного кодексу України).

Право землевикористання — це юридично забезпечена можливість отримання чи видобування корисних властивостей землі або доходів з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил їх охорони .

2. ПРАВОВІ ТИТУЛИ ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

2.1 Право постійного землевикористання

Використання земельних ресурсів країни на підставі права постійного землекористування, що іменувалося в попередніх нормативно-правових актах вічним і безстроковим землекористуванням, а протягом дуже короткого часу — довічним спадковим володінням землею, є досить сталим у вітчизняному законодавстві. Безумовно, воно витиснене різноманіттям власницьких підстав використання земельних наділів і втратило своє очолюючи положення в сучасному земляному законі. Але як визнаний законом і правомірний спосіб витягання корисних властивостей землі і конкретних земельних ділянок, право постійного землекористування в обмеженому вигляді існує і в даний час.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, що знаходиться в державній або комунальній власності, без встановлення сроку. Не дивлячись на те, що це право в законодавчому порядку позначається як "землекористування", його вміст охоплює і право володіння земельною ділянкою. Включення до складу землекористування права землеволодіння зумовлюється специфікою земельної ділянки як об'єкту права, яким неможливо реально користуватися без володіння ним в правовому сенсі. Більш того, право володіння земельною ділянкою в переважній більшості випадків складає необхідну передумову дня правомірного користування ним в сенсі витягання його корисних властивостей.

На відміну від права власності на землю, землекористуванню присуши лише правомочність володіння і правомочність користування земельною ділянкою. Їх нормативно-правове вміст мало чим відрізняється від аналогічної правомочності власника землі. Але необхідно підкреслити, що конкретний вміст правомочний володіння і користування для землекористувачів визначаються власниками землі. Правомочність же розпорядження земельною ділянкою залишається за власником, яким при постійному землекористуванні володіє і яке здійснює держава або відповідна територіальна громада.

Спільною між правом власності на землю і правом постійного землекористування є їх безстроковість. Заздалегідь не встановлений термін права постійного землекористування, так само як і права власності додає стійкий характер даному виду землекористування і підвищує ступінь стабільності правомочності землекористувача. У цьому полягає перевага права постійного землекористування перед видами тимчасового землекористування.