139027 (Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг), страница 5

Як видно із слів першого вірша, послання св. апостола Якова було призначене і послане «дванадцяти колінам, що знаходяться в розсіянні» (Як. 1,1), тобто євреям. Мабуть, мова автора звернена не тільки до євреїв, що прийняли християнство, але і до євреїв, що ще не увірували, тим більше що ті й інші довгий час не дуже відділялися один від одного і, як видно з книги Діянь, мали навіть спільні зібрання. Апостол Яків, як вже згадувалося, користувався найбільшим авторитетом і серед тих євреїв, котрі не повірили в Христа, а тому міг звертатися і до них з владним словом повчання. Вираз «дванадцяти колінам, що знаходяться в розсіянні» не виключає і євреїв, що жили в Палестині.

Приводом для написання послання св. Якова були, ймовірно, та скорбота, яку переносили іудеї, що жили в розсіянні, як від своїх невіруючих братів, так особливо від язичників. Випробування ці були такі великі, що багато хто, не знаходячи в собі достатньо сил для їх перенесення і не вміючи їх узгодити з благами для іудейського народу, що очікувалися від Месії, стали падати духом і хитатися у вірі. Серед зовнішніх бід деякі неправильно дивилися на джерело цих бід, дозволяючи собі нарікання на Самого Бога, але разом з тим, думаючи як і раніше вбачати своє спасіння в походженні від Авраама, вони неправильно дивилися на молитву, недооцінювали значення добрих справ, із зарозумілості охоче ставали вчителями інших. При цьому багаті звеличувалися над бідними, унаслідок чого повсюдно брала гору велика пристрасть до мирських благ, а братська любов холонула.

Все це і спонукало св. Якова дати їм необхідне етичне лікування у вигляді послання.

2.4 Автентичність послання Якова

З свідоцтв Орігена і Єсевія Кесарійського відомо, що автентичність послання Якова не всіма в стародавній Церкві визнавалася незаперечною, що дало привід Лютеру в час Реформації сумніватися в його автентичності, оскільки воно містило неприйнятне для Лютера твердження, що «віра без діл мертва» (2,26). Проте ніхто з найвідоміших і знаменитих отців і вчителів Церкви не виказував сумнівів в його автентичності. Приводом для сумнівів могло бути тільки те, що не всі древні письменники Церкви згадують про це послання, оскільки в ньому мало матеріалу для використання в їх апологетично-полемічних працях, які переважно з’являлися в перші часи існування Церкви. Крім того, в його надписанні нічого не говориться про його апостольський авторитет, оскільки св. Яків, через смирення, замовчує про свою апостольську гідність. Зате є підстави вважати, що такі стародавні християнські письменники, як Климент Римській, автор «Пастиря» Єрма, св. Іриней Ліонський, Климент Олександрійський і Тертуліан, знали це послання. Є воно і найдавнішому сирійськом перекладі 2 століття Пешіто. З часу Євсевія Кесарійського всякі сумніви в автентичності цього послання припиняються, послання визнано всією Церквою і внесене в канон Священних Новозавітних книг.

2.5 Загальний характер послання, його зміст і мова

Загальний характер послання суто повчальний, причому етичні умовляння апостола відрізняються особливою силою, піднесеністю і аскетичною суворістю. Виклад уривчастий, носить тон особливої важливості і разом з тим наповненості любов’ю.

Містить послання всього п’ять глав. Матеріал по розділах розташований таким чином:

Розділ перший: Надписання і привітання (1). Вчення про спокуси (2-4), про мудрість і молитву (5-8), про нікчемність багатства (9-11). Джерело спокус — не Бог (12-18). Про приборкання гніву і язика і виконання закону (19-26). Сутність справжнього благочестя (27).

Розділ другий: Умовляння щодо безстороннього відношення до ближніх (1-13). Вчення про взаємовідношення між вірою і добрими справами (14-26).

Розділ третій: Застереження від самозваного учительства і від неприборканості мови (1-14). Істинна і помилкова мудрість (15-18).

Розділ четвертий: Викривальна промова проти пожадань (1-3), проти дружби з світом (4-10), проти лихослів’я (11-12) і самовпевненості (12-17).

Розділ п’ятий: Викриття жорстокосердих багачів (1-6). Повчання про довготерпіння і злостраждання (7-13), про таїнство єлеосвячення (14-15), про сповідання гріхів (16-18), про навернення заблудлих (19-20).³⁴

Апостол Яків на початку свого послання не називає себе апостолом, а пише: «Яків, раб Бога і Господа Ісуса Христа» (Як. 1,1). Однак це ніскільки не принижує його апостольської гідності, а свідчить про його смирення. Водночас це свідчить і про його неабиякий авторитет як серед християн із юдеїв, так і серед християн із язичників. Він називає себе рабом Бога і рабом Господа Ісуса Христа. Це є особливою рисою всіх істинних Апостолів, яка відрізняє їх від тих, які привласнювали собі цю гідність.

Послання апостола Якова спочатку було адресоване «дванадцятьом колінам, що в розсіянні» (Як. 1,1). Деякі дослідники Святого Письма під «дванадцятьма колінами» розуміли новий духовний Ізраїль, посилаючись при цьому на слова апостола Павла: «Не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13.14). Сам вираз «дванадцять колін» - це стародавнє визначення всього ізраїльською народу як єдиною цілого - єдиного, Богом вибраного народу, на відміну від інших язичницьких народів (Дії 26,6-7). Вираз «у розсіянні» свідчить про те, що адресати знаходилися за межами Палестини.

Сам зміст послання своїм суто християнським характером свідчить, про те, що воно було адресоване християнам із юдеїв. Однак відчувається, що деякі звернення в посланні мають відношення до юдеїв невіруючих. Це цілком зрозуміло, бо на початках юдеї християни і нехристияни збиралися разом за національною приналежністю. Водночас авторитет апостола Якова був настільки великий, що його поважали, до його слів прислухалися як християни, так і невіруючі юдеї. Але із самого змісту послання видно, що воно мало відношення не тільки до тих, що проживали «у розсіянні», але й до палестинських юдеїв.

Моральне життя християнина, згідно із вченням апостола Якова, в основному визначається законом волі. «Хто вникне в закон довершений, в закон свободи і перебуває в ньому, - пише апостол Яків, - той, будучи не слухачем, який забуває, а виконавцем діла, блаженний буде у своїй діяльності. Так говоріть і так робіть як такі, що мають бути суджені за законом свободи» (Як 1,25; 2,12).

Удосконалення й виправдання християнина звершується тільки через єднання з Христом у живій і дієвій вірі. «Яка користь, браття мої, - пише Апостол, - коли хто говорить, що він має віру, а діл не має? Чи може ця віри спасти його? Якщо брат або сестра нагі і не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: «Ідіть з миром, грійтесь і їжте», - але не дасть їм потрібного для тіла, - яка користь? Так само і віра, коли не має діл,, сама по собі мертва… Хіба не ділами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака? Чи бачиш, що віра сприяла ділам його, і ділами віра досягла довершеності? І справдилося слово Писання: увірував Авраам Богові, і це було поставлено йому в праведність, і його назвали другом Божим. Чи бачите, що людина виправдовується ділами, а не тільки вірою? Так само і блудниця Раава хіба не ділами виправдалася, прийнявши підглядачів і вивівши їх іншою дорогою? Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва» (Як. 2,14-26).

Тому загальним обов’язком кожного християнина апостол Яків вважає саме діяльну християнську любов: «Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем є в тому, щоби піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах і берегти себе неоскверненими від світу» (Як. 1,27).

Деякі богослови, особливо західні, серед яких і Ф. Фарар, стверджували, що апостол Яків своїм ученням суперечить апостолові Павлу. Однак при більш уважному порівнянні переконуємось, що жодних суперечностей у їхньому вченні немає. Слова апостола Якова, покладаючись на його авторитет як єпископа Єрусалима, використовували вороги апостола Павла, щоб звинуватити його у зраді юдаїзму.

Характер Соборного послання апостола Якова в основному повчальний. У розкритті поняття правди та моральних істин Апостол часто посилається на Старозавітні повчальні книги, зокрема на книги Притч Соломона, Премудростей Соломона, Екклезіаста, Ісуса, сина Сираха. У повчаннях щодо аскетизму, у викритті насилля над бідними з боку багатих апостол Яків близький до духу книги пророка Амоса.

Однак своїм повчальним характером щодо християнської любові послання апостола Якова особливо наближене до Нагірної проповіді Спасителя Ісуса Христа.

У розкритті догматичних істин Апостол поряд із старозавітними понятями про Бога подає також новозавітне вчення. Зокрема, про Бога він говорить як про Найчистішого: «Бог не спокушається злом і Сам не спокушає нікого» (Як. 1,13). Бог є Отцем світу і джерелом всяких благ, Він Незмінний: «Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить зверху, від Отця світів, у Котрого немає зміни і ні тіні переміни» (Як. 1,17). Бог Єдиний: «Ти віруєш, що Бог Єдиний, - добре робиш» (Як. 2,19). Тільки Богові належить право Законодавця і Судді: «Один є Законодавець і Суддя, котрий може спасти і погубити» (Як. 4,12).

Водночас Апостол розкриває догматичні поняття новозавітного, християнського характеру у вченні про Ісуса Христа, як про Істинного Бога. Найперше він називає себе рабом «Бога і Господа Ісуса Христа» (Як. 1,1). Він наголошує, що Ісус Христос є Господом слави: «Майте віру в Ісуса Христа нашого Господа слави» (Як. 2,1), вчення Якого є словом істини: «Він породив нас словом істини, щоб нам бути якимось, початком Його створіння» (Як. 1,18). Водночас Апостол говорить, що Христос незабаром прийде вдруге: «Отже, браття, будьте довготерпеливі до пришестя Господа… Терпіть же довго і ви, зміцніть серця ваші, бо пришестя Господа наближається» (Як. 5,7-8).³⁵

Зважаючи на те, що апостол Яків адресував своє послання християнам, які проживати за межами Палестини – в розсіянні, можна з упевненістю говорити, що воно, як інші священні новозавітні книги, було написане грецькою мовою. Апостол, подібно до тієї усної розмови, яку вів з юдеями розсіяння, згідно свідчення Єгезиппа, перед смертю, і в посланні міг звернутися лише грецькою мовою. Причому грецька мова послання, хоч і не класична, достатньо, проте, чиста, говорить, ймовірно, про те, що св. Яків володів грецькою мовою з самого дитинства.³⁶

Напевно, якнайкраще враження про особистий етичний ідеал ап. Якова дає його послання, яке за загальним свідченням церковного передання є першим за часом написання серед інших апостольських послань (приблизна дата написання ~ бл. 60 року). В Посланні Яків називає себе «рабом Бога і Господа Ісуса Христа» (1,1). Серед основних чеснот, до яких закликає апостол, — терпіння, неухильність в дотриманні заповідей, не звертання уваги на особу, стриманість мови, збереження миру, покірність, презирство до багатства, надія на Бога. Характерно, що послання в основному містить вимоги і повчання у дусі Писання Старого Завіту, не відчувається ніякого зіставлення «закону» і «благодаті», як це яскраво виражено в творіннях «апостола народів». Існує думка, що позиція апостола Якова просто суперечить позиції ап. Павла — зокрема, в питанні про «віру і справи». Дійсно, загалом апостол Яків виказує неначе протилежну ап. Павлу точку зору. Для ап. Якова неначе справді діла важливіші за віру. Але як говорить про це сам апостол? «Справами віра (Аврама) досягла досконалості» (Як. 2,22). І далі: Чи «бачите, що людина виправдовується справами, а не вірою тільки?» (Як. 2,24). В цих міркуваннях, здається, відчувається бажання апостола максимально точно виразити співвідношення справ і віри, відхилити можливі заперечення з боку християн, навернених з язичників, для яких існувала велика спокуса повністю відкинути Старий Завіт. Якщо і є тут полеміка з ап. Павлом, то це полеміка братська.³⁷

РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра

3.1 Перше соборне послання святого апостола Петра

3.1.1 Священний письменник

«Петро, апостол Ісуса Христа», від імені якого написане послання, безумовно, Симон-Петро Євангелія, бо іншого Петра першохристиянська історія не знає. Симон, син Іони (або Іоанна), походив з Віфсаїди, міста на березі Галілейського моря (Ін. 1,44). Разом з братом Андрієм він переселився в Капернаум, де одружився і жив в будинку тещі (Мк. 1,29-31; пор. 1 Кор. 9,5). За професією він був рибаком (Мк. 1,16). В Капернаумі Симон зблизився з сім’єю рибака Заведея, особливо з його синами Яковом і Іоаном (Мф. 4,21; Лк. 5,7-10). Всі четверо відправилися на Йордан слухати проповідь Іоана Хрестителя (Ін. 1,28 і сл.), де вперше зустріли Ісуса. Від Нього рибак отримав нове ім’я Кефа, або Кифа, що по-арамейски значить Скеля, Камінь (Ін. 1,42). По-грецьки це ім’я звучить як Петро (πέτρος — камінь). З цієї миті Симон став послідовником Христа, але остаточно приєднався до Нього тільки в Галілеї після чудового улову риби (Лк. 5,1-11). Господь поселився в будинку Петра, користувався його човном; в списках 12 апостолів Петро усюди названий першим. Йому дійсно належало якесь старшинство: він говорив від імені апостолів, ухвалював за них рішення. Після відмови Христа від царського звання і проповіді про Хліб Небесний багато хто покинув Його. Господь запитав дванадцять: чи не хочуть і вони відійти від Нього? У відповідь Симон-Петро засвідчив вірність учнів і готовність слідувати за Ним (Ін. 6,68-69). Поблизу Кесарії Филипової Петро сповідав віру в Ісуса як «Христа, Сина Бога Живого» (Мф. 16,16 сл.), а Господь, розкриваючи значення імені Петро, сказав, що на цьому камені збудує Церкву Свою: «Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах; і Я тобі кажу, ти Петро і на цьому камені (на камені віри, а не на його особі)³⁸ Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16,17-18). Але коли апостол взнав, що Ісуса чекають муки і смерть, він не зміг примиритися з цим, за що і отримав суворий докір від Вчителя (Мф. 16,22-23). Разом з двома іншими найближчими учнями Господа Іоаном і Яковом Петро був свідком Преображення і воскресіння дочки Іаіра (Мф. 17,1 сл; Мк. 5,22 сл).

На Таємній Вечері Петро намагався чинити опір тому, щоб Вчитель омив його ноги (Ін. 13,6-9), і через Іоана взнав, хто з Дванадцяти — зрадник (Ін. 13,23 сл.). Він завіряв Господа, що не залишить Його навіть в смертельній небезпеці, але почув пророцтво про своє зречення. Втім, він був утішений повелінням в майбутньому «утвердити братів своїх» (Лк. 22,31-34). Петро був поряд з Ісусом під час Його Гефсиманської молитви (разом з синами Заведеєвими, Мф. 26,37), але не знайшов в собі сили пильнувати в цю ніч (Мк. 14,37). Він був єдиним учнем, що намагався захистити Вчителя у момент узяття Його під варту (Ін 18 10). Тільки Петро і Іоанн послідували за Ним в будинок первосвященика, де Петро, впізнаний слугами, в страху відрікся від Ісуса. Вчинивши цей вчинок, він гірко плакав і каявся, згадуючи слова Ісуса (Мф. 26,69 сл.; Мк. 14,66 сл.; Лк. 22,54 сл.; Ін. 18,15 сл.).

Петро — перший з Дванадцяти, кому з’явився Воскреслий (1 Кор. 15,5). На Галілейському морі Господь дав Симону веління пасти Його овець і передбачив йому мученицьку кончину (Ін. 21). За пропозицією Петра був вибраний апостол на місце Іуди (Діян. 1,15 сл.); Петро говорив до народу від імені учнів в день П’ятидесятниці (завдяки цій проповіді близько трьох тисяч людей стали християнами – Діян. 2,14 сл.), зціляв ім’ям Ісуса (Діян. 3,1 сл), випробував перші переслідування за віру (Діян. 4,1 сл.; 5,17 сл.), викривав негідних членів Церкви (5,1 сл.; 8,20 сл.). Після загибелі св. Стефана апостол почав проповідь серед самарян (Діян. 8,14 сл.) і хрестив першого язичника (Діян. 10,1 сл). В 44 р. Петро був арештований в Єрусалимі за наказом царя Агрипи I, але врятувався чудовим чином (Діян. 12). Після цього апостол покинув місто і став мандруючим проповідником. В 49 р. він був в Єрусалимі на «апостольському соборі» (Діян. 15), де підтримав апостола Павла, з яким він познайомився в перші роки після його навернення (Гал. 1,18). В Антіохії Петро проявив деякі коливання, поступившись консерваторам, в чому його і дорікав ап. Павло (Гал. 2,11 сл.; Діян. 11,2 сл.). Петро проповідував головним чином в Малій Азії, Антіохії і, мабуть, в Коринфі (пор. 1 Кор. 1,12).³⁹

Апостол Павло назвав Петра, разом з Іоаном Богословом та Яковом, братом Господнім, одним із трьох стовпів Христової Церкви (Гал. 2,9).

Згідно загальноцерковного передання, засвідченого стародавніми джерелами (Климент Римський, Папій, Гай, Євсевій), наприкінці життя апостол прибув до Рима, де був розіпнутий на хресті вниз головою. Його прибуття можна віднести до 63 р., а страту — до 64 або до 67 р., коли за наказом імператора Нерона була замучена безліч християн. Щодо точності відомостей про служіння ап. Петра в Римі, то ми не знаємо точної дати його прибуття до Рима. Мовчання про нього в павлових посланнях з Рима до 2-го Тим, включно, примушує думати, що його не було в Римі, коли св. ап. Павло складав ці послання. Не бував св. ап. Петро в Римі і раніше прибуття туди св. ап. Павла в узах. З другого боку, стародавнє передання одноголосно свідчить, що св. ап. Петро помер в Римі. Якщо це так, то його смерть природно відносити до другого спалаху гонінь при імператорі Нероні, тобто до 67, найпізніше до 68 року. Отже, служіння ап. Петра в Римі почалося не раніше 64 року і закінчилося не пізніше 68 року.⁴⁰