139027 (Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг), страница 2

Найдавніші (І-II ст. після Р. Х.) посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянських джерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у творах християнських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань для реконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизація дає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християн книг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всією церквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильність до тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідчень цих століть не є «списками» у повному значенні – часто це лише цитати або посилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навіть без згадування їх назв.

Так, у так званому 1-му Посланні Климента Римського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотири книги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф’ян), а також Послання до Євреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф’ян.

Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.) був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє від Матвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.

Варнава (близько 130 р.) посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма (близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.

Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик (середина II ст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором та сенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християн літературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученик посилався і на Об’явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) є цитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.

Татіан, теж один з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках II ст. уклав перший узгоджений текст, на основі об’єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. Το δι τεσσρων ευγγελιων - «за чотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували в завершеному вигляді і активно використовувалися християнами.

Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадував Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-ше Петра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітні книги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису і утверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошував на тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшити або зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.

Климент Александрійський (близько 200 р.) цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла (до Римлян, обидва до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обидва до Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істинними і авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-ше Послання Климента Римського.

Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.) послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.

Серед зафіксованих у цей період власне «канонів», тобто зібраних докупи більш-менш об’ємних списків, де б містилися назви книг Нового Завіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймні два. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквою єретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступав прихильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 Павлових Послань, а серед Євангелій – Євангеліє від Луки, також пов’язане з Павлом. Хоча Маркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидь хибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема Іринеєм Ліонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика група людей.

Другий список, знаний під назвою «канон Мураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його у міланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний, датувався VII ст., проте його зміст дослідники відносять до останньої третини II ст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви і утверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія від Луки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, що оригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьому списку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита та Филимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тє Іоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цей список містив також Апокаліпсис (Об’явлення Іоанна Богослова). Стародавній автор відкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про Послання Петра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла до лаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще один апокаліпсис – Об’явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехто з вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».

Таким чином, до кінця II ст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто кола загальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9 до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, а також Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге Послання Петра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликав сумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов’язані з каноном, що народжувався, такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, Послання Варнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хоча ставлення до них висловлювалося різне – від прихильно-толерантного до повного заперечення.⁷

У ІІІ-му ст. важливим свідком народження новозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи за межі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади (зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися з корпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг: «загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ομολογομε) та «спірні», «такі, що відкидаються багатьма» (грецькою τιλεγομε). У своєму списку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Послання до Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченням Євсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв; сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Оріген умістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване Євангеліє Євреїв (іудео-християнське).⁸

Якщо порівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття уже утвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, то вимальовується така картина:

Отже, щодо повноти всієї Христової Церкви, то в ній були відсутні тільки дві книги:

1. ІІ соборне послання апостола Петра;

2. ІІІ соборне послання апостола Іоана Богослова.

В IV столітті Новозавітний канон остаточно утверджується в тому вигляді, в якому ми його маємо зараз. Цей період ще називають «золотим» періодом Христової Церкви. Тут виступають такі видатні отці та вчителі Церкви, як Євсевій Кесарійський, Кирило Єрусалимський, Григорій Богослов, Василій Великий, Іоан Золотоуст, Афанасій Олександрійський та інші.

Але в питаннях утвердження новозавітного канону особлива заслуга належить свт. Євсевію Кесарійському, якого називають батьком церковної історії. Він розділив усі відомі на той час книги на чотири групи:

1. Загальновизнані (ομολογομε): 4 Євангелії, Дії святих Апостолів, 14 послань апостола Павла, І послання апостола Петра, І послання апостола Йоана, Апокаліпсис з поміткою «якщо бажаєте».

2. Суперечливі (τιλογομε): ІІ послання апостола Петра, ІІ і ІІІ послання апостола Йоана, послання апостола Якова, послання апостола Іуди.

3. Підставні (οθ): «Пастир» Єрма, послання Варнави, Вчення 12 апостолів (Дідахі).

4. Безглузді: різні єретичні та апокрифічні книги, як наприклад, Євангеліє від Фоми, Діяння апостола Петра, Євангеліє від євреїв та інші.⁹

Вагомою пам’яткою формування канону Новозавітних книг є «Африканський список» . Укладений близько 360 р. невідомим автором, цей список включав чотири Євангелія, Діяння Апостолів, Апокаліпсис Іоанна, 13 Послань апостола Павла (крім Послання до Євреїв). Згадувалися два Послання Петра, з яких істинним визнавалося лише перше, а також три Послання Іоанна, з яких друге та третє відкидалися.

У своєму 39-му Посланні (до свята Великодня 367 р.) Афанасій Олександрійський різко розмежовує «Богодухновенні Писання... які передані нашим батькам тими, хто був очевидцями й служителями Слова від початку» і «так звані таємні писання» єретиків. До списку Афанасія ввійшли Євангелія Матфея, Марка, Луки, Іоана; Діяння; Послання Якова; 1-ше й 2-ге Петра; 1-ше, 2-ге, 3-тє Іоанна; Іуди; Послання Павла до Римлян, 1-ше та 2-ге до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, 1-ше й 2-ге до Солунян, до Євреїв, 1-ше, 2-ге до Тимофія, до Тита, до Филимона; Одкровення Іоанна (Апокаліпсис). Афанасій зазначав, що ці книги «є джерелами спасіння ... нехай же ніхто не додасть до них нічого, так само, як і не відніме нічого від них». Фактично, список Афанасія являв собою загальноприйнятий по сьогодні канон християнських новозавітних творів. Імовірно, що Афанасій, наводячи цей канон, спирався на перший досвід соборного, загальноцерковного рішення про канонізацію Біблії.

Лаодикійський собор (час проведення точно не встановлений; між 343 та 381 р.) вважається першим, на якому офіційно обговорювався християнський канон Біблії. 59-те правило собору постановляє, що лише канонічні книги Нового Завіту слід читати у храмах на відправах, а читання апокрифів заборонялося. 60-те правило Лаодикійського собору містило остаточний канонічний список, у якому було 26 новозавітних книг (всі відомі сьогодні, крім Апокаліпсису). Хоча варто зазначити, що достовірність цього списку і взагалі факт його прийняття як рішення саме цього собору досі не вважаються остаточно доведеними.

Відомі богослови Східної церкви, Кирило Єрусалимський та Григорій Назіанзин також не згадували у своїх списках Нового Завіту Одкровення Іоанна. Проте на Заході Ієронім та Аврелій Августин оприлюднювали списки, новозавітна частина яких була подібна до списку Афанасія Александрійського, тобто складалася з 27 книг.

Канон Нового Завіту з 27 книг обговорювався і був затверджений та підтверджений на «африканських» помісних соборах – Іппонському (393 р.) та двох Карфагенських (397 та 419 рр.).¹⁰ Прийнятий цими соборами канон книг Нового Завіту затверджений декретом папи Геласія (492-496 рр).¹¹ Корпус біблійного канону підтвердив і помісний Трульський собор (692 р.) своїм 2-им правилом ще раз схваливши правила попередніх соборів та окремих отців Церкви, зокрема щодо канону Священних Біблійних книг.¹² Християнська церковна традиція наголошує, що на цих соборах канон не змінювався, а лише офіційно підтверджувалося прийняте всім християнським світом уже протягом тривалого часу.

Тож як бачимо канон встановився не в силу якогось категоричного рішення церковного авторитету (ex cathedra), а за загальною згодою, в часи одухотвореної ревності перших християнських спільнот, які, бувши особливо близькими до одкровення, були ще сповнені Духа Святого.

Як ми бачили вже в ІІ-му столітті відбір канонічних писань був, ймовірно, закінчений і визнаний всіма. Невипадково, в 1740 році, італійський вчений Мураторі, бібліотекар Амвросіанської бібліотеки в Мілані, опублікував документ, який можна віднести приблизно до 200 року і який містить перелік книг Нового Завіту. Мураторіїв канон співпадає з нашим каноном, за винятком послань апостола Якова та апостола Петра, яких в ньому немає

Але все ж таки на чому ж ґрунтує своє судження Церква, якими критеріями вона керувалася у відборі писань Нового Завіту, які вона включила в склад Біблії? Тим, щоб були обґрунтовані їх кафоличність та їх апостольське походження; іншими словами, вона шукала доказів того, що їх прийняття покоїться на спільній думці вселенського християнства і що їх походження від святих Апостолів, прямих свідків Христових, може бути встановлене.¹³