139027 (Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг), страница 3

Саме слово «канон» грецького походження () і початково означало певну міру: палицю чи лінійку для вимірювання. Крім того, цей термін використовувався в будівельній сфері, де слово «канон» означало правило або висок. Пізніше цей вираз перейшов і в інші сфери вжитку і набув значення правила того, що має служити зразком, правилом у житті.

Цей термін було запозичено і Церквою. Отці Христової Церкви каноном назвали зібрання священних книг, які писалися під дією Святого Духа Богом вибраними людьми. Ці книги містять правила віри і побожності. Отже, канон Нового Завіту – це зібрання священних богодухновенних книг Нового Завіту в його теперішньому вигляді.

Чим керувалася стародавня Христова Церква, приймаючи до канону ту чи іншу священну книгу? Під час становлення новозавітного канону особлива увага зверталася на два досить важливі фактори:

1. Історичне передання – ретельне дослідження, чи справді та чи інша книга належить перові того чи іншого апостола.

2. Догматичне передання – дослідження самого змісту книги для визначення, чи її вчення збігається із вченням та думками того чи іншого апостола, перові якого вона приписується, а одночасно, чи відповідає її зміст віровченню Церкви.

Тільки після скрупульозного дослідження книга зараховувалася до складу богодухновенних книг. І ніколи за всю історію Христової Церкви не було такого випадку, коли б Церква, прийнявши до канону ту чи іншу книгу, через деякий час міняла свої погляди і вилучала її з канону, або навпаки, щоб Церква спочатку не приймала ту чи іншу книгу, а пізніше ввела її до канону. Коли окремі отці й учителі Церкви не визнавали канонічності окремих книг, то це була тільки їхня особиста думка, а не голос усієї Церкви.¹⁴

Тут варто нагадати, що певні вагання щодо новозавітного канону існували серед християнських богословів я в період фактичного завершення визначення якісного і кількісного складу канону (IV ст.), так і пізніше. Наприкінці IV ст. висловлювалися сумніви, зокрема, стосовно Послання до Євреїв, дехто (наприклад, відомий богослов та біблійний екзегет Єфрем Сірин) уважав канонічним т. зв. 3 Послання апостола Павла до Коринтян. Християни Сирії аж до VI ст. не включали до свого канону 2 та 3 Послання Іоанна, 2-ге Петра, Іуди, а також Одкровення Іоана. Канонічність Апокаліпсису взагалі досить часто піддавалася сумнівам аж до IX ст. Канонічність окремих Послань викликала вагання у діячів європейської Реформації XVI ст. Так, Жан Кальвін не був упевнений в істинності 2-го Послання Петра, наслідуючи цим Євсевія та Орігена. Мартін Лютер схилявся зовсім відкинути Послання Якова, називаючи його «солом’яним» – імовірно, через очевидну невідповідність цього послання вченню про спасіння вірою. Утім, канон Нового Завіту з другої половини IV ст, був у цілому прийнятий усіма християнськими церквами.¹⁵

Отже, Церква шляхом критичного відбору з одного боку вилучала із загального вжитку ті книги, які в деяких місцевостях навіть користувалися авторитетом апостольських послань, а з другого – визнавала за необхідне, щоб у всіх церквах були у вжитку справді апостольські книги, хоч би вони були навіть подекуди невідомими. Тут Церква не творила нічого від себе – вона тільки констатувала точно перевірені факти щодо богодухновенності тих чи інших книг.¹⁶

Всі книги Нового Завіту розміщені в каноні відповідно до їхньої вагомості, а також за часом їхнього визнання. На першому місці, звичайно, стоять 4 Євангелія, далі – Дії святих Апостолів. Закінчує канон Апокаліпсис. Але в деяких кодексах окремі книги займають не одні й ті ж місця.

У Синайському кодексі книга Діянь Апостольських, наприклад, стоїть аж після послань апостола Павла. Після послань апостола Павла до IV століття Грецька Церква ставила соборні послання.

Не завжди однаковим було розміщення і чотирьох Євангелій. Віддаючи перевагу апостолам із 12-ти, подекуди їх ставили в такому порядку: Матфея, Іоана, Марка, Луки. В інших місцях, враховуючи особливі заслуги Іоана Богослова, на перше місце ставили його Євангеліє. Ще інші на останнє місце ставили Євангеліє від Марка як найкоротше.

Не скрізь і не завжди однакове місце в каноні займали і послання апостола Павла, а також соборні послання.¹⁷

Соборними називають сім новозавітних послань, написаних Апостолами до різних церков. Однак спочатку «соборними» називали тільки 1-е послання ап Петра і 1-е послання ап Іоана Богослова. Тільки на початку IV століття після класифікації священних Новозавітних книг святителем Євсевієм Кесарійським ця назва поширилася до всіх семи послань.¹⁸

До соборних послань належать:

1 Послання апостола Якова.

2 Перше послання апостола Петра.

3 Друге послання апостола Петра.

1. Перше послання апостола Іоана Богослова.

2. Друге послання апостола Іоана Богослова.

3. Третє послання апостола Іоана Богослова.

4. Послання апостола Іуди.

Отже, усіх священних письменників, перу яких належать Соборні послання, є чотири:

1. апостол Яків, перший єпископ Єрусалимської Церкви, названий братом Господнім по тілу, тому що він був сином праведного Йосифа від його першого шлюбу;

2. апостол Петро;

3. апостол-євангеліст Іоан Богослов;

4. апостол Іуда, який називає себе братом Якова.

Щодо самого визначення назви «соборні» думки богословів не завжди збігалися. У різні часи серед різних богословів виникали суперечки:

1 Якщо послання містять вчення всієї Церкви, то таке ж вчення містять і послання апостола Павла.

1. Якщо соборними, або кафоличними, вони названі через свою канонічність і богонатхненність, на відміну від підставних, тоді соборними мали б називатися всі книги Святого Письма: як новозавітні, так і старозавітні.

2. Ці сім послань названі соборними, бо вони – від соборної Єрусалимської Церкви і мають ту ж цілеспрямованість, що і послання Апостольського Собору, яке свого часу було звернене до малоазійських християн (Діян. 15,23-29).

Однак жодних ознак, які б свідчили про будь-яку спільність між соборним рішенням, направленим від Собору Єрусалимської Церкви, і самими Соборними посланнями не виявлено ані в тексті, ані в змісті, ані в їхній редакції. Найбільш вірогідним є твердження, що послання отримали назву «соборні» завдяки своєму соборному призначенню, – собору церков в Антіохії, Сирії, Кілікії (Діян. 15,23).

Своїм змістом, тематикою вони адресовані не до якихось окремих церков, а до всіх – до всього собору Христової Церкви. Звідси й походить назва «соборні». Ця назва була дана посланням не самими священними письменниками під час написання, а пізніше – Церквою, хоча безсумнівно в дуже ранні часи. У такому розумінні назву «соборні» використовував уже Климент Олександрійський (Стромати 4,15).

Це підтверджує і блаж. Феодорит, який вважав, що «ці послання називаються кафоличними, або соборними, тобто окружними, тому, що адресовані не окремому народові чи місту, як це робив апостол Павло, а всім віруючим, наприклад, юдеям, що живуть у розсіянні, чи всім християнам, що спасаються вірою».¹⁹ Таке ж визначення соборним посланням дає і блаж. Феофілакт.

Певним винятком є 2-е і 3-е послання апостола Іоана Богослова, які мають конкретних адресатів. Однак своїм змістом вони стосуються всіх християн, тому, будучи визнаними Церквою як канонічні, вони були приєднані до його 1-го послання.

У каноні новозавітних книг Святого Письма Соборні послання не завжди займали однакове місце. Позаяк своїм змістом і текстологією вони подібні до послань апостола Павла, то в західних виданнях Святого Письма вони поміщені після Павлових послань.

До IV століття і Грецька Церква ставила Соборні послання після послань апостола Павла. Теперішнє своє місце в каноні Священних книг – після книги Діянь святих Апостолів – у Східних Церквах Соборні послання зайняли з часів Афанасія Олександрійською (середина IV ст.). Таке розміщення перейшло і до слов’янського тексту Біблії, а потім і до українського.

У Західній Церкві і до сьогодні соборні послання розміщені після послань апостола Павла.²⁰

Не завжди однаковою була послідовність розміщення самих послань. 85-е Апостольське правило подає перелік новозавітних священних книг, у якому Соборні послання поставлені після послань апостола Павла. У списку самих Соборних послань першими стоять два послання апостола Петра, три послання апостола Іоана Богослова, послання апостола Якова і послання апостола Іуди. А вже 60-е правило Лаодикійською собору (364 р.) ставить Соборні послання перед Павловими.²¹

Ще раз повторюючи, слід наголосити, що «Соборними посланнями» називаються ті, які першопочатково були написані до всієї округи малоазійських церков, тому і називаються окружними або соборними. Такими є послання апостола Якова, два послання апостола Петра, три послання Іоана Богослова та одне апостола Юди (Якового).

Проте два з соборних послань, а саме 2-е і 3-є послання апостола Іоана, були написані до приватних осіб; проте вони зараховані до соборних завдяки імені їх автора – автора 1-го послання апостола Іоана, що має характер соборного.

Зокрема в соборних посланнях міститься наступне: в посланні апостола Якова, написаному для віруючих з юдеїв з причини гонінь на них і помилкової їх думки щодо виправдання однією вірою, міститься настанова про те, що християни повинні переносити всі скорботи з терпінням і радістю, і що істинна віра не може бути без добрих діл.

В І-му посланні Апостола Петра, яке було написане також для підбадьорення й утішення християн з юдеїв, розсіяних в Малій Азії, містяться настанови про послух державній владі і терпіння нещасть, за прикладом Самого Ісуса Христа; крім того, Апостол викладає приватні правила для пастирів і пасових, для мужів, жон та слуг. В ІІ-му посланні, написаному перед кончиною Апостола і відтак у його своєрідному духовному заповіті, він утверджує християн в істинній вірі, проповіданій їм, застерігає від лжевчителів і пише про кончину світу.

В І-му посланні апостола Іоана, написаному незадовго до руйнування Єрусалиму, містяться настанови про те, що віруючі, як діти Божі, вели життя чисте, святе і щоб вони відверталися від неправдивих вчителів, які не визнають Сина Божого, Котрий прийшов в тілі, і особливо вирізнялися взаємною «любов’ю».

В ІІ-му посланні, написаному до однієї пані, Апостол Іоан висловлює свою радість з приводу вірності її дітей істині, переконує зберігати заповідь «любові» і застерігає від лжевчителів.

В ІІІ-му посланні, написаному до Гая, Апостол хвалить його за гостинність і вірність істині та добру.

В посланні апостола Юди (брата Якова Алфеєвого) віруючі в Христа застерігаються від порочного життя і хибного вчення єретиків.²²

1.2 Апокрифічні апостольські послання

Якщо говорити про Апокрифічні послання, то найперше слід сказати, що цей рід літературних творів представлений значно слабше ніж інші апокрифічні жанри, тому що впроваджувати підложні твори тут було набагато складніше.²³ Все ж буде доречним вказати окремі з таких творів.

Серед них визначаються насамперед групи творів, пов’язані з іменами апостолів Павла та Петра. Зокрема особливо слід згадати такі пам’ятки, як:

так звані «Листування між апостолом Павлом та філософом Сенекою» в 14 листах, поява якої спирається на легенди про дружбу християнського апостола з римським філософом-стоїком;

Послання апостола Павла до Лаодикійців (ІІІ – IV ст.) – твір, написаний у стилі й за мотивами інших Павлових послань, зокрема, до Колосян;

3-тє Послання апостола Павла до Коринф’ян разом з відповіддю адресатів апостолові.

Ще три послання, пов’язані з ім’ям апостола Петра (до речі вони знаходяться в так званих «Клементинах»), відображали настрої іудео-християнського середовища Палестини, центром якого була єрусалимська громада:

«Послання апостола Петра до учнів Якова» з уміщеною там «Проповіддю Петра»;

Лист-відповідь єрусалимської громади про отримання цього послання;

Послання Климента до Якова, де розповідається про мученицьку смерть Петра в Римі та про його останні настанови.

Апокрифічні Послання Ісуса Христа до царя Абгара (Авгара) та Послання Абгара до Христа цікаві тим, що автором і адресатом у них фігурував сам Ісус Христос, що є невластивим для канонічного Нового Завіту.

Послання Варнави (близько 130 р.) приписувалося одному зі сподвижників апостола Павла (є твором апостольського мужа). Текст написаний на грецькій мові, до того ж зберігся повністю.

Послання 12-ти апостолів (близько 160 р.) містить легендарний переказ бесід Христа з учнями протягом 40 днів після Воскресіння (тобто до Вознесіння).

Послання Лентула – «псевдоепіграф» XIV – XV ст., що імітує стародавній переказ: від імені вигаданого правителя Іудеї римлянина Лентула розповідається про євангельські події і, зокрема, дається опис зовнішності Ісуса.²⁴

«Послання апостола Тита, Павлового учня, про ціломудренність (дівство)». Тут маємо справу з псевдо-Титом. Текст цього апокрифу був написаний на латинській мові в Іспанії у V ст. після Р. Х.

«Послання Якова». Цей апокриф був написаний в гностичному середовищі у ІІ ст. після Р. Х. він описує 550-ти денне перебування ап. Якова на небі.²⁵

Крім послань, підписаним іменем апостола Павла та Петра заслуговує на особливу увагу пам’ятка, що являє собою одне з важливих відкриттів початку ХХ ст. в області древньохристиянської писемності.