157319 (Фiлософiя), страница 22

дить в 'iнобуття', що має зовнiшнє до iдеї буття. Природа,

на думку Гегеля, є прояв саморозвитку її духовної сутностi,

яка виявляє себе в категорiях.

Але суттєвою є i iнша передумова, а саме - незадоволен-

ня загальновикористовуваним в природознавствi способом

мислення, осмислення вiдкритих ним емпiричних фактiв. Нама-

гання розкрити зв'язки мiж рiзними висновками природоз-

навства, якi воно саме неспроможне розкрити, а разом з тим -

мiж рiзними природнiми явищами та процесами, якi ще не зро-

зумiлi природознавцями, спонукало Гегеля загострити увагу на

спiввiдношеннi природознавства ('фiзики') i фiлософiї приро-

ди. Гегель засуджував натурфiлософську тенденцiю умоспогля-

дального заповнення прогалин природничонаукового характеру,

припущення свавiлля уявлень. Вiн намагався вiдновити втраче-

не на той час значення фiлософського узагальнення резуль-

татiв природознавства. За Гегелем, фiлософiя природи має

'пiдхоплювати' матерiал, який створений фiзикою на пiдставi

досвiду, та надає йому подальшого розвитку вже без вико-

ристання досвiду як пiдстави для цього.

Головною проблемою для Гегеля стає характер розвитку

природи, яку вiн вирiшує на засадах розробленої ним дiалек-

тичної логiки. Вiн сприймає iснувавший вже на той час погляд

на природу як результат розвитку до найвищого щаблю - люди-

ни. Але, разом з тим, не визнає тлумачення матерiалiстично

орiєнтованих концепцiй, зокрема Ламарка. Гегель вважає, що

розвиток природи вiдбувається не як наслiдок 'природного

процесу породження', а є лише породженням в лонi внутрiшньої

iдеї, що складає основи природи. Тому природа, за Гегелем,

здiйснює сходження вiд своєї 'безпосередньостi та зовнiшнь-

остi, що є смертю (неорганiчний стан) до входження в саме

себе, щоб 'спочатку стаи живою iстотою' (органiчний свiт), а

потiм породити себе до духовного iснування, що означає по-

родження людського роду. Вiдповiдно до цих щаблiв розвитку

природи (розвитку iдеї як природи), Гегель будує структуру

своєї роботи 'Фiлософiя природи' - 'Механiка', 'Фiзика',

'Органiчна фiзика'. Кожний з роздiлiв, згiдно з прийнятою

Гегелем дiалектичною триадичнiстю, розглядає особливi явища,

що складають, на його думку, структуру розвитку природи.

5.4.5 Антропо-соцiальна фiлософiя Гегеля.

Вчення Гегеля про дух, який характеризується ним як за-

вершаючий щабель розвитку абсолютної iдеї (пiсля iнобуття в

природi), по сутi є спробою сукупного визначення людини в її

соцiально-iсторичному розвитку. Ця спроба втiлюється в

певнiй фiлософiї - антропо=соцiальнiй, - iдеї якої розвинутi

в 'Фiлософiї духу' та викладенi в лекцiях: 'Фiлософiя

iсторiї', 'Фiлософiя релiгiї', 'Iсторiя фiлософiї', 'Естети-

ка', 'Фiлософiя права'.

Дiяльнiсть iдеї є iнтелектуальним цiлепокладанням. Мета

самопiзнання реалiзується абсолютною iдеєю за допомогою

дiяльностi людських поколiнь на протязi всiєї всесвiтньої

iсторiї. В 'Лекцiях по естетицi' Гегель особливо чiтко фор-

мулює єднiсть та вiдмiннiсть теоретичної та практичної

дiяльностi iдеї. Остання реалiзується людиною, яка 'робить

свiт тим, що iснує для неї'. Завдяки працi людина приходить

до самої себе, тобто усвiдомлює себе як особистiсть. Ду-

ховнiсть, що вироблюється в людинi складає суттєвую

вiдмiннiсть людини вiд природи. За традицiєю триадичностi

розвиток 'духу' розглядається Гегелем в трьох формах:

суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух.

Вчення про суб'єктивний дух подiляється Гегелем на:

1) антропологiю, предметом якої є 'душа' або 'дух в собi'.

Розвиток душi представлений в виглядi трiади - 'природної',

'чуттєвої' та дiйсної душi. Освiтлення 'природнiх змiн' душi

ведеться в планi вiкової психологiї з елементами педагогiки;

2) феноменологiю духу, предметом якої є 'свiдомiсть', або

'дух для себе' в його обособленнi i вiдношеннi. Це найбiльш

значущий роздiл вчення про суб'єктивний дух, оскiльки розви-

ток свiдомостi охарактеризований в зв'язку з практичним пе-

ретворенням та створенням дiйсностi в процесi трудової

дiяльностi та соцiальної боротьби;

3) психологiю, предметом якої є 'дух як такий', або 'сам в

собi визначаючий дух як суб'єкт для себе'. Суттєва новизна

цiєї частини вчення пов'язана з тлумаченням 'єдностi теоре-

тичного i практичного духу' як 'дiйсно свободної волi', в

якiй втiлений 'свободний дух'.

У вченнi про 'об'єктивний дух' (фiлософiя права) Гегель

дає своє розумiння всесвiтньої iсторiї. Першим щаблем роз-

витку волi Гегель вважає одиничну волю, завдяки якiй деякий

суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третiй щабель

Гегель розкриває в моралi та моральностi як правi суб'єктив-

ної волi. При цьому свої погляди вiн спiввiдносить iз тлума-

ченням моралi Кантом i Фiхте. Вiн вважав за необхiдне розг-

лядати моральнi визначення в контекстi соцiально визначенно-

го буття людей, якi вже розглядались не як абстракцiї, а як

члени рiзних соцiальних утворень. Формами розвитку морально-

го духу Гегель вважає родину, громадське суспiльство та дер-

жаву. При розробцi концепцiї громадського суспiльства вiн

використав висновки такої науки як полiтична економiя, що

було видатною подiєю для нiмецької класичної фiлософiї.

Суттєвим здобутком гегелiвської фiлософiї був також

висновок про розвиток людської культури, що розумiвся досить

широко як формування власне людського життя, що суттєво

вiдрiзняється вiд 'природного стану', в якому перебували

давнi люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим 'ме-

тою Розуму', яка полягала в тому, щоб наполеглевою працею

була усунена природна простота. Розвиток культури, в ро-

зумiннi Гегеля, неразривно пов'язаний з трудовою дiяльнiстю

та її прогресом.

Суспiльство у своєму розвитку внутрiшньо дифе-

ренцiюється, що виявляє себе у поглибленнi системи суспiль-

ного розподiлу працi. Людина стає частковим елементом

цiлiсного процесу перебудови буття, продукту. Тому iндивiд

втрачає можливiсть побачити у своєму буттi себе як творця

цього буття. Сучасна, для Гегеля, людина перетворюється на

iстоту з рiзноманiтними iнтересами, обов'язками, видами

дiяльностi, що має свою основу в поглибленi структурної ди-

ференцiацiї соцiальної органiзацiї. Людина втрачає здатнiсть

усвiдомлювати у своїй дiяльностi реалiзацiю цiлого, спiльно-

го з iншими людьми суспiльного буття. Лише окремi осо-

бистостi, з причини їх специфiчного суспiльного стану, дiють

свiдомо, реалiзуючи свою iндивiдуальну мету як творцi

дiйсного буття.У якостi приклада Гегель використовує генера-

ла,який усвiдомлює свою залежнiсть вiд бажань, понять iнших

людей, а тому будує свою дiю як iнтегруючу рiзноманiтнiсть

свiдомостi рiзних особистостей. Саме через таких людей, за

Гегелем, прокладає собi дорогу вiд можливого до дiйсного

буття духу iсторiї, абсолютний дух буття.

Лише вченням про абсолютнiй дух люди здатнi подолати

обмеженiсть своєї свiдомостi, перетворитися на творцiв iсти-

ного, дiйсного буття, а не виконувати роль засобу волiння

iншої людини, жити неiстинно, бути за межами дiйсностi, бути

духовно обмеженим лише знанням минулого. Для цього слiд вив-

чати саме фiлософiю, як єдиний засiб подолання обмеженостi,

яку накладає суспiльна диференцiацiя працi.

Необхiдним моментом для створення уявлень про перехiд

вiд об'єктивного духу до суб'єктивного є гегелiвська

фiлософiя iсторiї, предметом якої вважався розвиток

об'єктивного духу до його вищої стадiї, коли вiнстає 'свiто-

вим духом'. Моментами i щаблями його розвитку Гегель вважав

'духи окремих народiв', оскiльки вони включенi в свiтову

iсторiю. А сам 'мислячий свiтовий дух' виступає у виглядi

'вiчно дiйсної iстини', яка керує людськими долями. Трьома

щаблями процесу 'абсолютного духу' виступають в Гегеля

мистецтво, релiгiя i фiлософiя. Фiлософiю, що предстає вищим

щаблем 'абсолютного духу', Гегель тлумачив як синтез i повне

розкриття iстин, що мiстяться в мистецтвi i релiгiї. 'Понят-

тя фiлософiї є iдея, що мислить себе' i тим самим наука стає

пiднесеною до свого начала - логiчного принципу, логiчне

стає також її результатом як духовне.

5.4.6 Вплив фiлософiї Гегеля на духовне життя Нiмеччини.

Фiлософiя Гегеля ще за часи його життя була сприйнята

значною кiлькiстю прибiчникiв та послiдовникiв, що сприяло

формуванню фiлософської школи 'гегельянства'. Вплив iдей Ге-

геля особливо сильним був у 30-тi - 40-вi роки ХIХ ст., коли

вони захопили духовне життя Германiї в рiзних його сферах -

вiд науки до преси. Авторитетнiсть фiлософської системи Ге-

геля спричинила й необхiднiсть її критики з боку тих, хто

негативно ставився до соцiально-полiтичного устрою Германiї.

Зростання пердумов буржуазно-демократичних перетворень спри-

яло увазi до тих моментiв гегелiвської фiлософiї, якi були

оцiненi як скритi революцiйнi потенцiї. Так була закладена

так звана младогегельянська течiя (Г.Гейне).

Оскiльки для духовного житя Германiї важливим було пи-

танння про вiдношення фiлософiї до релiгiї, то серед

послiдовникiв виникло двi течiї, в залежностi вiд того, як

тлумачилась позицiя в цьому питаннi Гегеля. Тi, хто вважав,

що його фiлософiя цiлком спiввiдноситься з християнською ор-

тодоксiєю, - утворили праве крило, або течiю сарогегель-

янства. Протилежне тлумачення породило лiве крило, або мла-

догегельянство.

5.5 Фiлософiя Л.Фейєрбаха.

5.5.1 Людвiг Андреас Фейєрбах.

Людвiг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний нiмець-

кий фiлософ, спочатку один з послiдовникiв Гегеля, пiзнiше -

творець самобутньої фiлософської концепцiї матерiалiстичного

спрямування, котра отримала назву 'антропологiчний ма-

терiалiзм'. Протягом деякого часу - професор Ерлангенського

унiверситету, з якого був звiльнений пiсля розкриття його

авторства анонiмної атеїстичної працi 'Думки про смерть та

безсмертя' (1830). Основнi працi: 'До критики фiлософiї Ге-

геля' (1839), 'Сутнiсть християнства' (1841), 'Основнi поло-

ження фiлософiї майбутнього' (1843), 'Сутнiсть релiгiї'

(1845), 'Iсторiя фiлософiї Нового часу вiд Бекона Веруламсь-

кого до Бенедикта Спiнози' (1833) та iн.

5.5.2 Антропологiчна фiлософiя Л.Фейєрбаха.

Фейєрбах запропонував вiдмiнне вiд традицiйного ро-

зумiння фiлософiї, її минулого та сучасностi, ролi в

суспiльствi i вiдношення до релiгiї. За Фейєрбахом, в свiтi

починається нова епоха - постхристиянська. Релiгiя вiдмирає,

її мiсце в культурi звiльняється, i зайняти це мiсце повинна

фiлософiя. Водночас i сама фiлософiя повинна змiнитись: вона

не має стати простим, чи негативним (в гегелiвському ро-

зумiннi), запереченням релiгiї. 'Якщо фiлософiя повинна

замiнити релiгiю, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись

фiлософiєю, вона має стати релiгiєю, вона повинна включити в

себе - у вiдповiднiй формi - те, що становить сутнiсть

релiгiї, повинна включити переваги релiгiї'. Iнакше кажучи,

повинна бути якась нова (вiдмiнна вiд попередньої) синтетич-

на форма свiдомостi i знання. Нова фiлософiя повинна стати

несхожою i на стару християнську релiгiю, i на стару 'шкiль-

ну' фiлософiю, хоча й потрiбно зберегти краще з них обидвох.

Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову

'фiлософiю-релiгiю' антропологiєю, 'фiлософiєю майбутнього'.

Водночас сам Фейєрбах бачив сутнiснi вiдмiнностi мiж

фiлософiєю та релiгiєю i вказував на них. В релiгiї сильна

сторона - її свiтоглядна ефективнiсть, її близкiсть до 'сер-

ця' людини, її емоцiй, глибинних особистiсних структур (при

цьому релiгiю Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже

в тварин релiгiї немає). З iншого боку, гегелiвська

фiлософiя з її абсолютизацiєю мислення, рацiонального

пiзнання виявляється, за Фейєрбахом, рацiоналiзованою формою

теологiї. Фiлософiя - це неначе 'сенс' в релiгiї. Вона також

виростає з сутнiсних сторiн людської свiдомостi. I те, й

iнше повинна об'єднати у собi 'фiлософiя майбутнього', але у

цьому об'єднаннi мають зникнути, усунутись слабкi сторони i

фiлософiї, i релiгiї.

Слабкiсть фiлософiї, за Фейєрбахом, - в її вiдiрваностi