157319 (Фiлософiя), страница 23

вiд 'серця', манiрнiй вiддаленостi вiд свiту, теоретичному

егоїзмi. Це й повинно бути усунене при злиттi фiлософiї та

релiгiї, а тому фiлософiя повинна перетворитись у практичну

фiлософiю (цей мотив був характерним для усього младогегель-

янства).

Найсильнiшою стороною християнства, яка дозволила цiй

релiгiї стати свiтовою, легко доходити до 'серця' людини,

Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що 'нова фiлософiя'

повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свiдомостi.

Фейєрбах здiйснив спробу її виробити. Замiсть християнства

та фiлософiї гегелiвського типу вiн запропонував 'фiлософiю

Людини'. Згiдно його гуманiстичної концепцiї, Людина - це

найвище у цiннiсному вiдношеннi, абсолютна цiннiсть. При

цьому слiд говорити не про окремих людей, а про їх сутнiсть,

тобто про родовий початок. Окрема людина зовсiм не є вмiсти-

лищем усiх людських чеснот - але Людина як така є нескiнчен-

но мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивостi - це вона

сама, а без них (тобто без моральних якостей мудростi, доб-

роти, могутностi) Людини зовсiм немає. В людинi все є

цiнним: емоцiйне та психологiчне життя є не менш важливим,

анiж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому

контактi з природою, бо зовнiшня природа є близькою природi

самої людини. За Фейєрбахом, людська сутнiсть цiлком гар-

монiйно виявляє себе в людському iснуваннi: життя природи та

умови буття знаходяться в глибокiй єдностi з людською

сутнiстю.

Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та iснує в гар-

монiйнiй єдностi з власною сутнiстю, власними якостями

('предикатами'), зовнiшньою та внутрiшньою природою. Вища ж

єднiсть проявляється в моральному наповненнi цiєї гармонiї,

яка реалiзується у iмперативi, вищому законi для Людини. Цей

закон полягає у вимозi вiдноситись до людини як до найвищої

цiнностi, як до Бога. При цьому людина вiдноситься до себе

як до Бога, коли вона бачить божественне у iншiй людинi. За-

позичена в християнствi заповiдь любовi до Бога i ближнього

перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме

Любов (як домiнуюче в людському вiдношеннi до Бога)

надiляється в Фейєрбаха родовим смислом - це любов статева,

родоутворююча, що включає в себе i любов до дiтей, тобто до

продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, вiдносини

мiж людьми повиннi включити в себе закон Любовi як деяку

зверхцiннiсть, дати йому увiйти в 'сереце' людей, змiнюючи

вплив релiгiї.

Фейєрбахiвськi уявлення про Людину були отриманi шляхом

критичного перетлумачення християнських iдей. Фейєрбах

вiддав чи приписав Людинi лише тi якостi ('предикати'), якi

релiгiя приписувала Богу. На його думку, Бог - це вiдчужена

та об'єктивована сутнiсть людини (або, iнакше кажучи, Бог

являє собою деяке символiчно закодоване зображення суто

людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги ут-

воренi за образом та подобою людей, i корениться, за

Фейєрбахом, сенс та цiннiсть релiгiйної свiдомостi, основа

її дiйовостi в iсторiї. Але недостатньо лише розумiти приро-

ду релiгiї, вважає Фейєрбах, - критикувати її означає зводи-

ти, або редукувати, релiгiйнi образи та цiнностi до їх зем-

них прообразiв. Перетлумачений таким чином змiст релiгiї са-

ме й веде, за Фейєрбахом, до дiйсного розумiння сутностi лю-

дини.

Фейєрбахiвська фiлософiя виявила значний вплив на фор-

мування свiтової фiлософської думки, зокрема - на младоге-

гельянство та марксизм. Хоча майже вiдразу ж вона була

пiддана критицi сучасниками мислителя, але фундаментальнiсть

поставлених Фейєрбахом питань та глибина його спроби дати

вiдповiдь на них дозволяє вiддати йому належне мiсце серед

гiгантiв свiтової фiлософської думки.

5.6 Фiлософiя К.Маркса та Ф.Енгельса.

5.6.1 Фiлософська концепцiя К.Маркса.

5.6.1.1 Карл Маркс.

Карл Маркс (1818-1883) - нiмецький фiлософ, основопо-

ложник дiалектичного матерiалiзму та матерiалiстичного ро-

зумiння iсторiї, творець нової теорiї полiтичної економiї та

вчення про науковий соцiалiзм. Навчався на юридичному фа-

культетi Боннського та Берлiнського унiверситетiв. Доктор

фiлософiї Боннського унiверситету (дисертацiя 'Вiдмiннiсть

мiж натурфiлософiєю Демокрiта та натурфiлософiєю Епiкура').

В молодi роки перебував пiд впливом гегелiвської фiлософiї i

багатьма дослiдниками фiлософiї Маркса цей перiод його твор-

чостi iменується як младогегельянський. Пiсля знайомства з

працями Фейєрбаха переходить на позицiї матерiалiзму.

Наслiдуючи нiмецьку традицiю iсторико-фiлософського

дослiдження творчостi Маркса, його фiлософiю слiд вiдносити

до останнього етапу розвитку нiмецької класичної фiлософiї,

який репрезентований рiзними представниками гегельянства, що

вирiшували поставленi Гегелем теоретичнi проблеми.

Вирiзняючи фiлософiю Маркса та марксизм, слiд вказати,

що марксизм є полiтичною, iдеологiчною, полiтекономiчною

доктриною, що набула розвитку в працях послiдовникiв Маркса

та в практичнiй дiяльностi полiтичних партiй i рухiв.

Основнi працi: 'До критики гегелiвської фiлософiї пра-

ва' (1843), 'Економiчно-фiлософськi рукописи 1844 року',

'Нiмецька iдеологiя' (1845-47, разом з Ф.Енгельсом), 'Зли-

деннiсть фiлософiї' (1847), 'Манiфест Комунiстичної партiї'

(1848, разом з Ф.Енгельсом), 'Капiтал' (1-й том - 1867, 2-й

i 3-й томи - виданi Ф.Енгельсом вiдповiдно у 1885 i 1894),

'Критика Готської програми' (1875) та iн.

5.6.1.2 Фiлософська антропологiя.

Фiлософсько-антропологiчна проблематика в творчостi

Маркса найбiльшою мiрою виявляється в 'Економiчно-фiлософсь-

ких рукописах 1844 року', котрi були опублiкованi лише у

1832 р.В цiй працi Маркс посилено працював над фундаменталь-

ними проблемами сутностi та iснування людини, її свободи та

рабства, вiдчуження та подолання вiдчужених сил, сенсу

iсторiї. В трактуваннi цих проблем Маркс виявив себе як

творчо мислячий гегельянець з спрямованiстю на критичний

синтез багатьох гегелiвських iдей. При цьому Маркс намагався

критично переосмислити i розвинути фейєрбахiвськi уявлення

про людину, враховуючи при цьому iдеї А.Цешковського,

М.Гесса i особливо М.Штiрнера.

Головним внеском Маркса до розумiння людини є концепцiя

соцiального вiдчуження людської сутнiсної природи. Думка про

соцiальну природу людини в Маркса зустрiчається з самого по-

чатку його фiлософської творчостi, а в повнiй мiрi вона ви-

ражена в 'Тезах про Фейєрбаха', де Маркс говорить про

сутнiсть людини як 'ансамбль суспiльних вiдносин'. Положення

'Тез' були розвинутi Марксом в 'Нiмецькiй iдеологiї', де вiн

полемiзує з Фейєрбахом та Штiрнером. Долаючи позицiї

Фейєрбаха (згiдно якої людина виразила свої сутнiснi власти-

востi в iдеї Бога, надiляючи об'єктивований образ Бога пре-

дикатами любовi, мудростi, сили) i Штiрнера (згiдно якої мо-

ральне i релiгiйне вiдчуження мають однаково репресивну при-

роду, покликану придушувати окремi Я), Маркс частково вико-

ристовує їх iдеї, а також поняття вiдчуження. За Марксом, в

людинi всi її основнi характеристики не є чимось природним,

натуральним чи заданим iз-зовнi. В людинi все є 'олюдненим',

оскiльки людина, як iндивiд, iснує в зв'язках та вiдносинах

з iншими людьми. Iсторичнi традицiї, звичаї, культурнi схеми

та стереотипи, що успадкованi поведiнкою i мисленням, актив-

но впливають на будь-якого iндивiда. Глибиннi, 'родовi' ха-

рактеристики людини (а саме це i є її 'сутнiсть') являють

собою пiдсумок свiтової iсторiї, результат соцiальних дiй.

Тому Маркс вважає абстракцiями водночас поняття 'людини як

такої' та 'Я - iндивiду як такого'. Тодi добро i зло в

людськiй природi, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюються

не самою цiєю природою, а соцiальними обставинами -'переду-

мовами', - що надiляють iндивiдiв тими чи iншими якостями.

Цi обставини є не однозначними, а iсторичними, тобто мiнли-

вими в соцiальному часi. Вони створюються самою людиною або

iндивiдами в плинi змiни соцiальних поколiнь. Данi обставини

є широко варiативними, оскiльки характеристики соцiального

буття (мова, статевовiковi ролi, сiмейнi стосунки, види

життєзабезпечення та трудової дiяльностi) досить рiзно-

манiтнi. Тому соцiальна детермiнацiя особистiсного Я людини

завжди наявна, але не стає настiльки ж абсолютною, як де-

термiнацiя природна. В сучасному йому суспiльствi Маркс ба-

чив вузький вихiд з сфери соцiального детермiнiзму до

соцiальної випадковостi, а тому iндивiд в цьому вiдношеннi

володiє свободою та вибором i може стати на позицiю 'добра'

чи 'зла', наблизитись до любовi чи вiдхилитись до егоїзму.

На думку Маркса, категорiї 'добра' чи 'зла' не можна

прикладати нi до людського роду, анi до окремого iндивiда,

але можна оцiнювати епохи, звичаї, соцiальнi параметри

'обставин' життя людей. Тому соцiальний 'дiагноз' стає в

Маркса основою морально-фiлософських оцiнок людського життя,

свiдомостi та практики. При цьому Маркс багаторазово

пiдкреслював, що оцiнювати епохи i людей потрiбно не за їх

'словами про самих себе', а за соцiальними обставинами i

справами, тому що мораль (навiть у фiлософському зображеннi)

лише манiфестує глибиннi тенденцiї та рухи в соцiальнiй ре-

альностi.

Наявну реальнiсть Маркс оцiнєю досить суворо, поскiльки

в нiй панує соцiальне вiдчуження, коли людська дiяльнiсть та

її продукти 'стають ворожнечими для людини i пригноблюють

її, замiсть того щоб людина панувала над ними'. В найбiльшiй

мiрi вiдчуження, за Марксом, тяжiє над людьми фiзичної прац

(пролетарями), однак те ж саме, в дещо iншому ступенi, можна

сказати про будь-яку людину. Оскiльки вiдчужений свiт люди-

ни, остiльки вiдчужена й сама людина в свому свiтi. Людина

повинна присвоїти собi весь соцiальний свiт, зробити його

своїм, тобто перетворитись у 'цiлiсного', 'унiверсального',

'тотального' iндивiда. Людина спроможна це зробити, тому що

є по своїй сутi соцiально-практичною iстотою.

Людина, створюючи предмети (опредмечування), вiдмiннi

вiд самої себе, реалiзує себе в природi, перетворює її в

олюднену природу. Але це досить складний процес, який протя-

гом бiльшої частини людської iсторiї виступає як спонукува-

ний потребами, що для кожного окремого iндивiда виступають у

виглядi тиску зовнiшнiх умов i обставин життя. Людина сама є

природною iстотою, а тому немає природи поза людиною, розри-

ву мiж людиною i 'зовнiшнiм середовищем'. Людина змушена

постiйно i безперервно створювати собi можливостi для

життєзабезпечення i тим самим опредмечувати саму себе, прак-

тично реалiзовувати свої потенцiї в предметному свiтi. Ство-

рюючи предмети, долаючи зовнiшнi обставини чи пристосовую-

чись до них, виробляючи, реалiзуючи в предметному середовищi

свою сутнiсть, людина водночас змiнює саму себе, а тому не-

має людської практики без самозмiни людини. Тим самим Маркс

оцiнив iсторичне значення працi як самопороджуючого початку

для людського роду.

Найфундаментальнiшим рiвнем соцiального життя Маркс

вважає виробництво, яке тлумачить досить узагальнено - як

загальну субстанцiю людського роду, як практику. В iсторич-

них же формах промисловостi до сучасної йому включно (котрi

досить часто при розглядi поглядiв Маркса ототожнюють з по-

няттям виробництва взагалi) Маркс вбачає пануючою працю у її

вiдчуженнi; таким самим є його оцiночний пiдхiд до iсторич-

ного минулого промисловостi та бувших в минулому форм працi.

Отже, найважливiшими iдеями фiлософської антропологiї

Маркса є надiлення людини (чи iндивiдiв) рангом самостiйної

суверенностi, тобто статусом суб'єкта соцiальної iсторiї, i

розшифрування, розкриття цих положень в поняттi перетвоюючої

практики. При цьому очевидним є спрямування на 'зняття' най-

могутнiших обмежень людської активностi - Бога i природи. В

граничному вiдношеннi стосунки мiж людьми, мiж людиною i

природою, мiж людиною зовнiшньою i внутрiшньою, за Марксом,

повиннi стати 'чистими' i 'прозорими'. Тому наявне буття

становить лише початок дiйсної iсторiї, передiсторiю, яку