157319 (Фiлософiя), страница 20

всякденне мислення взагалi її не фiксує, а сприймає її про-

дукти, як такi що нiби то iснують самi по собi,незалежно вiд

свiдомостi та дiють на свiдомiсть.

Фiлософське мислення, дослiджуючи достовiрнi самi по

собi основоположення, долає цю iлюзiю повсякденного мислен-

ня. Насправдi ця даннiсть є лише необхiдним уявленням, яке

виникає з продуктивної дiяльностi 'Я'. Щоб дiйти усвiдомлен-

ня дiяльностi 'Я', слiд мати здатнiсть розуму до цього. Таку

властивiсть, для котрої не iснує звичного протиставлення мiж

дiянням та його результатом, мiж суб'єктом i об'єктом, Фiхте

називає 'iнтелектуальною iнтуїцiєю'. Таким чином, не теоре-

тичнi положення роблять можливими практичнi, а навпаки,

практичнiсть робить можливою теоретичнiсть. Дiяльнiсть 'Я'

завжди веде до усвiдомлення протилежного. Сама дiяльнiсть

'Я' приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена

дiяльнiсть 'Я' з необхiднiстю вiдтворює протилежностi: мiж

дiяльнiстю та її завданням, мiж предметом i методом, мiж

знанням i незнанням.

При формулюваннi положень своєї фiлософiї Фiхте систе-

матично виводить, фiксує логiчнi категорiї. Керуючись 'анти-

тетичним' методом, вiн рухається вiд теоретичних загальних

положень - через розгляд вiдчуттiв, споглядання, уяви, а та-

кож мислення (розсуду, здатностi судження, розуму) - до по-

ложень практичного розуму з його властивостями та спрямуван-

нями. Викладаючи порядок розвитку категорiй, Фiхте показує,

що суб'єкт послiдовно пiдiйматься вiд нижчих щаблiв теоре-

тичної дiяльностi до вищих. Таким чином, метод 'науковчення'

вiдтворює iсторичний розвиток людського духу,природний про-

цес розвитку здатностi мислення.

5.2.3 Етика. Вчення про свободу.

Головною проблемою етики Фiхте вважав суперечнiсть мiж

необхiднiстю i свободою. Пiд впливом Спiнози вiн визнає, що

воля людини i уся її духовна дiяльнiсть взагалi детермiно-

ванi таким же чином, як i фiзична природа. Людина пiдко-

ряється законовi причинної зумовленостi не тiльки як части-

на або явище природи, а й як суб'єкт громадянського iсторич-

ного процесу. Згадана детермiнованiсть визначається настiль-

ки жорсткою, що Фiхте визнає усi поняття про випадковiсть

лише удаваними,такими, що виникають з недостатнього розумiн-

ня сутi справи, з необiзнаностi.

Як i Спiноза, Фiхте вбачає в свободi не безпричинний

акт, а дiю, що грунтується на пiзнаннi необхiдностi. Однак,

на вiдмiну вiд Спiнози, Фiхте вводить поняття 'ступеня' сво-

боди, що фiксує доступнiсть свободи людям у залежностi вiд

рiвня iсторичного розвитку суспiльства, в якому iндивiд пе-

ребуває, а не вiд iндивiдуальної мудростi. Свобода склада-

ється не з вилученої природної чи суспiльної необхiдностi, а

з добровiльного пiдкорення iндивiда законам та цiлям людсь-

кого роду. Таке пiдкорення базується на суспiльному пiзнаннi

необхiдностi. Постановка проблеми в iсторичному контекстi

допомогає Фiхте показати, що iснують рiзнi ступенi свободи,

зумовленi вiдмiнностями iсторичних епох.

5.3 Фiлософiя Ф.В.Шеллiнга.

5.3.1 Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг.

Фрiдрiх Вiльгельм Шеллiнг (1775-1854) отримав у

Тюбiнгенi вищу духовну освiту, в Ляйпцiгу вивчав математику

i природознавство. Викладав у Iєнському, Ерлангенському,

Мюнхенському та Берлiнському унiверситетах. В фiлософськiй

еволюцiї Шеллiнга вiдсутнi чiткi межi мiж її етапами, якi

можна назвати як 'фiлософiя природи' (натурфiлософiя - 90-тi

роки XYIII ст.), трансцендентального iдеалiзму (1800 р.),

'фiлософiя тотожностi' (перше десятилiття ХIХ ст.) та

'фiлософiя одкровення'.

5.3.2 Натурфiлософiя.

У фiлософськiй еволюцiї Шеллiнга фiлософiя природи -

найважливiший етап. Якщо для Фiхте значення природи полягало

у тому, що вона протистоїть моральностi, а остання перемагає

природнi властивостi суб'єкта, то для Шеллiнга, навпаки,

природа - самостiйний предмет фiлософського дослiдження.

Перiод натурфiлософських дослiджень Шеллiнга спiвпав iз

вiдкриттями Вольфа, Гальванi, Ерстеда, Фарадея та iнших

дослiдникiв природи фiзичних явищ, хiмiї та фiзiологiї.

Шеллiнг використовував результати цих наукових досягнень у

своєму вченнi про природу.

У своїх працях: 'Iдеї фiлософiї природи' (1797), 'Про

свiтову душу' (1798), 'Перший нарис системи фiлософiї приро-

ди' (1799), 'Загальна дедукцiя динамiчного процесу' (1800),

Шеллiнг спирається не тiльки на Канта, а й на вчення

Ляйбнiца про монади.

До Шеллiнга фiлософи обмежували себе лише загальним по-

няттям 'природи' як механiзму iз своїми законами, власти-

востями. Шеллiнг звернув увагу на необхiднiсть вiдкриття в

природi реально iснуючих 'динамiчних протилежностей'. Вчення

про динамiчнi протилежностi в природi Шеллiнг доповнював

вченням про протилежностi в пiзнаннi. Природа, за Шеллiнгом,

є становленням духовного початку 'iнтелiгенцiї'; якщо в лю-

динi духовнiсть усвiдомлює себе, то в природi вона -

несвiдома.

Розглядаючи природу як силову динамiчну єднiсть проти-

лежностей, Шеллiнг вважає, що через усю природу проходить

протилежнiсть об'єкта i суб'єкта. Прообразом такої протилеж-

ностi вiн вважає полярнiсть полюсiв магнiта: вони одночасно

пов'язанi мiж собою i взаємнопротилежнi. Це - перше виявлен-

ня загального свiтового закону, котрий виявляє себе у проти-

лежностi позитивного i негативного зарядiв у електроди-

намiцi, у протилежномi вiдношеннi кислот i лугiв. Принцип

подiлу на протилежностi Шеллiнг впроваджує для розгляду явищ

органiчного життя. Вiн за допомогою поляризацiї класифiкує

рiзновиди явищ живої природи. На думку Шеллiнга, у природi є

сила, яка має властивостi живої сили. Роздвоєння цiєї сили

дозволяє природi утворювати новi форми природного iснування.

Уся природа - великий органiзм, у якому протилежностi гар-

монiйно поєднуються у єдностi, взаємне заперечення гар-

монiйно вирiшується єднанням. Цiлiснiсть живого органiзму

базується на гармонiях, а гармонiї мають духовну природу.

Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тiло

- продукт життєдiяльностi, результат смертi живого. Таким

чином, початок усiх речей має духовну основу, але ця духовна

основа є несвiдомою, животворною, немислячою.

Найважливiшими досягненнями фiлософiї природи Шеллiнга

було використання iсторичного погляду на природу. Саме

Шеллiнг проголошує, що природа iсторично давнiша за

свiдомiсть. Виникнення свiдомостi є результатом ряду змiн

природи.

Фiлософiя природи Шеллiнга час вiд часу вступала в су-

перечнiсть з досягненнями природничих наук. Тому ця

фiлософiя дуже швидко втратила свiй авторитет у колах приро-

додослiдникiв. Однак iсторично вона вiдiграла визначну роль.

5.3.3 Трансцендентальний iдеалiзм.

Пiсля створення основоположних принципiв 'фiлософiї

природи' Шеллiнг дiйшов висновку, що його вчення вiдповiдає

на питання: яким чином несвiдомо-духовна природа породжує

свiдоме, як iз об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак, для

iдеалiстичної фiлософiї завжди стоїть проблема: як

суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати вiдповiдь на це

питання Шеллiнг здiйснив у 'Системi трансцендентального iде-

алiзму' (1800).

Трансцендентальний iдеалiзм виходить з визнання первин-

ностi суб'єктивного 'Я' по вiдношенню до об'єктивного. Без-

посереднiм предметом вивчення трансцендентальної фiлософiї

проголошується суб'єктивне, його внутрiшнi акти, засобом йо-

го розгляду - 'iнтелектуальна iнтуїцiя'. На думку Шеллiнга,

традицiйне повсякденне логiчне мислення має форму лише

розсуду, дає знання нижче порiвняно з пiзнанням,яке здiйснює

розум. Розсуд, логiчне мислення стоять пiд владою закону су-

перечностi. Розум же не пiдкоряється формальному закону су-

перечностi (закон, згiдно з яким у судженнях забороняється

мати взаємозаперечнi судження). Розум не пiдвладний заборонi

суперечностi, вiн безпосередньо вбачає за суперечностями

єднiсть протилежностей.

Форми пiзнання розумом не спiвпадають з розсудливiстю.

Вони не є умовиводами та доказами. Цi форми є безпосереднiм

уявленням, сприйняттям iнтелектуальної iнтуїцiї. Суб'єктом

такого пiзнання може бути тiльки фiлософський або художнiй

розум, генiй, а не повсякденна розсудливiсть. Тим бiльше, що

мова, котрою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає iнте-

лектуальному сприйняттю, бо складається iз сталих форм, вiд-

биткiв розумових процесiв.

У розробцi поняття ступенiв розвитку свiдомостi Шеллiнг

близький до 'науковчення' Фiхте: свiдомiсть починає з по-

чуттiв, потiм пiдiймається до рiвня iнтелiгенцiї, досягає

межi рефлексiї, остаточно завершується актом волевиявлення,

з якого починається практичне 'Я'. На першiй стадiї 'Я'

споглядає себе як обмежене з боку 'не-Я'. На другiй стадiї

до зовнiшнього споглядання приєднується внутрiшнє, са-

мовiдчуття при цьому домiнує. Досягнувши розумiння власної

спонтанностi, самовизначенностi, свiдомiсть починає пiзнава-

ти себе та свої властивостi як пiдвладнi необхiдностi i як

вiльнi.

5.3.4 Фiлософiя тотожностi.

Центральною iдеєю Шеллiнга, котра дозволила йому побу-

дувати систему 'фiлософiї природи' i систему 'трансценден-

тального iдеалiзму', є iдея 'абсолютного розуму, в якому

суб'єктивне i об'єктивне - неподiльнi'. З точки зору

Шеллiнга, 'абсолютним може бути лише самопiзнання безумовної

тотожностi'. Використовуючи вчення Фiхте про те, що межа мiж

протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа

взагалi можлива тiльки тому, що протилежностi у чомусь то-

тожнi, Шеллiнг шукає основу абсолютної тотожностi усього

iснуючого, яке має iм'я 'Буття'.

Якщо протилежностi самi по собi виявляються абсолютно

протилежними, вони не будуть мати мiж собою нiчого спiльно-

го, що свiдчить - вони взагалi не є протилежностями, бо коли

одна з тез проголошується, то iнша не може взагалi виявляти

себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрiчаються проти-

лежностi мiж собою лише остiльки, оскiльки мiж ними покладе-

но межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покла-

дена окремо вiд них. Таким чином, межа є не що iнше, як дещо

спiльне обидвом протилежностям. Так, коли ми починаємо про-

тиставляти злих i добрих людей, ми вже їх об'єднали за озна-

кою - люди. Там, де ми протиставляємо: бiльше-менше, близь-

ко-далеко, пусте-повне тощо, ми їх попередньо об'єднали по-

няттям 'простiр'. Таким чином, усе, що виявляє себе як про-

тилежностi, обов'язково повинно мати спiльнiсть, бути ото-

тожнене у чомусь, iнакше ми протилежнiсть взагалi не помiти-

мо. Однак, якщо ми бачимо наявнiсть протилежностей, то ми

бачимо i їх тотожнiсть. Чому тодi так складно вирiшується

проблема пiзнання тотожностей протилежностей? Шеллiнг вва-

жає, що тотожностi ми сприймаємо тiльки iнтуїтивно, хоча

постiйно використовуємо їх i в практичному, i в теоретичному

життi.

Те, що в Абсолютi тотожнє, вiчне i бездоганне, у свiтi

речей, навпаки, - подiлене, множинне, неосяжне, змiнюється у

часi, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллiнгом,

має цiлепокладаючу форму. Крайнi ступенi його на одному по-

люся дають матерiю, а на протилежному - iдею, iстину пiзнан-

ня. Саморозподiл Абсолюту, єдиного тотожнього самому собi

початку, має своєю метою самопiзнання єдиного, своє власне

самоусвiдомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовiльни-

тись лише несвiдомою iнтуїцiєю самого себе. Самосвiдомiсть

абсолютного розуму (Бог) неможлива без iснування людини як

протилежностi, яка має здатнiсть до самозмiни, саморозвитку,

до поступового переходу вiд iнтелектуальної iнтуїцiї до

самосвiдомостi.

5.3.5 Фiлософiя одкровення.

Приблизно в 1815 р. Шеллiнг почав розробку 'фiлософiї

мiфологiї та одкровення', або 'позитивної фiлософiї'. У

своїх працях 'Фiлософiя мiфологiї', 'Фiлософiя одкровення',

'Iсторiя новiтньої фiлософiї' вiн виступив з критикою

рацiоналiстичної фiлософiї за те, що вона вiдповiдає лише на

питання 'як?', а не 'що?', звинувачує її у вiдсутностi уваги

до принципу, який дозволяє усвiдомити суть 'речей'. З його

точки зору, рацiоналiзм визнає виникнення одиничного iз за-

гальних сутностей, не вмiючи пояснити вiдношення мiж собою

цих сутностей, не вмiючи пояснити, як iз останнiх виникають