157319 (Фiлософiя), страница 19

рiзновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає

нового знання про предмет у порiвняннi iз знанням, яке

фiксоване у поняттi 'суб'єкт'. Такi судження Кант називає

'аналiтичними'. У других - зв'язок мiж суб'єктом i предика-

том не витiкає з розгляду поняття 'суб'єкт', а предикат

об'єднується iз суб'єктом. Такi судження Кант назвав 'синте-

тичними'. У свою чергу синтетичнi судження подiляються на

два класи: у одному зв'язок предиката i суб'єкта мислиться

вiдповiдно з даними досвiду (такi судження називаються

'апостерiорними'), у другому зв'язок мислиться як незалежний

вiд досвiду, передуючий досвiдовi (такi судження називаються

'апрiорними').

У математицi, фiлософiї, природознавствi апрiорнi суд-

ження займають визначальне мiсце. Тому Кант ставить три пи-

тання: 1) як можливi такi судження в математицi; 2) як вони

можливi в теоретичному природознавствi; 3) як вони можливi в

'метафiзицi'. Вирiшення даних питань Кант пов'язує з

дослiдженнями трьох головних пiзнавальних властивостей: 1)

чуттєвостi; 2) розуму; 3) розсуду. Чуттєвiсть - здатнiсть до

почуттiв, розум - здатнiсть до умовиводiв, якi доходять до

iдеї, розсуд - здатнiсть до понять i суджень. 'Iдеї' - по-

няття про єднiсть обумовлених явищ.

Кожна з пiзнавальних властивостей розглядається Кантом

крiзь проблему апрiорностi. Проведене дослiдження дозволило

зробити йому висновок, що iснують апрiорнi форми чуттєвостi

(простiр i час), апрiорнi форми розсуду (категорiї). Спроба

знайти апрiорнi форми розуму призвела до висновку про на-

явнiсть антиномiй розуму.

Розглядаючи математичне знання не як поняття, а як

чуттєве споглядання, або наочне уявлення (чуттєва

'iнтуїцiя'), вирiшуючи питання синтезу суб'єкта i предиката,

Кант роздiляє математику на двi форми: чуттєве споглядання

простору (геометрiя) та чуттєве споглядання змiн у часi

(арифметика). Простiр - апрiорна форма чуттєвого споглядан-

ня. Саме апрiорнiсть надає спогляданням просторових форм

форму загальностi та необхiдностi. Час - апрiорна форма

чуттєвого споглядання змiн, яка надає послiдовностям подiй

загальностi та необхiдностi. Беззастережна загальнiсть i не-

обхiднiсть iстин у математицi не вiдноситься до предметiв

навколишнього свiту: вона має значення для нашого мислення,

вони спрямовує мислення до iстинного результату.

5.1.4 Система категорiй.

Дослiджуючи можливiсть синтетичних суджень у теоретич-

ному природознавствi, Кант робить висновок, що такi судження

можливi, якщо ми визнаємо поняття розсуду (категорiї) неза-

лежними вiд даних досвiду. Категорiї не являють собою вiдоб-

раження змiсту, сповiщуваного чуттями, вони є лише формами,

пiд якi розсуд, як по схемi, пiдводить чуттєвi данi. Тому

синтез чуттєвих даних виникає на пiдставi введення цих даних

у схему понять, яка вiдповiдає певнiй категорiї. Таким чи-

ном, нi поняття, анi чуття самi по собi не дають знань. Чут-

тя без понять - несвiдомi, поняття без почуттiв - порожнi.

Знання завжди є результатом єднання, синтезу почуттiв i по-

нять. На цiй пiдставi Кант зосереджує увагу на емпiричному

та теоретичному рiвнях пiзнання (що використовується до

сьогоднi) на вiдмiну вiд чуттєвого та рацiонального рiвнiв

фiлософiв-попередникiв.

Умовою створення синтетичних суджень у природознавствi,

за Кантом, є 12 категорiй. Цi категорiї подiляються на чоти-

ри види - кiлькiсть, якiсть, вiдношення, модальнiсть.

Кожний з видiв охоплює собою ще 3 категорiї. Кiлькiсть

- єднiсть, множина, цiле. Якiсть - реальнiсть, заперечення,

обмеження. Вiдношення - зв'язок субстанцiї з властивостями,

причиною i дiєю, поняття 'взаємодiя'. Модальнiсть - мож-

ливiсть, дiйснiсть, необхiднiсть. Кожна з категорiй - неза-

лежна вiд iнших, разом iз цим мiж категорiями наявне

спiввiдношення. Друга категорiя кожного виду вiдносно першої

є її протилежнiстю. Третя категорiя кожного виду є синтез,

або єднiсть протилежностей. Як чистi поняття, категорiї є

апрiорними.

Кант розробив складну за своєю структурою концепцiю

зв'язку категорiй як чистих понять розсуду з формами

чуттєвого споглядання. Дана концепцiя спирається на вчення

про 'схематизм' категорiй, або 'фiгурний синтез'. В основi

суджень природничих наук знаходяться загальнi та необхiднi

закони. Будь-яке наукове знання усвiдомлює предмети i явища,

пiдкорюючись трьом законам: 1) закон вiдповiдностi субстан-

цiї; 2) закон причинностi; 3) закон взаємодiї субстанцiй. Цi

закони - необхiдна форма нашого розсуду, без яких вiн не

здатний уявити собi об'єктивний предмет, явище. Людська свi-

домiсть сама будує форми предмета в тому розумiннi, що свi-

домiсть лише у формi загального i необхiдного знання спро-

можна зробити його предметом пiзнання.

Звiдси Кант робить висновок, що речi самi по собi не

можна пiзнати. Нi форми чуттєвостi, анi категорiї не склада-

ють iз себе визначення 'предметiв самих по собi'. Тим самим

обгрунтовується теза про можливiсть пiзнання 'речей для нас'

та неможливiсть пiзнання 'речей в собi', що стає основою но-

вої форми агностицизму.

5.1.5 Трансцендентальна логiка.

Питання про можливiсть апрiорних синтетичних суджень в

фiлософiї ('метафiзицi') Кант пов'язує з дослiдженням

властивостей розуму. Вiн розглядає розум як здатнiсть ство-

рювати умовиводи, що приводить до виникнення iдей. За Кан-

том,'iдеї' - поняття про незаперечне. А оскiльки данi досвi-

ду обумовленi причинами, предметом iдей може бути лише те,

чого нiколи не може сприймати чуття, досвiд.

Розум створює три головних iдеї: 1) iдею про душу як

цiлiснiсть всiх психiчних явищ; 2) iдею про свiт як

цiлiснiсть нескiнченного ряду причинно зумовлених явищ (при-

чин i наслiдкiв); 3) iдею про Бога як причину усiх причинно

створених явищ. Однак, спроба розуму дати вичерпну вiдповiдь

про те, що є свiт як цiле, призводить до суперечнiсть. А са-

ме: можна довести, що свiт не має початку в часi, не має об-

межень в просторi. I можна довести, що свiт почав iснувати

лише з якогось моменту часу, що свiт обмежений просторово.

Можна довести, що частинки, з яких складаються тiла, можуть

бути нескiнченно подiльнi. А можна довести, що вони мають

межу кiнцевої подiльностi. Можна довести, що подiї вiдбува-

ються внаслiдок дiї необхiдних умов. А можна довести, що

подiї вiдбуваються абсолютно випадково, необумовлено. Кожна

iз схем доведення буде логiчно iстинною.

Такi суперечнiсть, як виявив Кант, виникають у розумi з

необхiднiстю. А це свiдчить, що розум сам по собi має супе-

речливий характер. Цi положення визнаються Кантом неiстинни-

ми, бо свiт як цiлiснiсть є принципово не даною нам 'рiччю у

собi'.

Кант пропонує роздiлити логiку на два типи - загальну

логiку i трансцендентальну логiку. Загальна логiка дослiджує

форми поняття, судження, умовиводу, повнiстю абстрагуючись

вiд питання про змiст, котрий мислиться за допомогою тiєї чи

iншої форми думки. Трансцендентальна логiка - звертає увагу

на те, що надає знанню апрiорного характеру, створює мож-

ливiсть виникнення загальних i необхiдних iстин.

Таким чином, фактично вчення Канта про пiзнання є роз-

горнутою трансцендентальною логiкою.

5.1.6 Етика.

В етичному вченнi Кант дотримується принципiв, котрi

вiн розвинув у своїй теорiї пiзнання. Так, що стосується

проблеми необхiдного та свободного в дiяльностi людей, то

вiн вважав, що дана суперечнiсть - уявне: людина дiє не-

обхiдно в одному вiдношеннi, вiльно - в iншому. Людина дiє з

необхiднiстю, оскiльки вона з своїми думками, чуттями

розмiщується серед iнших явищ природи, i в цьому вiдношеннi

пiдкорюється необхiдностi свiту явищ. Разом iз цим, людина є

моральною iстотою. Як моральна iстота, вона належить до

свiту духовного. I в цiй якостi людина - вiльна. Моральний

закон, котрий дається лише розумовi, це 'категоричний iмпе-

ратив', закон, який потребує, щоб кожний iндивiд дiяв так,

щоб правило його iндивiдуального життя, поведiнки ставало

правилом поведiнки кожного.

У разi, коли дiї спiвпадають з моральним законом,

здiйснюються людиною на пiдставi власної схильностi, їх не

можна назвати моральними. Дiя людини буде моральною тiльки в

тому випадку, коли iндивiд здiйснює її з поваги до морально-

го закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на

емпiричне щастя. Суперечнiсть мiж моральною поведiнкою люди-

ни i результатом цiєї поведiнки в емпiричному життi не

знiмається нашою моральною свiдомiстю. Не знаходячи справед-

ливого стану речей у свiтi явищ, моральна свiдомiсть дiє у

свiтi уявному. Iснування таких понять, як 'свобода',

'безсмерття', 'Бог', пояснюється вiрою в уявний свiт, даний

тiльки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний

свiт). Трансцендентнiсть уявного свiту буде iснувати завжди,

бо людина не здатна своїм розумом вийти за межi анти-

номiчностi загальних i необхiдних понять.

5.2 Фiлософiя I.Г.Фiхте.

5.2.1 Iоганн Готлiб Фiхте.

Iоганн Готлiб Фiхте народився у 1762 р. З 1794 р. пра-

цював професором Йєнського унiверситету. В 1799 р. був зви-

нувачений в атеїзмi та звiльнений з унiверситету, пiсля чого

переїхав до Берлiну i займався читанням публiчних лекцiй.

Добровольцем прийняв участь у антинаполеонiвськiй вiйнi i в

1814 р. помер вiд хвороби.

5.2.2 Науковчення.

У своїх перших трактатах Фiхте першочергову увагу

придiляє фiлософсько-моральним проблемам. Так, у працях:

'Досвiд критики усякого одкровення', 'Нотатки про пра-

вильнiсть висновкiв громадськостi по вiдношенню до французь-

кої революцiї', Фiхте зводить поняття 'практичної фiлософiї'

до дiяльностi лише моральної свiдомостi. Вiн виводить мо-

ральнi принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї

практичної фiлософiї вiн вбачає в тому, що принципи моралi

повиннi опиратися на теоретичне обгрунтування, маючи зв'язок

iз строгою науковою системою.

Головний твiр Фiхте - 'Науковчення' (1794) - є тракта-

том про науку. Науковi положення, згiдно з його точкою зору,

повиннi спиратись на основоположення, якi є достовiрними

самi собою. Таким достовiрним фактом є визнання суб'єктом

свого iснування - 'Я'. 'Я' охоплює собою все, що може бути

мислимим. Дiяльнiсть суб'єкта, який визнає своє iснування,

розглядається як дiяльнiсть 'Я', котра вiдбувається у формi

переходiв вiд ствердження певної тези до протилежної, а вiд

останньої - до третьої, яка має бути єднiстю першої i дру-

гої. Крiм тези про iснування 'Я', ми можемо видiлити проти-

лежну тезу - 'не-Я'.

Оскiльки визнання суб'єктом факту свого iснування -

єдина достовiрнiсть, з якої може починатися мислення вза-

галi, 'Я' не є iндивiдуальним Я, або субстанцiєю. 'Я' - це

абсолютна умова для послiдовного, наукового мислення. Воно є

основою морального мислення, котра дiє як абсолютна надсвi-

домiсть. Iндивiдуальне 'Я' є вiдображенням абсолютного 'Я',

абсолютної моральностi. Саме iндивiдуальному, емпiричному

'Я' протистоїть емпiрична природа 'не-Я'.

Теоретична фiлософiя, усвiдомивши мiсце 'Я' i 'не-Я',

протиставляє їх одне одному в межах абсолютного 'Я', неначе

результат обмеження, роздiлу абсолютного. Керуючись таким

методом протиставлення i синтезу, Фiхте розглядає систему

теоретичних i практичних категорiй буття i мислення. Такий

метод називають 'антитетичним': антитези не виводять з пер-

шої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд

iз тезою.

Мета дiяльностi людини полягає у виконаннi закону мо-

ралi, обов'язку, якому протистоять природнi властивостi лю-

дини. Цi властивостi походять з фiзичної природи людини, по-

в'язаної з усiм матерiальним свiтом, з 'не-Я', яке протисто-

їть 'Я' i спонукає його до дiяльностi. Умовою виконання мо-

рального закону може бути лише перемога над чуттєвими

схильностями. При цьому Фiхте роз'яснює, що його 'не-Я' не

можна розумiти як кантiвську 'рiч у собi'. 'Рiч у собi' ле-

жить за межами свiдомостi, а у Фiхте 'не-Я' не здатне iсну-

вати як незалежна вiд свiдомостi реальнiсть. Воно виникає як

продукт дiяльностi свiдомостi. Ця дiяльнiсть така, що коли

вона здiйснюється, то в нас немає її усвiдомлення. Тому по-