73096 (Життя і поезія Ліни Костенко), страница 4

Опис Батьківщини у поезії Ліни Костенко

Незнищенність потягу до рідного краю, до Батьківщини виражена у поезії»Чадра Марусі Богуславки». Бачимо героїню знаменитої народної думи та кількох відомих літературних творів в інтерпретації Ліни Костенко. Довершеність твору – в прекрасно переданому колориті татарського Криму, де знаходиться полонянка, у виразній передачі її психологічних станів, у сильній внутрішній енергетиці зображувального та виражального слова.

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Цих коротеньких називних речень цілком достатньо, аби побачити і відчути оточення, в якому перебуває Маруся Богуславка. При цьому звернімо увагу, що воно зображене саме так, як його сприймає українська жінка-полонянка. Зоровий ряд побудовано за калейдоскопічним принципом: у невеликому, із 8-ми строф, творі Маруся Богуславка показана в кількох «кадрах» або, ще можна сказати, сценах, які послідовно змінюють одна одну. Спочатку очима Марусі бачимо довкілля – типову для татарського міста вузеньку вуличку, сплячих татар, високий дуб, що не губить на зиму своє листя. Далі – Маруся ходить по темниці як володарка, допоки її чоловік – татарський паша – у від’їзді. Високий, сказати б, соціальний статус Марусі підкреслено тим, що слуги їй стелять килими у ноги. Наступний «кадр» подано крупним планом: Маруся у чадрі. Ще «кадр» - Маруся дивиться «в море, у туман», у бік своєї батьківщини. Ще «кадр» - шукає сховані ключі, бо вирішила таємно відкрити темницю, щоб її земляки-українці вирвались із татарської неволі. Зміна «кадрів» є ефективним виражальним прийомом, який дозволяє на невеличкій текстовій площі показати Марусю у різних ситуаціях, що підвищує інформативність поетичного тексту, а тому й сприяє глибшому розкриттю образу. Але зміна «кадрів» ще не все вирішує. Справа в тому, що у Ліни Костенко сам текст випромінює досить потужний художній смисл.

І меч, і правда – цноти не жіночі.

Люблю чадру – і чорна, і густа

Коли татарам брешуть мої очі,

Ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Тремтіння вуст, блідість обличчя – все це від психологічної напруги, від гострої туги за рідною землею. Від неї, від цієї невгамовної ностальгії – і задивляння «в море, у туман», і безсонні ночі, коли вона, як тінь, блукає по палацу. Її тугу не може погасити палка любов чоловіка, що обдаровує її дорогоцінними прикрасами. Вона є патріоткою своєї землі і свого народу. Саме тому наважилась на небезпечний вчинок – таємно відчинила двері темниці, щоб дати змогу полоненим козакам вибратись на волю. Своєю поезією Ліна Костенко торкається болючої для неї проблеми національної зради. Її Маруся Богуславка хоч і була здатною полонянкою, хоч і жилося їй у цьому полоні, на перший погляд, зовсім непогано, все ж не зрадила рідній землі. І саме тому вона прекрасна.

Різноманітність поезії Ліни Костенко

Поезія «Пастораль ХХ сторіччя» теж стосується теми пам’яті – гіркої пам’яті останньої війни. Пастораль – вид європейської літератури ХІV-XVIII століть, яка оспівувала безтурботно-щасливе, ідилічне життя пастухів та пастушок на тлі розкішної сільської природи. У «Пасторалі…» Ліни Костенко теж є сільські пастушки. Але нема безтурботно-щасливого життя. Бо це пастораль ХХ століття. Натомність ідилії – страшна трагедія, породжена відлунням останньої війни. Таких трагедій було багато у перші післявоєнні роки. Гранати і снаряди, полишені війною, валялись повсюди. Допитливі сільські хлопчаки знаходили їх, розбирали, кидали у вогнища – чекали вибуху. І ті вибухали, приносили часто каліцтва і смерть. Не варто аналізувати поезію на предмет художності – вона не потребує того, бо її трагізм надто оголений.

«Пастораль…» - це прокляття, послане війні. Це заклик будувати світ, у якому людське життя повинне стати найвищою цінністю. Поезія «Вже почалось, мабуть, майбутнє» виражає складний філософський смисл, дотичний як до проблеми історичної пам’яті, так і до проблеми людської духовності. Це якраз той твір, де обидві зазначені проблеми злютовані в одну.

Майбутнє починається кожної миті. Наше життя – це миттєвість між минулим і майбутнім. Поетеса формулює систему духовних цінностей, які варто брати з собою в майбутнє з безперервного потоку днів, що минають. Правда, про ті цінності вона говорить аж надто загально, її поради дещо холодні своєю абстрактністю, - їм не вистачає образного тепла:

Не забувайте незабутнє,

Воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

Не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

На сто ерзаців у собі!

Що слід розуміти під «незабутнім», «коштовним» та «неповторним», читач може вирішувати по-своєму. Серед цінностей, які поетеса рекомендує забирати із собою в майбутнє. Тема пам’яті не вичерпується проаналізованими поезіями.

Ліна Костенко є прямою послідовницею Лесі Українки. Для неї, як і для її великої попередниці, Слово було єдиною зброєю. І боролись вони цією зброєю за одне і те ж – за Україну, за Націю.

Яким же чином Слово може бути оберегом нації? Ліна Костенко відповідає: перш за все тому, що воно здатне відображати життя, і надовго, можливо, й назавжди залишати це відображення в народній свідомості. Те, що не зафіксоване у Слові, - пропадає назавжди, його ніби й не було у минулому. Слово, кажучи по-сучасному, є немов перфокартою, на якій зафіксована історія. Нема такої перфокарти – значить і немає в народній свідомості образного уявлення про своє минуле. Тоді народ – як дерево із неглибоким корінням. Крона у нього ніколи не буде пишною.

Отже, як митець із прекрасно розвинутим історичним мисленням, Ліна Костенко добре розуміла значущість образного слова у формуванні історичної, а значить, і національної свідомості народу. Це було дуже чітке і ясне розуміння, до того ж – переконливо вислове. Варто докласти зусилля, щоб ця ясно виражена думка, в істинності якої немає сумніву, була увиразнено в нашій теперішній культурній свідомості, що помітно починає страждати зневірою у високу суспільну значимість художнього слова. Поезія «Мій перший вірш написаний в окопі…» подає виразну замальовку із дитинства поетеси. Вибухи бомб і снарядів. Горить хата, і ніч, освітлена пожежею, здається днем. Їй запам’яталось: притулившись до краю окопу, вона осколком писала на його стіні свій перший вірш. Писала великими «друкованими» літерами – «щойно з букваря». Вона не запам’ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ж недитячими були страшні враження, які вона намагалась висловити своїм першим віршем.

Вірш антивоєнний. Обдарована, чутлива у сприйманні світу дитина і війна – тема вельми поширена у творчості багатьох митців. І коли трохи пізніше їй довелося визначитись у виборі майбутнього, вона обрала шлях Поета. Про це йдеться в виявлено в поезії «Виход жу в «Долі». Твір цікавий своїми трактуваннями поезії. Сюжет твору умовний. На чудернацькому базарі продавали різні Долі. Можна було вибирати:

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто – за мільйон.

Лірична героїня вибрала Долю, яка не тільки не нав’язувалась їй, а ще й відверто попередила про свою виключно високу ціну та й непривабливі перспективи: «За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе».

Треба врахувати, що Ліна Костенко вибирала долю українського поета, тобто поета на той час ще бездержавної нації. А ще їй випадало бути поетом в тоталітарній суспільно-політичній системі, лояльною до якої вона аж ніяк не могла бути. А втім не треба думати, що вибір такої непростої дороги лякав Ліну Костенко. В поезії «Ти знов прийшла, моя печальна музо» вона говорить про щастя бути обраницею Поезії:

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

Але повернемось до поезії «Доля». Свою сутність вона, Доля, розкрила так:

Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.

Таким чином дві категорії – Поезія і Правда – тісно пов’язані між собою. Служити Поезії – служити Істині. Зв'язок цей можна розглядати в різних ракурсах, бо саме поняття Правда (Істина) в мистецтві має досить складне і не завжди однозначне трактування. Розділяють правду життєву і правду художню, вбачаючи в останній більшу узагальненість і глибоку проникливість. Але, здається, не дискусійним є положення, що справжня Поезія, справжнє Мистецтво, справжня Художність неможливі без Правди, без постійного прагнення пізнати і виразити Істину. В тому-то власне, і полягає їх цінність. Навіть тоді, коли мистецтво «ошукує» людину, вдаючись до розмаїти умовних виражальних форм, воно прагне виразити істину. В таких випадках «ошукування», умовність є засобами пошуку і вираження правди. Як елементарний приклад, пригадаймо будь-яку відому нам вдалу метафору, що, на перший погляд, є «неправдивою», умовною.

Ми глибше зрозуміємо пафос Ліни Костенко, з яким вона стверджує Поезію як «правду людську», коли глянемо на 70-річну історію будівництва «першого у світі соціального суспільства» як на грандіозний експеримент, в основі якого лежала не менш грандіозна Помилка. Бо ж, як виявилось, шлях побудови такого суспільства – це збочення від магістрального еволюційного шляху, яким ішло все людство. Ідеологічне обслуговування такого експерименту полягало в тому, щоб показати його «правдивість», - мовляв, ми йдемо єдино правильним шляхом, бо спрямовуємось «єдино правильним» марксистсько-ленінським вченням-дороговказом. Завдяки масовій, добре налагодженій ідеологічній обробці, у цей шлях вірили мільйони людей. Багато митців сприяли цій вірі.

Говоримо про ці нині майже всезагальні усвідомлені речі тільки для того, щоб зрозуміти: «правда людська», про яку писала Ліна Костенко як про «матір поезії», зовсім не збігалася з офіційно проголошуваною «правдою». Час показав: без цієї Правди, на якій наполягала поетеса, не могло бути справжньої Поезії. Справжнього Мистецтва. Вся «соцреалістична» література, що обслуговувала неправду, буквально за кілька років на наших очах безповоротно відійшла у безвість. Збулось пророцтво Ліни Костенко щодо поезії, у якій «із правдою розлучені слова» («Поезія згубила камертон»). Творити такі вірші, стверджує поетеса, - це те саме, що посилати вагони «в майбутнє порожнім». Творчість Ліни Костенко і тих митців, що чинили опір Системі, не визнаючи навязуваних нею жорстких вимог, залишилась у Великій Літературі.

Прекрасна поезія «Вечірнє сонце, дякую за день!» розкриває джерела творчої наснаги поетеси. В українській літературі знайдеться не так і багато творів, які б з такою повнотою, як названа поезія, дали змогу зрозуміти і відчути, що таке поетичне сприймання світу. Лірична героїня, немов сонцепоклонниця, звертається до вечірнього сонця, дякуючи йому за прожитий день, за вечірню втому, за «лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому», за світанок. За дитячий сміх, за зустрічі з людьми, «котрі нічим не осквернили душу…». Думається, що у здатності відчувати ці прості, даровані життям радощі, полягає одна із чинних умов повноцінного і щасливого духовного існування людини. Але поет тому й поет, що не тільки відчуває красу світу і радість існування, а й прагне усе це виразити. Поет – це людина із загостреною потребою виражати красу.

Твір завершується вражаючим висловом про «потребу слова як молитви». Можна твердити, що до цих слів треба ставитись як до геніальної формули поетичного мистецтва. Вона настільки містка, що її пояснення здатне перетворитись у науковий трактат, у якому детально розповідалося б про саму природу молитви і психологічні чинники, що породжують потребу в ній. З’явилася б можливість порівняти поетичну творчість і молитву як форми самовираження. Не вдалося б обійти у тому трактаті і поняття катарсису, природа якого має чимало точок дотику з природою молитви. Одне слово, Ліна Костенко створила навдивовижу ємку формулу поетичної творчості як молитовного самовираження.

Ліричні твори поетеси, присвячені проблемі творчості, допомагають нам краще зрозуміти її як людину, що наважилась стати на прю із жорстокою і свавільною Системою, яка вже на той час мала досвід у фізичному знищенні мільйонів людей, що протистояли або ж бодай потенційно могли протистояти їй. Як правило, ці поезії є невеликими за розмірами. То швидше всього ліричні мініатюри з високою енергетикою слова, породженою конденсацією одного-двох провідних зорових образів, із вражаючими афористичними пуантами. Ці мініатюри – класика української поезії ХХ століття. І до них ми зобов’язані ставитись, як до класики.