73096 (Життя і поезія Ліни Костенко), страница 8

Тоді вона уже людина.

Поезія Ліни Костенко глибоко, так би мовити, закорінена. І корінь її сягає історії народу, його етномислення, звичаїв, міфології. У ній промовляє генна пам'ять, що прокладає місточки з минулого в сучасне і майбутнє. Дякувати Богові, живемо в часі, якому потрібні великі поети – люди з абсолютним слухом, тонким внутрішнім чуттям, що виконує роль цензора в собі, який дозволяє чи забороняє поетові відкриватися словом і душею перед народом.

Ліну Костенко називають класиком, найбільшим українським поетом сучасності. Доля дарувала їй прижиттєве визнання. Творчість досліджують науковці, вивчають учні та студенти в загальноосвітній і вищій школі. Та сама поетеса байдужа до слави. Для неї значно важливішою є потреба «прожить несуєтно і дзвінко», а «справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе». Одначе висока місія митця – сказати «хоч людям кілька необхідних слів», особливо тоді, коли така гостра потреба.

Ліна Костенко – поет із надчутливим камертоном, що ловить найменші вібрації часу, але водночас є найсуворішим моральним суддею. Її поезія – це універсальний мета текст, який існує поза часом, дає відповіді на головні філософські питання і визначає шкалу етичних та естетичних цінностей. Багатовекторність, багатогранність і цілісність, глибина, філігранність і висока енергетика слова. Це поезія життєтворчого інтелекту, глибокої смислової прозорості, синтезу мистецтв і просто поезія життя. Вона керована головними законами життя, які говорять, що «все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт», а «ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день», що «кулі примхливі, як дівчата, - вибирають найкращих», а «підлість послідовна, як геометрія, - вибирає найчесніших». І все-таки – «криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність. Тріпочуть під вітром короткі обривки життя. І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя».

На прес-конференції Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника – писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні». Слова поета. Так і має бути. Адже через багато літ, коли буремна сучасність стане далекою історією, не знайоме на покоління нащадків шукатиме на полотні світової літератури і української зокрема саме тих витончених срібних малюнків, писаних великим люблячим серцем, шукатиме «хуртовину айстр», осені «золоту жирандоль», її «шовковий шум танечної ходи», відчуватиме слова любові, яка в усі часи, в усі епохи є сутністю поета:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.