73096 (Життя і поезія Ліни Костенко), страница 2

Гукала тиша рупором перонним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Бентежність ліричного чуття Ліна Костенко не могла не привернути увагу читачів, якась живильна енергія слова їх «видавала»

Ріка загубилась під кригу,

в снігах загубила слід

і тільки в блакитну відлигу

на нею темніє лід.

Ці рядки направду вражали поетичним одкровенням. Така поезія не могла загубитися серед тисяч друкованих рядків.

Власне патронімічні зв’язки між словами потрібно кваліфікувати як явище, властиве лексичній системі української мови. Відповідними словами, які називають словниковими паронімами, властиві різні принципи семантичної сполучуванності з іншими лексичними одиницями. Крім словникових, виділяють також контекстуальні, або поетичні, пароніми – близькі за звучанням слова, свідомо зближувані у відповідних текстах з метою досягнення художньої виразності, стилістичного ефекту, наприклад:

…Він цей вокал підносив як бокал…

У 1962році вірші «Чумацький віз..» Ліни Костенко одкидає побутову деталь, узагальнює і дедалі в певніше виходить на вічні категорії буття сенсу людської долі. У процесі творчості Ліни Костенко, розвиток мови змінюється іншими, первісні номінації переходять до розряду архаїзмів. Які ми бачимо в цих рядках.

У Крим далекий виряджала сина.

Волів купляли ярма і занози

На оболоні голосила

І виливала на чумарку сльози.

Архаїзми і їх сучасні лексичні відповідники співвідносяться у словниковому складі української мови як синоніми. На відміну від історизмів з властивою їм безпосередньою номінативною функцією архаїзми використовуються насамперед як категорія виразно стилістична, розрахована на створення історичного мовного колориту.

Через стадію лексичних новотворів (неологізмів) пройшла велика кількість слів, засвоєних українською літературною мовою які використовувала Ліна Костенко у вірші «Кобзареві», просто радіє людському прориву в космос. Крім загально мовних, виділяють індивідуально – авторські, або акозіональні, неологізми. Як правило, вони залишаються в межах відповідних контекстів, виступаючи важливими стилістичними засобами увиразнення мовлення наприклад: У присмерковій доброї дібров ості пшеничний присмак скошеного дня. На крутосхилах срібної дніпровості сідлає вічність чорного коня. Оказіональні неологізми, які в переважній більшості не перетворюються на загальновживані слова властиві індивідуальній творчій манері Ліни Костенко.

Ліна Костенко – одна з тих хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито:

І не боюсь донощика в трактирі,

бо все кажу у вічі королю.

Твори Ліни Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур». А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних родій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів – один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівнях конкурувати з нею.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно – суспільним чинником. У її поезії прекрасно з гармонізовані ліричне і епічне начало.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства…

В її поезіях вичитуємо не тільки людську само настанову обрати гідну в житті поведінку, не спокушатися суєтними марно татами, а й самозахист в ім’я вірності саме своєму мистецтву, і захист власного мистецтва від тієї деградації, яка підступно стереже його, якщо воно починає надмірно залежати від звичайних людських амбіцій творця і конюктури його дня. Певно, саме тому й стало ім'я видатної поетеси синонімом унікальної творчої біографії.

У ранніх віршах Ліни Костенко владарюють глибокі підтексти, що змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко врадуваним, у них розлито тремтливі тривоги й передчуття молодості, в них стільки несилуваної гри слів, яка динамізує поетичний зміст, робить легко в пізнаванними каркаси її строф.

Про причини – не треба

Кожен має свої причини

А причини призводять

До відсутності всяких причин.

Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією.

«Вічна ріка» у Ліни Костенко – нове й вічно оновлюване життя, в якому непроминальна кожна мить – і та, що минула, але живе ще в пам’яті, й та мить, що тільки надходить. «Вічна ріка» - вміщує в собі життя окремої людини помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» - це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Далі і у наступних творах читачеві широко розкривається національна історія ( «Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Дума про братів не азовських» ). Історичний факт, замулена часом подробиця чи легенда або й просто історичний краєвид, дають поштовх художній думці, яка часто буквально приголомшує найнесподіванішими поворотами й отими відтінками, яких годі сподіватися, скажімо, в історичній науці, бо того, що властиве поезії, ніколи не матиме наука.

Поміж цих творів особливе місце посідає поема «Циганська муза», цей твір видається одним із найважливіших за ідейно-художньою проблематикою у Ліни Костенко.

Назва драматичної поеми «Дума про братів не азовських» одразу ж викликає асоціацію з відомим фольклорним твором. У поемі Ліни Костенко маємо філософську антитезу до нього.

Драматична поема «Сніг у Флоренції» ставить чимало посутніх питань, буття митця в світі людей, перед своїм талантом, зрештою, перед історією. Цей твір із яким у літературу вривається потужний інтелектуальний струмінь. Поема – диспут і воднораз поема – монолог, бо героям так важко зрозуміти свою правд, хоч і не до кінця у неї вірить, і це ще відчутнім поглиблює його життєву драму.

Ліна Костенко – рідкісний майстер у володінні словом. Вона на диво органічно складає свій звукопис: «Суху розмову полум’я із листям до ночі сумно слухають сади…», «Лисніють листками ліси…».

Несподіваність і духовна пластика її поетичних образів несе в собі особливу емоційну снагу; «Село сосновий виверне кожух і йде назустріч, як весільна теща…». Вже навіть із цих наведених рядків помічаємо риси справді самобутнього, неповторного стилю, які характерні для всього поетичного доробку видатного майстра слова.

Міфопоетична парадигма бачення світу Ліною Костенко вибудовується передусім на архетип них за своєю енергетикою і смислами природних образах-лейтмотивах, які визначають авторські світоглядні і світовідчувальні концепти. Образ-символи лісу, саду, води, дороги, шляху, дерева, степу є знаковими для художнього континууму поетеси, вони позначені «особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетип ній основі й здатності модифікуватися в нових контекстах». Таких маркерів-знаків природних субстанції у поетичному світі Ліни Костенко багато, адже вона-геній, мистецький універсам якого позначений досконалістю вищого ґатунку, а її пантеїстична концепція бачення природи у своєму сюжеті глибоко національна, тобто українська.

Зупинимось на особливій міфологемі степу. В поетичних текстах Ліни Костенко степи окреслені своїм хронотопом. Поетеса осмислює трагедію Карташинського лиману – «не застояного людства свободи. Екологічна проблематика в цій поезії пульсує активно і першопланово, а історичні ретроспекції, актуалізовані через енергетичні образи степу, баских табунів, героїв, корелюють сучасне і минуле однієї етнічної території: «Ми, володарі степу й баских табунів,// на місцях оцих заповітних// спромоглись зробить заповідник» - це авторська формула, яку поетеса створила для знаходження коефіцієнта гуманності українців по відношенню до рідної природи.

В поезії-ностальгії «Погасли кострища стоянок» поетеса тонко висловлює свою позицію про дивну, потужну енергетику наших предків. І тільки людина, енепатична до національного, етнічного, здатна відчути це тепло, над яким не владне час, а тим паче – почути пісню, в якій пульсує життя: «А в степу оживає пісня». Архетип ний образ пісні в степу в аспекті націософському маніфестує ідею, а скоріше-глибоке переконання поетеси в оживленні минулого, у вічності того, що було, а потім перейшло в землю, але та енергетика, що надихає сьогодення, переходить у категорію Духу, праобраз, який закликає до збереження свого коріння, національного ґрунту. Лірична героїня поетичних малюнків Ліна Костенко імпульсивна і правдива, її зір фіксує найзначіміше в навколишньому світі.

Багатогранний спектр важливих для людини з української дійсності значень відкривається в поезії «з тужним мотивом занепаду українського села», «Хутір Вишневий».

У Ліни Костенко адекватне, властиве патріоту рідного краю, ставлення до жахливих реалій національного екобуту-занепаду і зникнення поетичних Вишневих хуторів. «Вишневий хутір… Ні души» - гірке усвідомлення пустки і самотності степової родючої землі, яка в пантеїстичному осмисленні поетеси переживає, «хворіє» від цієї самотності, бо, врешті, земля немислима без людини, як і людина без землі.

Міфологема степу в контексті поезії «Хутір Вишневий» відіграє роль ціннісного геоетнічного топосу, асоціативна семантика якого окреслена вітальними уявленнями про життєдайність і родючість ґрунту, і трагізм цього факту, осмислений Ліною Костенко з позиції історіософською, хоча й відкрито не заявленої, полягає в знеціненні багатства, яке дає земля для нації, у недбайливому ставленні до неї.

Категорія «пам'ять» у художньому трактуванні Ліни Костенко тісно пов’язана з категоріями «батьківщина» і «духовність». Усі три поняття поєднані в один тематичний комплекс.

Вимріяна багатьма поколіннями українська державність була б справою нереальною, якби народ перестав бути народом і перетворився б просто у населення, позбавлене національної свідомості. Ліна Костенко добре відчувала таку загрозу і розуміла, що найважливішим енергетичним джерелом, яке живить національну свідомість, не дає їй згаснути, є історична пам'ять народу. Що міцнішою, закоріненішою є вона, то більшою життєвою наснагою наділено народ, то гідніше він себе почуває, то достойнішим життя живе. Глибоко розуміючи цю закономірність, Ліна Костенко намагається у своїй творчості не тільки ствердити поетичним словом ідею історичної пам’яті, а й фактично творити Ії, - саме з цією метою, думається, і творився перший в українській літературі історичний роман у віршах «Маруся Чурай».

На чому ґрунтується тісне поєднання категорій «історична пам'ять» та «батьківщина» у художньому світі Ліни Костенко? Треба взяти до уваги одну річ: український поет, якщо він поет справжній, не може не бути громадянином, тобто людиною, небайдужою до долі Батьківщини. Хіба ж він міг бути спокійним, розуміючи, що його народ через злу волю історії, не мав своєї держави, свого дому, у якому був би повновладним господарем і будував би життя за власним бажанням. Кожний народ, кожна нація мають святе право на свою державу. І якщо народ був позбавлений державності – то це була кричуща несправедливість, яка постійним болем віддавалася у серцях його найбільш розумних та чутливих синів і дочок. Цей біль не давав спокою, його не можна було приспати.

Ліна Костенко – одна з таких дочок. В її поезії нечасто зустрічаються слова «Україна» і «Батьківщина». Проте майже у всіх її творах, за винятком, можливо, тільки глибоко інтимних, відчутно пульсують думки і почуття патріотичного змісту. І в першу чергу це стосується поезій, присвячених темі історичної пам’яті

Третя складова тематичного комплексу – «духовність». Категорія духовності виключно широка, і кожний митець, практично, по-своєму її трактує. Хоч, зрозуміло, між тими індивідуальними варіантами є багато спільного. Для Ліни Костенко духовність людини обов’язково пов’язана з її патріотизмом.

Отже, зв'язок тематичних домінант «пам'ять» - «батьківщина» - «духовність» є органічним у творчості поетеси.

Зовсім не випадково декілька поетичних збірок Ліни Костенко відкриваються поезією «І засміялась провесінь: - Пора!...».

На перший погляд це зовсім не програмовий твір. У ньому нема ні прямих декларацій, ні формулювань власного «творчого кредо». Але ж чому поетеса саме цією поезією відкриває свої поетичні збірки? В пошуках відповіді вчитаймось у поетичні рядки твору: І засміялась провесінь: - Пора! –

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.

Ця поезія фіксує одну із миттєвостей у житті поетеси коли вона відчула причетність до історії свого народу, точніше, відчула себе, своє життя і творчість частинкою історії. Чорним Шляхом у народі називали дорогу з України до Криму, дорогою, якою нападники на нашій землі вели тисячі невільників у чужоземне рабство. Великий Луг – місце в середній течії Дніпра, нижче острова Хортиці, де формувалось козацтво. Саме тому Великий Луг був символом безпеки і вольності, символом боротьби за волю. Ставлячи поряд «Чорний Шлях» і «Великий Луг», поетеса подає своє розуміння української історії, у якій постійно співіснують дві протилежності: з одного боку – намагання ворогів полонити та понищити народ, перетворити його у раба, а з іншого – його героїчний самозахист, нескореність. Іти за плугом – це чесно, хоч і важко, наперекір долі роботи свою справу. Власне «за часом, як за плугом» лірична героїня бачить довгий ряд своїх пращурів. Тепер у цей ряд стає і вона. Їй теж іти за часом, як за плугом.

Наступні рядки варіюють цю думку і це почуття. І якщо таким чином сприймаєш поезію, то починаєш розуміти, що вона і справді програмова, що в ній закодоване життєве і творче кредо поетеси.