73096 (Життя і поезія Ліни Костенко), страница 5
Описание файла
Документ из архива "Життя і поезія Ліни Костенко", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "73096"
Текст 5 страницы из документа "73096"
Покремсали життя моє на частки,
На тьмяну січку слів та суєти.
Це відомий, мабуть, кожній людині стан незадоволення самим собою. Туга за цільністю, за душевною ясністю і силою. Якась тимчасова втрата віри у себе втомленої від важкої боротьби ліричної героїні. Але на все це – всього два рядки. Наступні чотири – про вихід із цього стану, перехід у звичайний для себе високий світ творчого існування:
А серце виривається із пастки –
у нетрі дум, під небо самоти.
І мовчазливу готику тополі,
й труда одухотворену грозу.
А далі йде афористична кінцівка, ефект якої подібний до ефекту нічної блискавки, що в мент висвітлює затемнений простір. У даному випадку блискавично висвітлений характер ліричної героїні, точніше, його головна системотворча риса.
Духовна воля для неї – понад усе. Тепер-то зрозумілішим стає одне із джерел її нескореності, тієї безстрашності у протистоянні страхітливому молоху Системи. Воно – у характері, що не терпить найменшого поневолення. Проте не треба думати, що це жадання повної, абсолютної волі є некерованим, чимось анархічним – свободою заради свободи.
Подібний художній смисл висловлено в поезії «І тільки злість буває геніальна», у якій вона намагається розібратись у витоках свого мужнього, непоступливого, нездатного до конформізму характеру. Так, вона жінка, і здатна носити і носить у собі багато жіночого. Їй «просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад». Проте змушена бути іншою.
Зовсім не випадково так детально простежуємо за цим поетичним мотивом. Найпростіше сказати про громадсько-патріотичний обов’язок перед Україною як головний чинник мужності творчої позиції поетеси. Все це правильно, але надто загально, аж до банального. Ліна Костенко дає нам змогу піти далі тієї банальності, приглянутись уважніше до того моменту, де відбувається органічне зрощення великого художнього таланту з «національним тілом».
Часткову відповідь на це складне питання можна отримати із згадуваних поезій Ліни Костенко. Знаходиться вона у сфері майже трансцендентній. Поетеса дає зрозуміти: її зв'язок зі своїм народом майже позасвідомий. Вона – органічна його частинка, але частинка особливо чутлива до всього, що відбувається у його «тілі». Вона, повторюємо, лиш «інструмент, в якому плачуть сни мого народу», а те, що її мучить, що болить якимсь невиразним болем, - «це і є, напевно, Україна». Відчувати сни свого народу, його болі – дано людям обраним, особливо наближеним до духовної сутності народу. Це вже сфера дійсно трансцендентна, позасвідома. Здається, її поки що не можна пояснити методом аналітичним. Природа немовби оберігає таємницю такого зближення. Можна тільки в загальному говорити про особливу духовну силу обраної людини, що здатна тонко відчувати духовне єство нації і стати органом його вираження. З одного боку, сильний незалежний характер, який не терпить будь-якого насильства над собою, а з іншого – глибинний зв'язок зі своїм народом, надприродна проникливість у його духовну сутність, здатність відчувати болі свого народу і брати їх на себе – все це сформувало феномен Ліни Костенко як поетеси, що кинула виклик тоталітарній Системі і ні на гран не поступилась її домаганням обмежити внутрішню волю митця. Завдяки своїй надприродній проникливості, що є характерною для людей геніальних, вона – нагадуємо ще раз – знала Істину, була в ній абсолютно переконана, - і це надавало їй впевненості і сил у протистоянні Системі.
Воно було важким, це протистояння. Потребувало величезної психологічної напруги, нежіночої мужності і просто фізичної витривалості. Зрозуміло, їй хотілось бути тільки поетесою. Проте моральна втома від боротьби, думки, що тебе не розуміють і що твоя творчість не потрібна у цьому грубому світі – відчуття хвилинні, скороминущі. Насправді ж вона і не думає полишати свої позиції. У неї нема іншого виходу. Така вже випала їй доля:
Що доля нелегка – в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
Справжній митець – завжди максималіст у прагненні мистецької довершеності своїх творів. Можна навести чимало прикладів, які засвідчували б надзвичайну вимогливість письменників до результатів своєї праці. Кожне художнє вирішення потребує вибору одного, найбільш оптимального варіанта з багатьох можливих. Це стосується усіх виражальних літературних засобів – мовних, сюжетних, композиційних, ритмомелодійних. Прагнення віднайти оптимальний варіант кожного художнього вирішення характеризує міру талановитості автора. Талант ніби підказує письменнику: дане рішення є не зовсім вдалим, - шукай інше, краще. Існує відоме поняття «муки слова», що означає важкий пошук такого слова, яке б із максимально можливою точністю і повнотою виражало потрібний смисл.
Такий невеличкий екскурс у психологію творчості необхідний для кращого розуміння поезії «Чекаю дня, коли собі скажу…». У перших її рядках – ліричне одкровення поетеси, яка намагається передбачити власний моральний стан після того, як їй нарешті вдасться створити досконалу поетичну строфу. Логічно було б думати, що такий творчий успіх повинен принести ліричний героїні велику радість. Проте, передбачає вона, та радість не прийде, прийде туга, якась тривога і незрозуміле бажання, щоб цього успіху не було, щоб знову повернувся стан творчого пошуку.
Чекаю дня, коли собі скажу:
Оця строфа, нарешті, досконала.
Чи можна пояснити цей страх перед можливим успіхом? Це ж так природно і зрозуміло – насолоджуватися радістю творчої перемоги.
Шукаймо відповіді на поставлене питання у подальшому розгортанні тексту, де йдеться про життя і смерть геніального італійського живописця і скульптора Мікеланджело Буонарроті. Ліна Костенко вельми енергійно навіює читачеві враження про Мікеланджело як про великого трудівника, що все своє життя тримав у руках різець скульптора або ж пензель живописця. Біографи характеризували його енергійно, з якимось шаленством – великі шматки вилітали з-під різця. Йому не терпілося по швидше втілити свій задум. Досить часто він залишав свої роботи незакінченими, бо розчарувався в них. Бували випадки, що знищував уже готові скульптури чи картини через те, що вважав їх недовершеними. Це була вимогливість генія, який прагнув абсолютної мистецької викінченості своїх творів. Він просто не був здатний змиритись із найменшою неточністю у своїх художніх вирішеннях – навіть тоді, коли її і не помічали найбільш кваліфіковані цінителі.
Поетеса передає передсмертні марення геніального митця, яким володіє відчуття гострого невдоволення усім створеним протягом життя.
Йому приснився жиловий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
У тих передсмертних мареннях – високі риштування, на яких зазвичай йому доводилось бувати чи не більшу частину свого життя, розписуючи стіни і стелі католицьких храмів, рев і тюкання юрми, з якою у Мікеланджело через непоступливий характер були непрості стосунки. А потім - падіння, звичайно ж таке, як буває у сні. Прокинувся і це вже, мабуть, останній раз перед відходом у небуття.
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…»
Останні слова видатного митця – не красивий вимисел поетеси. Перед смертю, засвідчує біограф Мікеланджело, він сказав, що шкодує за двома речами: не зробив для спасіння душі все те, що зобов’язаний був зробити, і, по-друге, змушений померти тоді, коли «тільки почав читати за складами у своїй професії».
Таким чином, стає зрозумілим головний художній смисл поезії: справжній митець завжди невгамовний у своєму прагненні творити довершені речі. Ліна Костенко немовби «піднімає планку» для сучасних митців, бажаючи їм більшої вимогливості до самих себе.
В унісон із цією думкою звучить і головний смисл поезії «Умирають майстри…». Замість справжніх майстрів «приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все». Поетеса ніби зафіксувала явище, характерне для літературно-мистецького життя 70-80-х років, коли всезагальна духовна мімікрія позначилась на відчутному зниженні загального культурного тонусу. Повсюдно розмивались критерії оцінки істинної художності. Літературно-мистецькі премії призначались не так за високу художність, як за «ідейну правильність». Офіційно пошанувався не справжній майстер, а такий собі пристосуванець, здатний догідливо прислужити існуючій владі.
Найбільше творів присвячено Тарасу Шевченко. В поезії «Кобзарю, знаєш, нелегка епоха…» Ліна Костенко немовби сповідується перед ним і просить напутнього слова. Поетеса характеризує свою епоху у стилі поетів-шістдесятників, для світобачення яких був характерний комізм, викликаний проривом людства у навколоземній орбіті. Епоха неспокійна, сповнена різними завихреннями та струсами. Одне слово – «двадцятий невгамовний вік». З теперішнього погляду подібна характеристика епохи є досить загальною, у ній не вловлюється ні соціальні, ні національні моменти. Проте у поезії є рядки, що стали знаменитими:
Бо пам’ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох
Йдеться про призначення поета. Він завжди загострено відчуває негаразди свого часу. Бути «поетом для епохи» - призначення важке, але й почесне, бо повинен же хтось цю епоху осмислювати, виявляючи в ній Зло та стверджуючи Правду і Красу.
Дві інші поезії, присвячені поету – «Повернення Шевченка» та «Княжа гора» - пройняті дуже теплим ставленням до нього. Думається, це тепло породжується саме тим, що перед нами постає образ живого Шевченка, показаного у конкретні миттєвості його життя. Відомо, що після заслання Шевченко був дуже приязно зустрінутий його знайомими у Петербурзі. На літературних вечорах, у яких він брав участь разом з іншими відомими письменниками, його вітали з особливим піднесенням. Цей факт, думається, і дав поштовх до створення поезії «Повернення Шевченка». Ліна Костенко виділила цю саму по собі хвилюючу мить у житті Кобзаря і подала її у прекрасному художньому оформленні, від чого та набула глибокого поетичного смислу:
Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі –
Після таких років такої самоти!-…
У підтексті твору ледь відчутно пульсує думка, що митцеві, навіть якщо він вольовий та мужній, потрібні людське тепло і увага.
«Княжа гора» - поезія про штучне відлучення поета від Батьківщини. Тема для української літератури завжди злободенна, бо навряд чи існує ще світі народ, від якого так ретельно відлучали його поетів, як від українського. Починалось від Шевченка і закінчилось Василем Стусом. Між ними – ще багато кращих синів і дочок, яких відірвали від свого народу різними засобами – вбивствами, засланнями, вигнаннями, замовчуванням, оббріхуванням… вся поезія – внутрішній монолог Шевченка, який повернувся у вимріяну Україну, та все ж не почував себе щасливим, бо знаходився «на нашій – не своїй землі». Вона йому рідна і, одночасно, чужа. Хіба можлива відчуженість від рідної землі такого глибоко національного поета, як Тарас Шевченко? Ліна Костенко твердить: можлива! Вочевидь, до цього важкого одкровення вона прийшла із власного досвіду, бо ж хто може сказати, що у її житті не було важкого почуття відчуженості од свого народу, який у своїй масі і не підозрював, як від нього намагались відлучати одну з кращих його дочок? Ні, це все-таки дуже глибока думка про штучне відлучення українського поета од свого народу! Вона ще потребує додаткового осмислення. Заслуга Ліни Костенко в тому, що вона поставила проблему. При цьому виявила закономірність: поета можуть штучно ізолювати, відняти від нього Вітчизну, але ж його поезія все одно дійде до народу. Значить, справа не така вже й безнадійна:
Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!
Але у вітчизни ніхто не одніме мене.
Ми торкнулись далеко не всіх граней теми творчості у Ліни Костенко. Але навіть те, що нам вдалося розглянути засвідчує виняткову глибину розробки цієї теми в її поезії.
Поезії Ліни Костенко з аналізованої теми є класикою української любовної лірики.
На чому ґрунтується таке твердження? Перш за все вони красиві своєю викінченістю. Вжитий нами критерій досить рідко зустрічається при оцінці художніх творів. Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. Проте, перебираючи оцінювальні епітети до творів любовної лірики Ліни Костенко, в першу чергу все-таки зупиняєшся на слові «красиві».
В чому красива довершеність їх художнього виконання? Складових чимало. І якось узагальнено про них говорити не виходить, бо, фактично, кожна поезія має свої, притаманні тільки їй, джерела краси.
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо, номінативно. Тому вона показує захмелілу від щастя природу: розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя сади, гостра свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.
Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають йому довершеності:
А під вікном цвіли у нас троянди.
Не вистачало трішечки доби.