121116 (715861), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Істотне значення мало розподіл римських громадян на вільнонарожденних і вільновідпускників (libertini); останні не тільки знаходилися в залежності від своїх патронів (тобто що відпустили їх на свободу), але нерідко і експлуатувалися ними.
У III ст. н.е. формально була проголошена рівність в правоздатності. Насправді повного урівняння не сталося. Часткова нерівність відгукнулась утворенням в період імперії станів, які супроводилися прикріпленням до професій. Розрізнювалися наступні стани: сенатори, вершники, військовий стан, міські декуріони або куріали, торговці, ремісники, селяни.
Станові і інші соціальні відмінності особливо сильно давали про себе знати в області податкового обкладення і взагалі в публічному праві; але вони позначалися і в області приватного права, наприклад на допускався шлюб між сенатором і вільновідпущенниками та інше [II; 7; 60].
У сучасному праві розрізнюють правоздатність і дієздатність (тобто здатність здійснювати дії з відповідними юридичними наслідками). Римське право на знало відповідних категорій, однак в Римі не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками.
Дієздатність людини завжди і скрізь передусім залежить від віку, оскільки розуміння значення дій, що здійснюються і здатність володіти собою і тверезо ухвалювати те або інше рішення приходить лише з роками. У Римському праві розрізнювалися: infantes (до 7 років) - цілком недієздатні; impuberes (хлопчики від 7 до 14 років, дівчинки від 7 до 12 років).
Impuberes визнавалися здатними самостійно здійснювати такі операції, які ведуть до одного лише придбання для неповнолітнього (без яких-небудь втрат або встановлення обов'язків). Для здійснення дій, які можуть привести до припинення права неповнолітнього або до встановлення його обов'язку, був потрібен дозвіл хранителя (auctorias tutoris), який повинен був даватися неодмінно при самому здійсненні операції (не раніше і не пізніше). Хранителем був звичайно найближчий родич по вказівці батька неповнолітнього, зробленій в його заповіті, або за призначенням магістра. Хранитель зобов'язаний був піклуватися про особистість і майно неповнолітнього. Відчужувати майно неповнолітнього хранитель не мав права, за винятком випадків, коли це було безумовне необхідно.
Якщо неповнолітній здійснював операцію без дозволу хранителя, вона юридично зобов'язувала його тільки в межах отриманого збагачення.
Наступний рівень віку складав період з 14 (для жінок з 12) до 25 років. У цьому віці особа була дієздатною. Але на прохання таких осіб претор (в останні роки республіки) став давати їм можливість відмовитися від укладеної операції і відновити те майнове положення, яке було до здійснення операції (так звана реституція, restitutio in integrum). З II ст. н.е. за особами, що не досягли 25 років, стали визнавати право обирати собі куратора (опікуна).
Джерела римського права дають матеріал для того, щоб визначити, чим попечительство відрізнялося від опіки. Історично ці два інститути склалися так, що опіка призначалася над неповнолітніми, а також (аж до класичного періоду) над жінками незалежно від віку; попечительство ж встановлювалося відносно повнолітніх, не досягших 25 років, а також відносно психічнохворих.
Якщо повнолітній, просив призначення опікуна, він ставав обмеженим в своїй дієздатності в тому значенні, що для дієвості операцій, що здійснюються ним, з якими пов'язане зменшення майна, була потрібна згода (consensus) опікуна, яка могла бути дана в будь-який час (зазделегідь або при здійсненні операції, або у вигляді подальшого схвалення). Молоді люди у віці 14 (12) - 25 років могли без згоди опікуна здійснювати заповіт, а також одружуватися.
На дієздатність фізичної особи впливали також всякого роду душевні хвороби. Психічнохворі і слабкі розумом признавалися недієздатними і знаходилися під попечительством. Тілесні недоліки впливали тільки у відповідній сфері діяльності; наприклад, оскільки договір стипуляції здійснювався в формі усного питання і відповіді, то його не могли здійснювати ні німі, ні глухі і т.п.
Обмежувалися в дієздатності також марнотратники, тобто особи слабовільні, не здатні дотримувати необхідну міру у витрачанні майна і тому так що марнують його, що створювалася загроза повного розорення. Марнотратнику призначали опікуна, після чого марнотратник міг самостійно здійснювати тільки такі операції, які направлені лише на придбання; крім того, марнотратник визнавався відповідальним за делікти (правопорушення). Операції, пов'язані із зменшенням майна або встановленням зобов'язання, марнотратник міг здійснити тільки із згоди опікуна. Складати заповіт марнотратник не міг.
Протягом ряду віків існували серйозні обмеження правоздатності і дієздатності для жінок. У республіканському римському праві жінки знаходилися під вічною опікою домовласника, чоловіка, найближчого родича. У кінці класичного періоду було визнано, що доросла жінка, що не перебуває під владою ні батька, ні чоловіка, самостійна в управлінні і розпорядженні своїм майном, але не має право приймати на себе в тій або іншій формі відповідальність по чужих боргах. У праві Юстініановської епохи обмеження правоздатності і дієздатності жінки були послаблені.
Як обставина, що відбивалася на правовому положенні римського громадянина, потрібно згадати ще применшення честі. Однією з самих серйозних форм применшення честі була infamia, ганьба. Infamia наступала:
а) як наслідок засудження за карний злочин або за приватне правопорушення, що особливо порочить, внаслідок присудження по позовах з таких відносин, де передбачається особлива чесність (наприклад, з договору доручення, товариства, зберігання), з відносин з приводу опіки і т.п.;
б) безпосередньо внаслідок порушення деяких правових норм, що стосуються браку (вважалася infamis вдова, що одружилася знову до закінчення року після смерті першого чоловіка), або в зв'язку із заняттями ганебною професією (наприклад, зводництвом і т.п.).
У класичному праві обмеження, пов'язані з infamia, були досить значні. Personae infames не могли представляти інших в процесі, а також призначити процесуального представника собі; таким особам не дозволялося одружуватися законно з особою вільнонародженою, вони були обмежені в області спадкового права.
Від personae infames відрізнялися personae turpes - це особи, які признавалися громадською думкою ганебними по загальному характеру своєї поведінки. Найбільш істотним обмеженням personae turpes було обмеження в області успадкування.
Мала важливе значення і таку форму ганьби, як intestabilitas. Ще в законах XII таблиць була постанова, що особа, що брала участь в операції як свідок і що відмовилася потім свідчити на суді з приводу цієї операції, признається intestabilis, тобто нездібним так чи інакше брати участь (ні як сторона, ні як свідок) в здійсненні операцій, що вимагають участі свідків (наприклад, не здібно скласти заповіт).
Правове становище латинів і перегримів
Латинами спочатку називалися жителі Лациума, що отримали латинське громадянство до середини III ст. до н.е. Потім також стали називати членів колоній, утворених Латинським Союзом, і колоній, влаштованих Римом на завойованих територіях (latini coloniarii). Після союзницької війни (90-89 рр. до н.е.) ius latini право латинського громадянства стали розуміти як технічний термін, що означав певну категорію правоздатності. Така послідовність надавалася окремим особам і цілим областям.
Правове положення latini veteres не відрізнялося (в області майнового права) від положення римських громадян; ius conubii вони мали тільки в тих випадках, коли це право було спеціально надане. З 268 р. до н.е. права латинського громадянства в цьому вигляді вже не надавалися. Latini coloniarii не мали ius conubii; ius commercii, а також здатність вести цивільний процес (ius legisactionis) ця категорія латинів в більшості випадків мала, але складати заповіт latini coloniarii не мали права.
Латинам була відкрита можливість легко отримати права римського громадянства. Спочатку для цього було досить переселитися в Рим. Але оскільки подібні переселення сильно скорочували населення латинських міст, то з початку II ст. до н.е. була встановлена вимога, щоб при такого роду переселенні латин залишав в рідному місті чоловіче потомство. Після союзницької війни в I ст. до н.е. всі латини, що жили в Італії, дістали права римського громадянства.
Latini coloniarii діставали права римського громадянства різними способами; зокрема, римське громадянство отримували також латини, що виконували обов'язки декуріона (члена муніципального сенату).
Перегримами називалися чужоземці що не перебували в підданстві Рима, так і римські підлеглі, що не отримали ні римської, ні латинської правоздатності. Такі “чужаки" в найдавнішу епоху вважалися безправними. З розвитком господарського життя це безправ'я стало нетерпимим і перегріни були визнані провоздатними по ситемі ius gentium.
На початку III ст. Каракалла надав права римського громадянства підданим Римської держави.
Правове становище рабів.
З самих древніх часів, з яких дійшли до нас відомості про Римську державу, і аж до кінця його існування римське суспільство було рабовласницьким.
Соціальне положення рабів було неоднаковим на різних етапах римської історії. У найдавнішу епоху раби в кожній окремій сім'ї були небагаточисленими; вони жили і працювали спільно зі своїм господарем і його підвладними і у побутових умовах не дуже різко відрізнялися від них. По мірі завоювання число рабів сильно збільшилося і рабство залишалося основою всього виробництва. Вони стали жити окремо від своїх добродіїв: не тільки зникла минула патріархальність відносин, але здійснювалася безпощадна експлуатація рабів. Раб виконує величезну виснажливу роботу, а живе в самих важких умовах; трохи легшими були умови життя рабів, що належали державі. Свавілля і експлуатація з боку рабовласників штовхали рабів на повстання.
Правове становище рабів визначалося тим, що раб - не суб'єкт права; він - один з категорій найбільш необхідних в господарстві речей, так званих res mancipi, поряд з худобою або як додаток до землі.
Влада рабовласника над рабом безмежна; вона є повним свавіллям; пан може раба продати, навіть убити. Раб не може одружитися, що визнається законом; союз раба і рабині (contubernium) - відношення чисто фактичне.
Пекулій. Якщо проте які-небудь проблиски визнання особистості раба мали місце, то це відбувалося в інтересах самого рабовласника, мало на меті розширити і поглибити експлуатацію рабів.
На цьому грунті склався інститут рабського пекулія. Терміном “пекулій", що походить, ймовірно, від слова pecus, худоба, називалося майно, що виділяється з спільного майна рабовласника в управління раба (цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей).
Управляти майном неможливо без здійснення різних операцій (купівлі-продажу, найма і інш.). Тому, не визнаючи раба правоздатною особою, визнали, однак, юридичну силу за операціями, що здійснюються ним, зрозуміло, в таких межах, які відповідали положенню пекулія як форми експлуатації. Саме раби, що мають пекулій, признавалися здатними зобов'язуватися, але отримувати для себе права не могли; всі їх придбання автоматично поступали в майно пана. Проте, раб міг придбати право вимоги, але без права на позов, “натурально". Реалізація такого права була можлива тільки у разі відпущення раба на свободу: si manumisso solvam, liberor, тобто, якщо я сплачу рабу після його звільнення, це законний платіж.
Таким чином, надання рабу пекулія і визнання певною мірою юридичної сили за діями раба дозволяли рабовласнику ширше експлуатувати раба не тільки для виконання різних фізичних робіт, але і для здійснення через його особу юридичних дій, а це було важливе для рабовласників по мірі розвитку рабовласницького способу виробництва і зростання товарно-грошових відносин.
Зрозуміло, така примітивна побудова - по операціях раба права набуваються паном, а обов'язки лягають на раба, не могло зберегтися з розвитком торгівлі і з ускладненням господарського життя. Бажаючих вступати в операції з рабами при повній безвідповідальності по цих операціях самого рабовласника знайшлося б небагато. Правильно зрозумілий інтерес рабовласника вимагав, щоб треті особи, з якими вступав у ділові відносини раб, могли розраховувати на можливість здійснення своїх прав по операціях з рабами. Тому претор ввів ряд позовів, які давалися як додаткові (до незабезпеченого позовом зобов'язання самого раба), проти рабовласника.
Факти виділення майна в самостійне управління раба стали з розвитком господарського життя розцінювати як згода домовласника нести в межах пекулія відповідальність за зобов'язаннями, які приймалися рабом в зв'язку з пекулієм. Таким чином, якщо операція довершена рабом на грунті управління виділеним йому пекулієм, рабовласник відповідав перед контрагентом раба actio de peculio, в межах пекулія (якщо раб, маючи пекулій в сумі 500, купив щось на 700, до його пана продавець міг пред'явити позов тільки в сумі 500). Проте, якщо пан отримав по операції раба збільшення майна, так зване збагачення, в більшій сумі, він відповідав в межах збагачення (але вже по іншому позову: actio de in rem verso, буквально - позов про того, що поступив в майно).
Якщо пан призначив раба прикажчиком (institor) в своєму торговому підприємстві або взагалі приставив його до такої справи, з якою неминуче пов'язане здійснення операцій, рабовласник відповідає по операціях, що відносяться згідно із загальноприйнятими поглядами до кола діяльності даного прикажчика і т.п. Наприклад, якщо раб-прикажчик закупив товар для підприємства і не розплатився за нього, пан несе відповідальність по actio institoria в розмірі вартості товару; якщо раб на прохання покупця прийняв від нього речі на зберігання, пан по цій операції, як такої що не відноситься до сфери повноважень прикажчика, не відповідає (якщо раб був поставлений шкіпером на кораблі, позов називався actio exercitoria).
Нарешті, якщо пан просто уповноважив раба на здійснення тієї або іншої операції (тобто дав розпорядження, iussu), контрагент раба отримував проти пана actio quod iussu. Якщо раб здійснить правопорушення (наприклад, знищить або пошкодить чужі речі), до рабовласника потерпілий міг пред'явити actio noxalis (noxa - шкода). У цьому випадку рабовласник був зобов'язаний або відшкодувати заподіяну шкоду, або видати винного раба потерпілому для відробляння суми заподіяної шкоди.
Рабство встановлювалося наступними способами:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
