121116 (715861), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Другий законопроект Канулея передбачав обрання консулів з плебеїв; законопроект цей не пройшов, але з 444 р. замість консулів стали обиратися військові трибуни з консульською владою.
Ця посада була доступна плебеям. Спочатку військові трибуни обиралися на кожний рік, вибори їх чергувалися з виборами консулів, але на початку IV ст. до н. е. військові трибуни замінили консулів на досить довгий час.
Законом Канулея закінчується перший період боротьби між патриціями і плебеями.
Успіхи плебеїв зумовлені передусім їх економічною потужністю, що зросла і роллю їх в армії, але частково успіхам плебса сприяло і те, що між патріціанськими родами не було згоди. Окремі роди ведуть навіть самостійну зовнішню політику. Так, в 477 р. в боротьбі з Вейями загинуло 306 Фабієв, що намагалися, очевидно, незалежно від держави заснувати колонію. По дослідженню Моммзена, з початку Республіки до середини V cт. зникло не менше ніж 20 патріціанских родів. Це пояснюється, головним чином, боротьбою між окремими родами патриціїв. Після закону Канулея відбувається консолідація патрициата в боротьбі з плебсом, завдяки чому розбрат і зіткнення між родами пом'якшуються.
Розвиток римського права
З явищ культурного життя цієї епохи особливе значення має розвиток римського права. Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти таблиць, до них приєднувалися закони (leges), прийняті центуріатними і трибутными коміціями. Тлумачення законів і вирішення різних питань, що стосуються права, залишалися ще в руках понтифіків. Рано розвинені відносини власності знаходять своє відображення і в правових нормах. Право власності означувалося звичайно згадкою імені власника в родовому відмінку і словами «по квиритському праву»: «це раб Семпронія по квиритському праву» (hie homo Sempronii ex jure Quiritium). Пізніше для позначення власності “стало вживатися слово dominium [III. 2; 13]”. Основним способом придбання протягом всього періоду залишалася манципація.
Але з'явилися і інші види передачі. Однією з них була уявна судова суперечка (так званий in jure cessio). Відчуджувач і придбавач відправлялися до магістрату, і той, хто бажав придбати річ заявляв, що ця річ належить йому. Магістрат питав колишнього власника, чи не буде він заперечувати. Той мовчав або відповідав негативно. Таким чином могли придбаватися як res mancipi, так і res nес mancipi; а res nес mancipi переходили у власність і в результаті простої передачі; (traditio), якщо була для такої передачі законна основа (купівля, передача в посаг і нарешті, речі могли стати власністю внаслідок давнішнього володіння (usuca'pio).
Найдревнішим виглядом зобов'язань був, як ми бачили, nexum, що втратив значення після закону Петелін. Майновий обіг став більш жвавим завдяки появі монети, речі стали частіше переходити з рук в руки. Нові зобов'язувальні відносини вдягаються в менш урочисті форми, але для них характерні були формалізм і обрядовість. Одним з важливих видів зобов'язальних договорів, що знову виникли була стимуляція (stipulatio). Вона перебувала в певному питанні кредитора і певній відповіді боржника. Перший питав: «Чи Обіцяєш віддати мені сто?» Другий говорив: «Я обіцяю віддати тобі сто» («Spondesne mihi centum dare?» «Spondeo tibi centum dare»). Питання і відповідь повинні були виражатися неодмінно усно, причому певними словами, в іншому випадку операція вважалася недійсною. Поступово виникають і інші форми зобов'язань, в яких обрядовість грає меншу роль.
У сімейному npaві в епоху ранньої Республіки відбувається порівняно мало змін. Огічейська влада (patria potestas) залишається непохитною. Деякі зміни спостерігаються в юридичних відносинах між подружжями. Найдревнішою формою шлюбу був релігійний обряд, в якому брали участь великий понтифік, фламін Юпітера і десять свідків. Наречений та наречена приносили богам в жертву хліб з полови (far), тому весь обряд носив назву confarreatio. В очевидь, такий шлюб могли укладати тільки патриції. Поруч з цією релігійною існувала і світська форма шлюбу, яка полягала в уявному продажу нареченої жениху (coemptio). Здійснювався обряд манціпації, і наречена переходила у владу чоловіка. Шлюб міг бути довершений і без всяких обрядів: дружина, що прожила рік в будинку чоловіка, вступала під його владу. Ця влада як би придбавалася давнім володінням. З течією часу стали укладатися і такі шлюби, коли дружина не вступала під владу чоловіка (matrimonium sine manu mariti). Вже законами Дванадцяти таблиць було визначено, що жінка, що не бажала встановлення над нею влади чоловіка, повинна була відлучатися з будинку щорічно на три ночі і, таким чином, переривати давнє володіння. Шлюби без влади чоловіка характерні особливо для подальших періодів римської історії.
Розвиток відносин власності знаходить своє відображення в спадковому праві. Власник міг в особливому заповіті (testamentum) указати, до кого повинно перейти майно після його смерті. Він “міг відмовити тим або іншим особам частини свого майна або окремі права (такі відмови називалися legata) [III. 3; 27]”. Якщо ж власник вмирав без заповіту, набирало чинності правило законів Дванадцяти таблиць: насамперед признавалися права за найближчими спадкоємцями, потім за агнатами і, нарешті, за родичами.
Судочинство цієї епохи відрізняється таким же формалізмом і обрядовістю, як і всі ділові відносини. Всякий позов повинен був бути заснований на законі і висловлений по закону. Понтифіки склали позовні формули на різні випадки, і тільки цими формулами можна було користуватися при веденні справи. Ці позовні формули носили назву legis actiones. Вимовлення формул супроводилося певними жестами, знов-таки незмінними і обов'язковими.
Проведення справ ділилося на дві стадії. Спочатку справа розглядалася магістратом, а потім суддями. У першій половині суду перед магістратом вимовлялася позовна формула. Форми і способи процесу перед магістратом були суворо визначені і називалися також legis actiones. Однієї їх цих форм був судовий процес шляхом застави (legis actio sacramento). Це процес-парі. Ті сторони, що тяжуться звертались до магістрату, призначали заставу, і кожний заявляв про свою правоту словами встановленої звичаєм формули, певними діями, що супроводилися. Магістрат не розбирав справи і не виносив рішення. Він вимовляв встановлені слова і разом з сторонами призначав суддю або суддів з приватних осіб, які виносили рішення про того, хто програв заставу. Як би попутно підтверджувалася правота тієї або іншої сторони. Такий же формалізм характерний і для інших legis actiones.
Діяльність Гнея Флавія, що опублікував legis actiones, полегшила процес, але древній формалізм ще продовжував існувати.
У епоху ранньої Республіки, таким чином, були сформульовані основні поняття римського «капритського» права. Вони мали на увазі тільки римлян і захищали тільки римську квиритську власність. У римському праві IV і III ст. залишалося ще багато пережитків родового ладу, але і в ньому закладені ті принципи, які дозволять згодом розробити право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості.
Розуміючи усю значимість римського права в юриспруденції не можливо не зупинитися на ньому більш детальніше, і прослідкувати за етапами його розвитку.
Порушивши цю тему не можна не дати визначення періоду і етапу.
Будучи цілісним історичним явищем, римське право має чітко окреслені рівні, етапи розвитку. Виділяються раннє право, зріле (класичне) і пізніше (посткласичне).
Вони розрізнюються як історичне та логічне. Юридична специфіка цього премету, її цивілістичний аспект передбачають розширення сфери логічного у викладі [III. 4; 69].
Між поняттями періоду і етапу є багато загального. Якщо період – це відрізок часу, в який відбуваються ті або інші якісні зміни, то етап це певна якість, що складається в даний відрізок часу. Така якість формує, виділяє період, воно – його організуючий стержень.
У рамках періоду реальне відтворюється з випадковістю, зигзагами, тут знаходять відображення і перехідні, проміжні стани права, часом нехарактерні, нетипові для даного періоду факти, а закономірності завуальовані строкатістю, різноманіттям дійсності. Етапи ж відображають вирішальні факти, ведучі тенденції. У них складність історії спрощується, але закономірності стають очевиднішими. Так, якщо в рамках початкового періоду історії римського права конкретний фактичний матеріал розташовується в суворій хронологічній послідовності, то при характеристиці першого етапу ті ж факти викладаються з точки зору вираженності в них початкового, спрощеного стану права, логіки розвитку.
Більш того факти одного і того ж періоду можуть бути віднесені до різних етапів. Так, дуалізм квиритського і преторського права періоду Республіки як характерна риса нерозвиненості права відноситься до раннього етапу, але той же дуалізм в аспекті його подолання і затвердження переважаючої ролі преторського права – факт, який включається у другий, класичний етап.
Предкласичне право не виділяється як особливий етап, оскільки воно позбавлене цілісності визначеної якості. Це швидше деякий перехідний період, в якому межі минулого переплітаються з тим, що передбачає, а частково складає зміст класичного права. Ще один приклад. Періодизація римського права обривається VI ст. – створенням Зведення законів імператора Юстініана. Однак ряд сторін подальшого розвитку римського права в таких правових пам'ятках, як Прохирон, Еклога, Василіки, типові, закономірні явища занепаду і розкладання римського класичного права можуть бути розглянуті в рамках посткласичного етапу [III. 3; 59].
Одна з основ виділення етапів розвитку римського права є те, що проводиться з використанням порівняльного методу (на основі виділення схожості і відмінностей) класифікація і систематизація конкретного історико-правового матеріалу з встановленням характерних рис кожного етапу. Інша основа застосування до римського права того загального положення, що правова система, як і будь-який суспільний організм, проходить в своєму розвитку стадії виникнення, розквіту, розкладання і загибелі. Розгляд римського права як системи, що включає в себе стани, які якісно розрізнюються – етапи, збагачує його знання, робить розуміння римського права більш повним.
Перший етап римського права відповідав раннім ступеням розвитку римського суспільства (VI-III ст. до . н. е.)
Ранній Рим порівняно невелике державне утворення, держава-місто.
Квиритське, цивільне право, подібно праву інших ранньокласових товариств, характеризувалося аморфністтю – право не повністтю виділилося в самостійну область регулювання суспільних відносин, не відділилося від релігії, звичаїв, простих норм моральності; недифференційованністтю – не склалася структура права, навіть карне право ще не відділилося від цивільного, не утворило самостійної галузі. Не склалися багато які основні правові поняття. У праві зберігалися колективістські, громадські початки. Так, право приватної власності було обмеженим, переважаюче значення мали колективні форми власності (сімейна, громадська).
Крім того, в ранньоримському праві чітко представлені такі межі, як формалізм, консерватизм, замкненість, порівняно вузька сфера дії, казуальність норм. Йому були властиві різко виражені станові розподіли і яскрава етична самобутність, що забарвила всю цілісність римського права. Право діяло на обмеженій території і мало місцеве значення.
Зв'язок права з релігією виявлявся, зокрема, в тому, що його застосування супроводилося виголошенням сакраментальних слів і фраз, здійсненням ритуальних дій. У принципі, звичаї, релігія, а разом з ними і право не розповсюджувалися на представників інших народів. Від племінної і релігійної замкнутості в Римі зберігався погляд на чужака як на ворога (hostis). Крім того, зв'язок права з релігією, обрядовістю і символікою, традиціями і умовністю старих звичаїв робила його незрозумілим і чужим для інших народів. Все це визначало замкненість раннього римського права.
Приклад формалізму права – особливий урочистий обряд манціпації (mancipatio), що застосовувався, зокрема, в операції купівлі-продажу. Манціпація полягала в тому, що покупець в присутності п'яти свідків і вагаря (обов'язково повноправних римських громадян) вимовляв певну формулу: «Я затверджую, що ця людина (річ) належить мені по праву квиритів, і так буде він куплений мною за цю мідь і за допомогою мідної ваги». Потім він ударяв шматком міді по чаші ваги і передавав цей шматок міді продавцеві замість купованої ціни. Манципація виникла тоді, коли Рим ще не знав карбованої монети і як гроші використовували мідь в злитках, які дійсно рубали і зважували. Наявність п'яти свідків, як вважають, пережиток участі всієї общини у відчуженні. Свідки не просто очевидці, а гаранти дійсності операції, її міцності. Передача грошей здійснювалася поза самим обрядом манципації, але без дотримання манципації власність на річ не переходила до покупця. Урочиста форма з участю п'яти свідків, вагаря і з проголошенням формули «Придбаваю за шматок міді» починає обслуговувати майже весь тогочасний обіг, хоча і нескладний. Обряд «за допомогою міді і ваги» стали застосовувати навіть при здійсненні браку і при розпорядженні майном на випадок смерті. [III. 1; 32]
Нерозвиненість соціально-економічних відносин зумовлювала і відносно уповільнений характер змін в праві. Релігія, впливаючи на правову форму, додавала їй межі консерватизму, обмежувала можливості її вдосконалення. Однак консерватизм, замкненість, а також ригоризм (необговорюваність розпоряджень, вимога безумовного дотримання передусім форми) сусідствувати і перемежалися в квиритичному праві з гнучкістю і пластичністю допускали можливість вкладати в правову норму новий зміст.
Ще одна істотна межа квиритського права – казуальність норм. Були відсутні загальні правові рішення, тобто правила поведінки, придатні для більшості схожих ситуацій. Право виникло з конкретних присуджень, забороняючи або наказуючи ту чи іншу певну дію, не охоплювало всього кола однорідних відносин. Сфера дії права була порівняно вузькою.
Розглядаючи з висоти сучасності спрощену форму квиритського права, не можна бачити в ньому тільки примітивізм. Правове дитинство людства потрібно оцінювати його ж мірами, простота і спрощенність форми права для свого часу були найкращими. Право не може бути вище досягнутого рівня культурного і економічного розвитку суспільства, інакше воно не буде дійовим. А химерність форми, черпана зі звичаїв і вікових традицій, робила право більш зрозумілим. Примітивність виявлялася більш досконалою ніж складне. Коли, наприклад, не була розвинена писемність, форма манціпаціїї найкращим чином сприяла фіксації пам'яті присутніх найдрібніших деталей операції. Зв’язок права з релігією забезпечув надійність договору.
Другий етап римського права припадає на час вступу римського суспільства у зрілу стадію власного розвитку (середина III ст. до н. е. - кінець III ст. н. е.)
Оскільки мета даної праці не включає в себе детальний розгляд усіх етапів розвитку римського права, а лише тільки періоду республіки, то слід лише зробити оглядовий екскурс у наступні етапи для повного сприйняття теми та не порушення логізму.
Непристосованість республіканської форми правління для управління державною освітою, що територіально розрослася, нездатність справитися з внутрішніми протиріччями, що загострилися приводять республіку до загибелі і встановлення імперії.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
