34146 (692545), страница 10

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 10)

70. Поняття та види інкорпорації

Інкорпорація – різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках.

Акти, що об’єднуються, розміщуються по такій системі, яка забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання.

РИСИ ІНКОРПОРАЦІЇ:

1. Здійснюється державними чи недержавними структурами;

2. Може мати як офіційний так і не офіційний характер;

3. Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;

4. Має різноманітну юридичну силу;

5. Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;

Інкорпорація існує у двох різновидах:

І. Офіційна – упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.

В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:

1. Хронологічна – упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);

2. Тематична – поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).

ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб’єктів без спеціального доручення правотворчого органу.

Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.

71. Поняття, аспекти та вимоги законності

В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття «законність»

1. Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:

1. Законодавче закріплення державно-владних повноважень;

2. Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;

3. Прийняття владних рішень на основі закону;

4. Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.

1. Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:

1. Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;

2. Покладання конституційно закріплених обов’язків;

3. Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;

4. Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.

1. Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:

1. Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;

2. Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;

3. Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.

1. Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:

1. Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;

2. Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;

3. Єдине розуміння та застосування правових приписів;

4. Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.

Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.

1. Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;

2. Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;

3. Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;

4. Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.

72. Гарантії законності

Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.

Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.

Гарантії законності поділяють на дві групи:

1. Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;

2. Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.

Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.

І. За суб’єктами застосування:

• Парламентські;

• Президентські;

• Судові;

• Адміністративні;

• Контрольні.

ІІ. За характером юридичної діяльності:

• Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;

• Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;

• Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;

• Діяльність суду як гаранта захисту законів;

• Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;

• Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.

ІІІ. За напрямками:

• Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;

• Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.

IV. За змістом:

• Розвинутість системи права;

• Непротирічність законодавства;

• Ефективна система нагляду за законністю;

• Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.

1. За статусом:

• Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;

• Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;

• Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.

73. Поняття, необхідність та значення тлумачення

Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.

Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.

Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.

Необхідність тлумачення викликана:

1. Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;

2. Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;

3. Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);

4. Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.

Значення тлумачення.

1. Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;

2. Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;

3. Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;

4. Дає можливість заповнити прогалин в праві.

74. Способи тлумачення

Способи тлумачення – це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.

Основними способами тлумачення є:

1. Граматичний – уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв’язки та значення граматичних знаків;

2. Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення її зв’язку з іншими нормами в системі права. Норма, що найбільш пов’язана з тією, що тлумачиться, визначається як засіб встановлення її змісту;

3. Логічний – надає можливість визначити зміст норми як логічно завершеного явища за допомогою таких прийомів як абстрагування, аналогія, логічне перетворення та аргументи від протилежного;

4. Історичний – визначає зміст норми через характеристику конкретних історичних умов її прийняття;

5. Спеціально-юридичний – надає можливість визначити зміст спеціальних юридичних термінів та правової техніки;

6. Функціональний – визначає зміст припису через аналіз факторівта умов, в яких функціонує норма, а також факторів, що впливають на її зміст.

75. Види тлумачення

Тлумачення класифікують на різновиди за двома критеріями.

І. За обсягом:

1. Буквальне – зміст норми співпадає з словесним її виразом в статті;

2. Поширювальне – зміст норми є ширшим її словесного виразу;

3. Обмежувальне – зміст статті вужчий її словесного виразу.

ІІ. За суб’єктами:

1. Офіційне – здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов’язковий характер в процесі застосування права.

В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб’єктів, на:

• Аутентичне, що здійснюється органом, який прийняв акт;

• Легальне – засноване на спеціальному дозволі держави на тлумачення. Загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений;

• Нормативне, що є обов’язковим в процесів вирішення всіх справ даного виду (Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах…);

• Казуальне, що є обов’язковим при розгляді конкретної справи.

1. Неофіційне тлумачення – здійснюється посадовими та фізичними особами, які не мають права на офіційне тлумачення і є необов’язковим для органів, що застосовують норми. Існує у двох різновидах:

• Доктринальне, що визначається як науковий аналіз статей закону (науково-практичні коментарі);

• Повсякденне, що здійснюється в процесі адвокатської практики, консультування та громадянами.

76. Принципи права

Принципи права – це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. Притаманна принципам властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості та ін.

Принципи права:

• Визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність;

• Координують функціонування механізму правового регулювання;

• Є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян;

• Формують правове мислення і правову культуру;

• Цементують систему права.

Форми існування принципів права різноманітні:

• У вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій;

• Я к правові орієнтації суб’єктів права;

• У вигляді змісту правових норм чи їх угруповань;

• У вигляді вимог правового регулювання;

• У вигляді правових цінностей та ін.

Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Призначення правових принципів полягає у тому, що вони:

1. Здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

2. Забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системостворюючого та ін.).

Залежно від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.

• Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів).

• Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Поділяються на:

• Загальноправові принципи:

1. Принцип гуманізму – домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природних прав і свобод людини;

2. Принцип рівності громадян пред законом – всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

3. Принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії;

4. Принцип законності (правності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини;

5. Принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Вони пов’язані взаємними правами і обов’язками.

• Міжгалузеві принципи – діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах (принцип здійснення правосуддя тільки судом);

• Галузеві принципи – притаманні окремим галузям права;

• Принципи інститутів – їх дія обмежена предметом їх регулювання.

77. Функції права

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)