34146 (692545), страница 10
Текст из файла (страница 10)
70. Поняття та види інкорпорації
Інкорпорація – різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках.
Акти, що об’єднуються, розміщуються по такій системі, яка забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання.
РИСИ ІНКОРПОРАЦІЇ:
-
Здійснюється державними чи недержавними структурами;
-
Може мати як офіційний так і не офіційний характер;
-
Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;
-
Має різноманітну юридичну силу;
-
Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;
Інкорпорація існує у двох різновидах:
І. Офіційна – упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.
В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:
-
Хронологічна – упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);
-
Тематична – поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).
ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб’єктів без спеціального доручення правотворчого органу.
Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.
71. Поняття, аспекти та вимоги законності
В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття «законність»
-
Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:
-
Законодавче закріплення державно-владних повноважень;
-
Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;
-
Прийняття владних рішень на основі закону;
-
Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.
-
Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:
-
Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;
-
Покладання конституційно закріплених обов’язків;
-
Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;
-
Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.
-
Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:
-
Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;
-
Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;
-
Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.
-
Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:
-
Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;
-
Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;
-
Єдине розуміння та застосування правових приписів;
-
Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.
Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.
-
Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;
-
Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;
-
Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;
-
Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.
72. Гарантії законності
Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.
Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.
Гарантії законності поділяють на дві групи:
-
Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;
-
Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.
Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.
І. За суб’єктами застосування:
-
Парламентські;
-
Президентські;
-
Судові;
-
Адміністративні;
-
Контрольні.
ІІ. За характером юридичної діяльності:
-
Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;
-
Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;
-
Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;
-
Діяльність суду як гаранта захисту законів;
-
Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;
-
Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.
ІІІ. За напрямками:
-
Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;
-
Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.
IV. За змістом:
-
Розвинутість системи права;
-
Непротирічність законодавства;
-
Ефективна система нагляду за законністю;
-
Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.
-
За статусом:
-
Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;
-
Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;
-
Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.
73. Поняття, необхідність та значення тлумачення
Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.
Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.
Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.
Необхідність тлумачення викликана:
-
Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;
-
Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;
-
Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);
-
Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.
Значення тлумачення.
-
Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;
-
Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;
-
Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;
-
Дає можливість заповнити прогалин в праві.
74. Способи тлумачення
Способи тлумачення – це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.
Основними способами тлумачення є:
-
Граматичний – уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв’язки та значення граматичних знаків;
-
Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення її зв’язку з іншими нормами в системі права. Норма, що найбільш пов’язана з тією, що тлумачиться, визначається як засіб встановлення її змісту;
-
Логічний – надає можливість визначити зміст норми як логічно завершеного явища за допомогою таких прийомів як абстрагування, аналогія, логічне перетворення та аргументи від протилежного;
-
Історичний – визначає зміст норми через характеристику конкретних історичних умов її прийняття;
-
Спеціально-юридичний – надає можливість визначити зміст спеціальних юридичних термінів та правової техніки;
-
Функціональний – визначає зміст припису через аналіз факторівта умов, в яких функціонує норма, а також факторів, що впливають на її зміст.
75. Види тлумачення
Тлумачення класифікують на різновиди за двома критеріями.
І. За обсягом:
-
Буквальне – зміст норми співпадає з словесним її виразом в статті;
-
Поширювальне – зміст норми є ширшим її словесного виразу;
-
Обмежувальне – зміст статті вужчий її словесного виразу.
ІІ. За суб’єктами:
-
Офіційне – здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов’язковий характер в процесі застосування права.
В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб’єктів, на:
-
Аутентичне, що здійснюється органом, який прийняв акт;
-
Легальне – засноване на спеціальному дозволі держави на тлумачення. Загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений;
-
Нормативне, що є обов’язковим в процесів вирішення всіх справ даного виду (Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах…);
-
Казуальне, що є обов’язковим при розгляді конкретної справи.
-
Неофіційне тлумачення – здійснюється посадовими та фізичними особами, які не мають права на офіційне тлумачення і є необов’язковим для органів, що застосовують норми. Існує у двох різновидах:
-
Доктринальне, що визначається як науковий аналіз статей закону (науково-практичні коментарі);
-
Повсякденне, що здійснюється в процесі адвокатської практики, консультування та громадянами.
76. Принципи права
Принципи права – це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. Притаманна принципам властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості та ін.
Принципи права:
-
Визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність;
-
Координують функціонування механізму правового регулювання;
-
Є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян;
-
Формують правове мислення і правову культуру;
-
Цементують систему права.
Форми існування принципів права різноманітні:
-
У вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій;
-
Я к правові орієнтації суб’єктів права;
-
У вигляді змісту правових норм чи їх угруповань;
-
У вигляді вимог правового регулювання;
-
У вигляді правових цінностей та ін.
Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.
Призначення правових принципів полягає у тому, що вони:
-
Здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
-
Забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системостворюючого та ін.).
Залежно від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.
-
Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів).
-
Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Поділяються на:
-
Загальноправові принципи:
-
Принцип гуманізму – домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природних прав і свобод людини;
-
Принцип рівності громадян пред законом – всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;
-
Принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії;
-
Принцип законності (правності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини;
-
Принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Вони пов’язані взаємними правами і обов’язками.
-
Міжгалузеві принципи – діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах (принцип здійснення правосуддя тільки судом);
-
Галузеві принципи – притаманні окремим галузям права;
-
Принципи інститутів – їх дія обмежена предметом їх регулювання.
77. Функції права