58802 (672787), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Культурний розвиток польської шляхти також відбувався в колі суспільно-політичних ідей європейських народів. У цей час на континенті під впливом технічного прогресу руйнувалися старі соціальні зв'язки. Загроза нищення усталених традицій і цінностей викликала відчуття страху перед майбутнім, наближення катастрофи. Розпад освяченої часом системи світобачення й виникнення багатоманітних образів світу ставило людину перед необхідністю зберегти власну індивідуальність, знайти своє місце у нових стосунках. Реакцією на науково-технічний поступ, який перетворював особистість на гвинтик у системі капіталістичних відносин, було звернення до внутрішнього психологічного світу людини, її почувань та переживань. Культура і мистецтво стають площиною самовиразу особистості, її індивідуального сприйняття і ставлення до оточення. Усе чіткіше вимальовувалася розбіжність між творцями ідей та культурних цінностей, з одного боку, і масою, яка є їх споживачем, з другого. Розгорнулася дискусія про роль духовності та моральних цінностей у житті суспільства, в основі якої лежав давній спір про добро і зло. Індивідуалістські підходи філософських систем А. Шопенгауера і Ф. Ніцше знаходили сприятливий грунт для поширення насамперед серед елітарних верств суспільства, тоді як колективістські соціалістичні та націоналістичні доктрини - серед демократичних верств. Індивідуалізм і колективізм у культурній сфері набули крайніх форм елітаризму та егалітаризму (егаліте - рівність), породжуючи різноманітні проміжні ідеологічні варіанти. Елітаризм закликав до заглиблення у світ індивідуальних переживань і духовних цінностей; егалітаризм стверджував вищою цінністю інтереси та культуру соціальних і національних спільнот. Під впливом цих крайніх підходів формувалася плюралістична суспільна свідомість європейських народів початку XX ст.
Для культури польської шляхти кінця XIX - початку XX ст. було властиве особливе сприйняття настроїв та ідейних течій тогочасної Європи. Центр польського культурного життя, який до цього перебував у Варшаві, у 90-х роках XIX ст. перемістився до Кракова, де гуртувалася науково-мистецька інтелігенція з усіх дільниць, діяли численні наукові, громадські та культурно-мистецькі осередки. На формування спільної думки поважний вплив чинили діячі світу культури - публіцисти, літератори, вчені, митці. Елітарні тенденції проявлялись у прагненні піднести духовний потенціал польської культури, створити далекосяжні орієнтири загальнолюдських цінностей, відмовившись від змалювання турбот буденного життя. Нове "молоде" покоління творців (до речі вихідці зі шляхти), яке вступало в життя наприкінці XIX ст., виявляло розчарування в ідеологічним доктринах і політичних програмах, виступало за розрив зі "старими" діячами. Молодий поет і філософ Станіслав Бжозовський (1878-1911) писав тоді:
Що ж є ? Що залишилось нам, що знаєм,
Коли вже жодна з давніх вір не до вподоби?
Який же щит знайдеш від спису злоби
Людина схилу віку? Лиш голову безсило похиляєш...
Відповіді на ці питання давала група літераторів і критиків. 3. Пшесмицький у Варшаві виступив на захист права митця мати свій погляд на життя, закликав відмовитись від суспільних і політичних проблем, займатися вищими естетичними цінностями. Гасло "мистецтво заради мистецтва" підхопили укладачі збірника Форпости (1895) молоді поети М. Коморніцька, Ц. Єллєнти, В. Налковський. Творча особистість, на їхню думку, є тим "форпостом", який розкриває перед суспільством вищі і духовні цінності. Головний редактор краківського часопису Життя С. Пшибишевський у програмному маніфесті ("Конфітюр", 1898) твердив, що мистецтво повинно звільнитися і від служіння суспільству і творити внутрішній світ особистості, її духовність; справжнє мистецтво лежить поза межами держав, класів, націй. Того ж 1898 р. інший літератор - А. Гурський - надав полеміці навколо призначення мистецтва дещо іншого спрямування: Молода Польща повинна служити справі виховання народу, позбавленого свободи і незалежності. Після національного пожвавлення 1905-1907 рр. більшість творців Молодої Польщі сприйняли місію виховання суспільства в дусі романтичних ідеалів. Видатний маляр і літератор Станіслав Віткевич (1851-1915) у 1906 р. підкреслив, що джерело всіх змін суспільних стосунків "знаходиться в людських душах", тому завданням інтелігенції є пробудити їх. Неоромантики зробили все можливе, щоб зміцнити віру людей в національні ідеали, поєднати різні верстви спільною романтичною традицією. Проявом високого патріотизму став Катехизис польської дитини, написаний і виданий 1900р. поетом і публіцистом Владиславом Белзою (1847-1913):
Хто ти є? - Поляк малий,
Який твій знак? - Орел білий,
(...)
Що то за земля? - Моя вітчизна,
Чим здобута? - Кров'ю і близною,
Чи її кохаєш? - Кохаю щиро,
А в що віриш? - В Польщу вірю!
Настанова більшості польської інтелігенції на виховання широких верств населення в дусі усвідомлення своєї національної приналежності й цінності незалежної державності відіграла значну роль у поширенні національної свідомості всупереч поділу поляків між трьома державами й активного проведення їх правлячими колами курсу на асиміляцію (окрім Австро-Угорщини). Патріотичні ідеї стали здобутком польської інтелігенції всіх трьох дільниць. У Галичині інтелектуальне і культурне життя поляків, особливо що стосується шляхти, розвивалося за європейськими зразками. Тут концентрувалися кадри польської інтелігенції з усіх земель, народжувалися нові культурні течії та ініціативи, що впливали на патріотичні настрої поляків в інших країнах. Від 1905р. Вавельський замок у Кракові, де знаходилися усипальниці польських королів, був перетворений на музей і набув значення національного символу. У Галичині проводилися численні загально польські форуми, які знаменували єдність нації: збирались кошти і ставились пам'ятники польським національним діячам, урочисто відзначались їхні річниці та ювілеї.
3.2 Досягнення польської інтелігенції в галузі технічних природничих і технічних наук
Доречним, на нашу думку, було б згадати і те, що колишні польські шляхтичі (теперішні представники інтелігенції) зробили певний внесок у розвиток промисловості, науки і вищої освіти нашої держави. Мова йде, насамперед, про тих представників шляхти, які народилися на території України або прибули сюди з різних кінців імперії – здебільшого з Царства Польського. Всі вони включилися в налагодження і вдосконалення технологічних процесів та раціональної організації праці на підприємствах, або в підготовку фахівців як безпосередньо на виробництві, так і у вузах, а також у дослідницьку роботу в останніх по вирішенню тих чи інших наукових і науково-технічних проблем. Серед них були талановиті інженери, геологи, біологи, медики, фахівці з інших галузей науки й техніки.
Найбільший слід залишили в Україні, очевидно, польські фахівці в галузі техніки. Так, у 1903 р., наприклад, тут працювали 87 членів Товариства польських техніків (40% від усіх, що трудились тоді на теренах Російської імперії), в якому об'єднувалися найвидатніші представники польської технічної думки. Кам'янський Дніпровський металургійний завод проектував, зокрема, дуже відомий тоді заводобудівник і конструктор А.3аборовський. Згодом він протягом кількох років був головним інженером цього заводу. В 1888 р. директором-розпорядником Дніпровського заводу був І.Ясюкович, талановитий інженер-технолог. Саме завдяки його технічним знанням і організаторським здібностям Дніпровський завод вийшов за рівнем технологічних процесів і якістю своєї продукції на перше місце у важкій промисловості імперії.
Чимало польських інженерів працювало в ті роки на керівних адміністративно-технічних посадах у цукровій промисловості в Україні або ж були будівниками цукрозаводів, серед них — відомі фахівці в цій галузі Я.Шльонський, Т. Євневич, З. Домбровський, А. Борман, А. Госєвський.
Отже, як бачимо, технічна інтелігенція з числа польського населення мала високий фаховий авторитет. Багато її представників займали керівні посади в компаніях і на підприємствах. Так, директором і віце-директором Луганського паровозобудівного заводу в ті роки були поляки. Директором ще одного великого заводу в Кадіївці також був поляк.
Одним з перших розвідувачів покладів залізної руди в Кривому Розі були польські геологи Ю.Пузина і С.Конткевич. Останнім були складені перші геологічні карти Кривого Рогу і зібрані докладні дані про будову покладів та їхні запаси, що дало можливість розпочати ширшу, ніж раніше, експлуатацію криворізьких надр. В результаті робіт, проведених ними в Україні, були відкриті поклади залізної руди біля гори Корсак-Могила і складено докладну карту Українського кристалічного масиву. На основі зібраних матеріалів С.Конткевич дійшов висновку, що граніти Поділля, Волині і Київщини не є продовженням Карпат, як доти вважали, а залишками первинної земної структури, незалежною геологічною структурою. В 1878 р. він виступив з доповіддю про мінеральні багатства півдня України на Першому міжнародному геологічному конгресі в Парижі. Зібраний С. Конткевичем фактичний матеріал відзначався великою точністю, що надавало йому особливої цінності.
У Кривому Розі проводили дослідження геологи-поляки М.Шимановський (1892р.), який з часом змінив С.Конткевича на вищеназваній посаді, та А.Михальський (1896 р.) Польські вчені-геологи В.Тейссейр, А. Ломницький, А. Альт, С. Плахетко, В. Гільбер, В. Лозінський, В.Тимракевич, Г.Оссовський, А. Маліцький, Я.Смоленський та ін., наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. здійснили всебічні дослідження умов виникнення й розвитку гіпсового та, карбонатного карсту, на території Волині і Поділля. В їхніх працях охарактеризовано геоморфологічні, геолого-структурні й неотектонічні особливості цього регіону України, на фоні яких розвиваються карстові явища. Сучасні, наприклад, дані про розвиток тектонічної тріщинуватості в гіпсах регіону, яка має ерозійно-карстовий характер, в основному відповідають схемі їх розміщення, розробленій В.Тейссейром ще в 1900 р. Шкода, що вони не були взяті до уваги, коли споруджували Ровенську АЕС.
Ю.Пачоський був одним з організаторів і перших керівників всесвітньо відомого заповідника Асканія-Нова. „У Херсоні, де Пачоський прожив понад 20 років, — пишуть московські дослідники життя й наукової діяльності польського вченого Пузанов та Т.Гольд. — на повну силу розкрився його талант організатора, дослідника, теоретика. Кращі його праці написані саме в цей період. Частні відвідання АсканіІ-Нової, спостереження за розвитком флори, численні екскурсії по величезній території Херсонської губернії справедливо створили Пачоському славу видатного знавця природи, насамперед флори рослинності півдня Росії".
Там же, у Херсоні. Ю.Пачоський написав свої капітальні праці "Основні риси розвитку флори Південно-Західної Росії" (1910 р.), „Херсонська флора" (4.1. 1914), "Опис рослинності Херсонської губернії" (Кн.1: "Ліси", 1915; Кн.2: "Степи". 1917) та ін. За період своєї діяльності Ю.Пачоськии опублікував у Росії і Польщі близько 190 праць, присвячених флорі України (165). Деякі види. рослин, відкритих і описаних польським вченим, названі його ім'ям.
Чимало польських вчених працювали у вищих навчальних закладах Наддніпрянської України. Однак ситуація для них видалася тут значно гіршою. Якщо підприємства були приватною власністю, а наукові установи часто відкривалися земствами чи міським самоврядуванням, то вузи мали статус державних імперських установ. А царські власті не хотіли допускати поляків, а особливо тих, хто мав шляхетське коріння, до навчання і виховання студентів, оскільки побоювалися, що вони не будуть ревними вихователями в дусі відданості „царю й отєчєству", скоріше навпаки — будуть вносити смуту в молоді голови. Зрозуміло, що царська охранка вважала це дуже небезпечним для самодержавства. Не випадково ж саме вона, до речі, намагалась прищепити населенню погляди, що нібито „найбільшими ворогами імперії є євреї, студенти і поляки".
Тому після 1863 р. вийшов ряд царських указів і розпоряджень Міністерства народної освіти, які ставили шлагбаум перед поляками для роботи у вузах. У розвиток цих законно-розпорядчих актів 27 вересня 1868 р. цар ще раз „высочайше повелеть изволил" осіб польського походження, „як уродженців Царства Польського, так і західних губерній, римо-католицького сповідання не допускати ні до яких посад у навчальних закладах Міністерства народної освіти, крім Варшавського і Дерптського навчальних округів".
А як це виглядало на практиці видно на прикладах з тодішнього життя Київського університету св. Володимира. До 1863 р. тут працювало викладачами чимало поляків. З вибухом повстання їх усіх негайно звільнили незалежно від того, підтримували вони його чи ні. У 1870 р. на посаду доцента кафедри порівняльного мовознавства історико-філологічного факультету вирішили запросити Бодуена де Куртене — в майбутньому одного із світил європейської філологічної науки. Молодий вчений, який тільки-но блискуче захистив докторську Дисертацію, подавав, як кажуть, великі надії. Кафедрі, яка не мала необхідної кількості Бодуен де Куртене був дуже потрібен. Тому рада факультету в 1871 р. одноголосне обрала його на цю посаду. Проти зарахування на роботу Бодуена де Куртене (як поляка) категорично запротестував реакційне настроєний професор Н. Рененкампф. Його підтримали К.Мітюков, Н.Бунге, В.Більбасов. Вони не заперечували того, що Бодуен де Куртене є талановитим вченим, а мотивували свою заяву-протест тим, що не можна брати на роботу поляка. Рада факультету вимушена була передати питання на розгляд міністра освіти. Рішення останнього, звісно, було негативним.
Цей випадок був типовим, як на той час, для вузів в Україні. Той же Бодуен де Куртене невдовзі став викладати в Казанському університеті, а згодом аж до революції 1917 р. плідно працював у Петербурзькому університеті, здобувши своїми філологічними працями світове визнання. В них, до речі, він високо оцінював досягнення української науки і культури, зокрема мовознавчі й етнографічні праці І.Я.Франка, з яким підтримував дружні зв'язки.
Царські власті дещо поблажливіше ставилися до прийняття на роботу в вузи на Україні, в тому числі в університет св. Володимира, поляків-медиків. Щоправда, це вже мало місце пізніше — у 80-х роках, а в політиці царизму в цьому питанні були, так би мовити, свої припливи і відпливи, тобто жорстка позиція чергувалась з певними послабленнями щодо прийому на роботу в вузи осіб польського походження, якщо вони до того ж не дуже афішували свого польського родоводу. Так було наприклад, з В.Підвисоцьким, уродженець Чернігівської губернії. Як здібний студент по закінченні медичного факультету університету св. Володимира був залишений тут на роботі й швидко зробив блискучу наукову кар'єру. Вже в 1888 р. він був обраний професором кафедри загальної патології, а через деякий час і очолив її. Безумовно, велику роль відіграли особисті якості В. Підвисоцького. Це був талановитий організатор наукової роботи.
В Києві вчений написав удостоєний премії Російської академії наук підручник "Основи загальної патології", що витримав 20 видань і був перекладений 17 іноземними мовами. І.П.Павлов зазначав, що В.Підвисоцький завдяки своєму підручнику став вчителем як вітчизняних, так і іноземних лікарів. У Києві він організував видання наукового журналу "Архив патологии, бактериологии й клинической медицини", написав чимало наукових праць. Лише в "Университетских известиях" було надруковано 15 наукових статей професора В. Підвисоцького. Він відзначився також і в боротьбі з епідемією холери у Києві у 1892 р.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
