58802 (672787), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Пізніше В.Підвисоцький з таким же успіхом і самовіддачею працював в Одеському університеті. "В.В., — писав академік І.П.Павлов, — взяв на. себе працю обладнати в Одесі медичний факультет, який відкрився. Треба було здобути необхідні матеріальні засоби (а до Державної думи це було дуже й дуже нелегко) і виконати вищою мірою складні будівельні завдання, а потім настав час відповідального добору професорського персоналу. І те, і друге, і третє було досягнуте В.В. повністю.
Певні зрушення на краще настали для поляків після революції 1905 р. Якщо з 1864 р. по 1904 р. на професорсько-викладацьких посадах у Київському університеті працювало лише 7 поляків, то з 1905 р. по 1917 р. — уже 17. Серед них можна назвати таких відомих вчених, як фізики Ч.Бялобжеський і Л.Кордиш, медики К.Вагнер і С.Каляндик, фармаколог А.Тшецєський, визнаний фахівець з античної філософії Х.Якубаніс та інші.
Проте не слід думати, що після революції 1905 р. всі проблеми з працевлаштуванням поляків у Київському університеті розв'язалися. Всілякі перешкоди у цьому плані чинилися й далі, незважаючи на обіцяні відомим маніфестом Миколи II політичні права і свободи всім громадянам імперії. Показовою щодо цього є справа молодого вченого-філолога В.Клінгера — вихованцю університету. Як талановитого випускника, його хотіли в ньому залишити, але Міністерство народної освіти вже після революції, в 1906 р. не дозволило йому зайняти викладацьку посаду з причини його польського походження. Лише через два роки завдяки наполегливій підтримці всієї кафедри класичної філології його все-таки обрали доцентом.
Ще через два роки рада університету затвердила В.Клінгера на посаді професора класичної філології. Здавалося б, справедливість перемогла. Однак ніби за чиєюсь командою реакційна київська преса розпочала проти нього наклепницьку кампанію. Про нього писали як про небезпечного польського бойовика, кривдника українського й російського народів. На знак протесту проти такого обурливого цькування В.Клінгер відмовився від посади і направив до міністерства листа з осудом підтримуваної властями практики утисків вчених-поляків в університеті. Слід сказати, що дії шовіністів засуджувало багато професорів і викладачів, які із симпатією ставились до В.Клінгера та інших польських колег, до всього польського народу. Однак тільки після перемоги Лютневої революції В.Клінгер посів посаду професора. У 1917 р. його затвердили ще й завідуючим кафедрою класичної філології університету.
Чимало польських вчених, які працювали в університеті св. Володимира, за сумісництвом викладали і в КПІ. Серед них були К.Абрамович, Б.Шишковський, Л.Кордиш та інші. Останній, до речі. прислужився українській науці ще й після революції — в 20-х роках він був знову запрошений до КПІ, де почав уперше читати курс основ теоретичної електро і радіотехніки.
У другій половині XIX ст. — на початку XX ст. чимало польських вчених працювало в Харківському університеті, хоча немилість у зв'язку з повстанням 1863-1864 рр. торкнулася і їх, Перед його вибухом тут працювало двоє талановитих вчених-професорів; хімік-технолог І.Коссов і юрист А.Станіславський, різнобічне обдарований вчений. Останній переклав польською мовою "Божественну комедію" А. Данте і був автором української народної пісні "Летить орел понад небом". (Він, до речі, батько видатного польського художника Я.Станіславського, у якого великі заслуги і перед українським образотворчим мистецтвом).
3.3 Внесок польської інтелігенції у розвиток гуманітарних наук
Треба сказати, що поляки залишили помітний слід в Україні і в галузі гуманітарних наук. Насамперед слід виділити тих, хто служив музі історії Кліо. Серед них варто, на наш погляд, в першу чергу назвати Ю.-А.Роллє. Праці д-ра Антонія І., як він їх підписував, викликали значний інтерес. їх читали і по-польськи, і по-російськи, оскільки частину з них друкувала "Киевская старина".
Закоханий у Поділля, він почав збирати, записувати й публікувати старовинні перекази й легенди краю. Відвідуючи ярмарки й святкові народні гуляння, Ю.Роллє не тільки збирав матеріал з місцевої давнини, а й фотографував найхарактерніші типажі мешканців України: міщан і селян, дідів і молодиць, різного роду гультяїв і т.д. Альбоми цих чудово виконаних знімків він видав як додаток до своїх праць. З них ми можемо судити, як виглядало понад сто років тому покоління наших попередників.
Ю.Роллє спирався звичайно не лише на почуті від людей перекази і легенди. Він перечитав і всі, які тільки міг, старовинні хроніки, немало часу витратив, переглядаючи документи в архівах шляхетських дворів і т.д. У своїй творчості він не обмежувався опрацюванням і публікацією переказів і легенд, а взявся за написання ґрунтовних праць з історії як Поділля, так і всієї України, вміщуючи їх у періодичних виданнях Варшави, Кракова і Львова. В 1869 р. в одному з них він розпочав друкувати свою найважливішу працю „Замочки подільські на молдавських окраїнах", яка з часом вилилася в тритомне дослідження. Його перші два томи присвячені історії міста Кам'янця-Подільського, а останній — Бара, Могилева-Дністровського, Шаргорода, Жванця і кількох інших подільських міст і містечок, які з козацьких часів пов'язані з відомими чи мало відомими подіями історії України. Праця ця викликала великий інтерес у читачів, а тому була негайно видана в Кракові (а в 1880 р. вийшла у Варшаві другим переробленим і доповненим виданням). Вона ще й досі є фактично єдиним ґрунтовним опрацюванням історії Кам'янця-Подільського, — міста-фортеці, яке не раз відігравало важливу роль в історії України. Після її опублікування авторитет Ю.Роллє як історика значно зріс і в 1873 р. його запросили співпрацювати з львівським "Пшеводніком науковим". В наукових зошитах останнього з того часу часто стали з'являтися праці д-ра Антонія І. з історії України. Перші п'ять томів його „Розмов про минуле", а потім „Історичних повістей" вийшло у Львові в 1878-1880 рр., де загалом було надруковано 25 праць на цю тематику: „Козача помста", „Тульчинський двір" та інші А потім майже щороку аж до самої смерті Ю.Роллє виходили все нові і нові томи його „Історичних повістей" з історії як Поділля, так і всієї України. Ю.Роллє — автор також кількох праць з історії медицини на Волині й Поділлі у XV — XIX ст.
Окремі праці польського історика присвячені біографіям козацьких ватажків С.Наливайка. Підкови, С.Чалого, І.Богуна. За працю про останнього він взявся, прочитавши відомий роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем", одним з героїв якого є І.Богун. На відміну від тенденційно виведеного образу письменником, Ю.Роллє старався подати читачам більш правдиву біографію знаменитого козацького полковника.
Об'єктивну характеристику подільський історик дав і коронному гетьману С.Чарнецькому, якого всіляко прославляла польська історіографія. Роллє ж написав, що він зруйнував Україну дужче, ніж Батий і всі Гіреї разом узяті. Така об'єктивність д-ра Антонія І. викликала схвальну оцінку І.Франка, який завжди пильно стежив за всім, що друкувалось з історії й культури України. Всього Ю.Роллє написав за своє життя близько 80 монографій, які він називав "історичними повістями". Однак це не є монографії в сучасному розумінні цього терміну. Його „Історичні повісті" стоять на межі між науковою роботою і літературною белетристикою. З одного боку, це було безперечним достоїнством, бо його праці написані гарною літературною мовою і дуже легко читаються. З іншого боку, нерідко белетрист у Ю.Роллє переважував історика, на що звертали увагу ще його сучасники.
Серед польських істориків, які творили в Україні, безумовно, найбільшою постаттю був А.Яблоновський. Це прізвище, на жаль, теперішньому читачеві мало що говорить (якщо він взагалі його чув).
А.Яблоновський встиг написати багато. Тут і праці із славістики, з історії Передньої Азії й Арабського Сходу. Цьому сприяли його численні подорожі по країнах Європи, Азії й Африки, знання багатьох європейських і східних мов, робота в бібліотеках і музеях цих країн. Однак найбільше він відомий як історик України. Праці на цю тему склали більшу частину семитомного видання його творів, виданих у Варшаві на початку XX ст. (перед тим на зламі XIX — XX ст. вийшли чотиритомним виданням у Кракові), Сюди ввійшли монографія „Волинська земля в половині XV ст.", „Українські староства", „Українська земля від лихоліття до Руїни", „Поділля наприкінці XV ст.", „Заселення України в литовську епоху", „Стародавнє Поділля перед його прилученням до колишньої Речі Посполитої", „Колонізація України за останніх Ягеллонів" та ін. Одне з останніх великих досліджень А.Яблоновського — „Історія Південної Русі до падіння Речі Посполитої Польщі" (1912 р.). Праці його видавалися, як правило, у Варшаві, часом у Кракові, але одна з них —про колонізацію (заселення) України, видана в 1907 р. у Києві стараннями Історичного товариства Нестора - літописця. У працях А.Яблоновського зібрано багатий фактичний матеріал, однак основна концепція історії України, якої дотримується автор, ущербна. Так, він писав, що на долю Польщі випала висока історична, місія — підняти Русь, заселити, навести в ній лад і залучити до європейської цивілізації, оскільки таке завдання було не під силу Литві. Це він вважав своєрідним моральним виправданням для Польщі за оволодіння українськими землями.
Вчений твердив, що до татарського нашестя взагалі вся Україна (під якою поляки розуміли Київщину і Брацлавщину, а також землі, що безпосередньо до них прилягають з півдня) була зайнята кочівниками турецької крові, і лише зі смертю кримського хана Менглі - Гірея в 1515 р, коли зменшилася інтенсивність татарських набігів, тут почало складатись степове населення шляхом руської і польської колонізації та з тюркських кочівників, які тут поселялися. Гуцулів він помилково вважав обрусілим волоським племенем. Безпідставно заперечував наявність в українців власних національно-політичних традицій. Все це, звичайно, знижує наукову вартість його праць. А.Яблоновський - автор загалом цікавої, багатої своїм фактичним матеріалом, великої за обсягом монографії „Києво-Могилянська академія. Історичний нарис на фоні загального розвитку західної цивілізації на Русі." У ній він знову ж таки не уникнув помилкових оцінок. Так, А.Яблоновський писав, що Академія, не мала в собі нічого самостійного, нічого оригінального, а була лише посередницею між Заходом і Сходом, між західною і східною культурою і розсадницею латино-польської культури на Русі Безперечно, що Академія справді виступала такою посередницею. Однак водночас вона була опорою українства, захисницею православ'я на берегах Дніпра, для чого, власне кажучи, її й створено.
Польський дослідник писав далі, що Академія справляла незначний вплив на розвиток української народної окремішності. Це його-твердження також не відповідає дійсності. До того ж, далі він суперечить самому собі. Так, наголошуючи, що через вивчення польської мови й літератури в Академії поширювалася західна культура, А.Яблоновський пише, що остання „хоч і посереднім чином, але дуже впливала на зміцнення цієї окремішності перед загрозою російської асиміляції, яка з часом дедалі посилювалася".
А.Яблоновський, безумовно, мав рацію, відзначаючи вплив польської культури на розвиток громадських і культурницьких процесів в Україні Про це ж писали, й провідні українські історики, в тому числі М.Грушевський.
Незважаючи на названі вище помилкові чи дискусійні погляди А.Яблоновського з окремих питань історії України, його праці були добре відомі серед українських наукових кіл й належно ними оцінені Так, полемізуючи з Б.Грінченком, який у „Листах з Наддніпрянської України" стверджував, що кожний, хто дасть українцеві неукраїнську книжку, робить йому шкоду, М.Драгоманов у своїх знаменитих „Листах на Наддніпрянську Україну" писав, що в такому разі „ми перестанемо читати московські (тобто написані по-російськи) й польські книги Антоновича і Яблоновського про українську історію", а це, на його думку, було б абсурдом. Як бачимо, М. Драгоманов поставив праці В. Антоновича і А.Яблоновського на один рівень.
Треба сказати, що польські етнографи другої половини XIX ст., зробили великий внесок у вивчення народної пісні і народних обрядів в Україні. Згадаємо лише деякі з праць, написаних поляками з України. Тоді в Кракові виходило періодично багатотомне видання: „Зібрання відомостей до крайової антропології". Польські дослідники-любителі надсилали туди (і там друкували) з України багато цікавих матеріалів, які сьогодні є безцінним джерелом ознайомлення з тодішньою народною піснею і обрядами. Одним з них був Т.Стецький, автор, до речі, солідної двотомної праці „Волинь із статистичного, історичного і археологічного погляду", виданої в 1864-1872 рр. у Львові. Безумовно, професіоналом високого класу був І.Коперницький, чия наукова спадщина, за оцінкою З.Болтарович, „збагатила й українську етнографію". Людина революційно-демократичних поглядів і невтомної енергії, І.Коперницький входив до керівних органів польського підпілля, яке готувало повстання в Україні, а також був одним з організаторів „Товариства таємних польських шкіл". Найбільшим предметом етнографічних зацікавлень самого І.Коперницького стали українські Карпати. Його перу належить фундаментальна праця „Про руських горців у Галичині" (1888 р.), яку І. Франко назвав „першим систематичним дослідженням українців Карпат".
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
