Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Загалом же роблячи невеличкий висновок, зазначимо, що безумовно, згадані вище заходи царського уряду дещо ослабили польське шляхетсько-поміщицьке землеволодіння на правобережній Україні, але зовсім його не підірвали. Так, на початку 70 – х рр. польські шляхтичі володіли, за даними П.Чубинського, шістьма мільйонами десятин землі. За земельним переписом 1905 р. картина земле власництва виглядала так:

Як видно з таблиці, на початку ХХ ст. поляки володіли 1/5 всієї землі і 46% поміщицької землі. Про кількість земельних володінь у них дає уявлення наступна таблиця:

Як бачимо домінували великі землевласники, до яких тут віднесено тих, хто володів землею від 50 десятин і більше. У Волинській губернії, зокрема, вони мали понад 961 тис. десятин землі з її загальної площі в руках польської шляхти 1030 тис. десятин, у Київській – 620 тис. десятин, залишивши решті лише 18 тис. десятин. Точно такою була картина на Поділлі – 620 тис. проти 16 тис. десятин.

Ще більш разючим було це співвідношення по окремих повітах. Так, у Заславському повіті на Волині в руках заможної шляхти землевласників знаходилося понад 90 % всієї землі, що нею володіли тут поляки, у Васильківському повіті на Київщині – понад 83, в Проскурівському на поділлі – 74%. Щоправда, траплялися і такі повіти, де в руках великих шляхтичів землевласників було трохи менше половини всієї землі, зокрема в Летічівському повіті на Поділлі – 49,5%, в Овруцькому на Волині – 28,3, а Чигиринському – навіть – 16,5%.

Загалом хотілося б зробити висновок і зробити наголос на тому, що лише велика польська шляхта (аристократія) відносно зберігла залишки станових привілеїв, знайшла спільну мову з правлячими колами Росії, Австро-Угорщини та Прусії. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів.

Розділ ІІ. Еволюція економічного становища польської шляхти

2.1 Основні риси фільваркового господарства

XVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.

Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.

Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічне на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало шляхетське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.

Питома вага шляхетського господарства у польських землях стала помітно відчутною в XV ст. Від якогось часу, як вже зазначалося вище, їх прийнято було називати фільварками (від нім. – господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. Головним чином, це стосувалося кметів (верхівка селянського прошарку, яка була спадковим володільцем одноланових наділів), які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в ХІІІ ст., у XIV i XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого шляхтичи й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана в них продукція повністю або майже повністю споживалася у панських дворах.

Ситуація з відробітками помітно почала змінюватися в XV ст., особливо в його середині і другій половині. Потреби шляхти на зброю, одяг, житло зростали, вимагали збільшення грошових доходів. Добитися цього збільшення від селян було неможливо (воно позначилося б на їхньому господарстві). Тож шляхта почала вдаватися до розширення ареалу фільварків, щоб більшу частину продукції реалізувати на ринку. Наслідком цього було примушування селян виконувати більшу від традиційної норму відробітків (на це селяни годилися легше, ніж на збільшення грошової ренти). Зрештою, в XV ст. відробіткова рента стала набирати щотижневого характеру. Таку регулярну її норму прийнято йменувати панщиною. Найранішим офіційним свідченням про останню було запровадження у 1421 р. мазовецьким князем Янушем І обов’язку кметів відпрацьовувати щотижня к мінімум одноденну панщину з лану, якщо цього вимагав шляхтич. Відробітки снували й і в інших формах: селяни повинні були виконувати термінові роботи як у полі, так і поза ним (йдеться в основному про т.зв. шарварки, які полягали в ремонті гребель, доріг і т. ін.).

Шляхта була зацікавлена у використанні дешевої найманої селянської праці, особливо в період інтенсивних польових робіт. Тому вона чинила перешкоди відпливу сільської молоді до міст для навчання ремесла й праці у сфері послуг, а також на сезонні роботи, зокрема, за межі королівства. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрковсьий сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана-шляхтича, яке дозволяло залишати село; сейм також наказав гродським старостам, управителям маєтків затримувати тих селян, які зібралися на заробітки в Сілезію і Королівську Прусію під час жнив, і повертати їх додому. Нарешті сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря в рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року у місто для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, ввівши при цьому обов’язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами їхніх панів-шляхтичів.

У XVI ст. фільваркове господарство польської шляхти значно розвинулось і досягло свого розквіту. Слід визнати той факт, що в аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно, у XVI ст. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібної і середньої шляхти, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до XVI ст. У XVI ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Шляхта (й інші феодали-землевласники) не йшла по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

У XVI ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібної шляхти, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл. Розширення і закладання фільварків відбувалося, як правило, не за рахунок земельних наділів діючих селянських господарств, а за рахунок землі, що лишалася після втечі селян і нерідко, з дозволу шляхтича, орендувалася селянами на умовах сплати з неї грошового чиншу або частини зібраного на ній врожаю, а також за рахунок різних „неужитків" – заростей, лісу, лук, пасовищ тощо. У випадку ж приєднання до фільварку наділу діючого селянського господарства останньому надавався наділ в іншому місці села. Фільварки в середньому мали по чотири - п’ять ланів (60-80 га) орної землі; до них належали також луки, пасовища, вигони. У них застосовувалася трипільна система господарювання. Вирощували переважно жито, пшеницю, овес, ячмінь.

Динамічно розвиваючись у XVI ст., фільварки досягли виробництва до 20% усього товарного зерна на польських землях; решта отримуваного зерна припадала на селянські господарства. Завдяки розширенню й заснуванню фільварків, виробництво зерна значно зросло. Близько 1580 р. його збір у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. Принагідне слід зазначити, що на польських етнічних землях Корони наприкінці XVI ст. проживало близько 3,1 млн. осіб.

До 70% зерна, виробленого у фільварках і селянських господарствах у другій половині XVI ст. і призначеного на продаж, збувалося на внутрішньому ринку - в містах на торгах (відбувалися звичайно по одному дню щотижня) і ярмарках (відбувалися по одному-два щороку); решта, що складалася головним чином з продукції фільварків, вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80 % експорту зерна припадало на найбільшій польський та у всьому Балтійському басейні порт Гданськ. Упродовж XVI ст. "гданський" експорт зерна зріс у 10 разів. Наприкінці цього століття Польща експортувала на Захід щороку в середньому по 100 тис. лаштів (200 тис. тонн) зерна. Воно доставлялося переважно до Амстердама (Голландія), найбільшого на той час зернового порту в Європі, а звідти розходилося по Голландії, Франції, Англії та ін. Три чверті експортованого з Польщі зерна припадало на жито. Загалом у 1580 р. експортоване з Польщі зерно становило близько 6 % всього його виробництва.

У середині XVI ст. польське зерно складало заледве 2,5 % в загальних оборотах зерном на європейському ринку. Його вистачало на прогодування від 0,5 до 1 млн. осіб. Вивезене до Ґданська, в основному по Віслі, й до деяких інших балтійських портів, зерно обов'язково продавалося місцевим купцям, а ті перепродували його закордонним купцям, котрі й вивозили його на Захід.

Характеристики

Список файлов реферата