58802 (672787), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Інша шляхта – це сіра маса різного рівня заможності та звання. Існувала шляхта загродова (дрібнопомісна), яка володіла господарством селянського типу та власноручно обробляла землю. Особливо часто можна було побачити людину з саблею, яка йде за плугом, в Мазовії, та Підляшші. Цих шляхтичів-пахарів ніколи не кидало почуття переваги над сусідами-хлопами та відрізняла вражаюче несприймання всього нового. Поряд з цим існував прошарок шляхти, який не мав земельної власності. Його називали шляхтою-голотою (голитьбою).
Шляхта, яка намагалася шукати протекції, об’єднувалася навколо магната. З падінням авторитету державної влади магнат забезпечував шляхті захист її життя та майна, а й досить часто і утримання в заміну за службу в латифундії або в його війську. Служилий шляхтич присягав своєму володарю через рукостискання, тому його називали рукодайним слугою. Потрапляла в залежність від магнатів також частина середньої шляхти, яка збідніла в наслідок війн. Найбільш частою формою залежності середньої шляхти була аренда села або фільварка в магнатських латифундіях. Та шляхта, яка не підпала в матеріальну залежність від магната, опинялася під їх політичним впливом. Час від часу проявлялася під час деяких конфедерацій опозиція проти панування магнатів, однак сили були вже на боці останніх.
Не дивлячись на те, що особливий магнатський стан конституювалось по волі Габсбургів лише австрійській частині польських земель, ще в Речі Посполитій поняття „шляхта" не тільки не розповсюджувалось на магнатів, але і використовувалось для позначення їх політичного антипода. Згідно законодавства останніх років існування Польсько-Литовської держави, незаможні шляхтичі були позбавлені права голосу на сеймиках.
1.3 Головні політичні та соціально -економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти
Так історично склалося, що поляки жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У XVI i XVII ст. вони брали участь у колонізації українського пограниччя, і хоч під час повстання 1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм вдалося зберегти свій контроль над Правобережжям. Цей регіон вони розглядали к невід’ємну частину Польщі навіть після його приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий плив поляків на Правобережжі, звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині ХІХ ст. їх налічувалося лише 500 тис., а їхня частка в населенні України впала з 10% у 1795 р. до 6,4% у 1909 р. величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумовлювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських землевласників володіли 90% землі та 1,2 млн. кріпаків цього регіону. Правобережжя, де зосереджувалося 60% усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядків. На прикладі даного регіону хотілося б охарактеризувати основні риси політики російського імперського уряду по відношенню до польського населення і шляхти зокрема.
Після придушення польського національно-визвольного повстання 1863-1864 рр. розпочинаються хвилі жорстоких репресій, які стали справжнім дев’ятим валом. Обмеження національних і культурних прав польського народу досягло критичної межі. Усе було спрямоване на русифікацію польських земель з тим, щоб з часом і самого слова „поляк" не було чути.
Особливо жорсткий режим щодо польської національної меншини був встановлений в західних губерніях російської імперії, куди ходили й три губернії Південно-Західного краю – Київська, Волинська та Подільська, тобто фактично вся Правобережна Україна, крім її Півдня. Царське самодержавство всіма можливими способами намагалося витіснити звідти поляків, а вакуум заповнити росіянами, коротше кажучи, одних колонізаторів замінити іншими.
Звичайно, справжні плани щодо поляків царизм старанно маскував. Після постання 1863 р. Олександр ІІ своїм рескриптом обіцяв відновити ряд їх вольностей і прав, а насправді ж проводилася послідовна політика, спрямована на повну ліквідацію залишків як громадських, так і національних прав польського народу.
Царським повелінням від 27 травня 1864 р. в західних губерніях, включаючи Правобережну Україну, полякам і навіть особам, одруженим з польками, було заборонено займати адміністративні посади. Воно залишалося в силі аж до революції 1917 р., принаймні в південно-Західному краї, що підтверджувалося розпорядженнями й конкретними діями царських властей в цьому напрямку. Всіх поляків в установах замінили росіянами, і надалі перших туди не допускали. Граф Грохольський, наприклад, у 1880 р. був обраний почесним мировим суддею Вінницької округи Подільської губернії, але йому було відмовлено стати ним через польське походження.
З 1864 р. в Південно-Західному краї було заборонено не лише друкувати, а й продавати будь-які книги польською мовою, в тому числі букварі, календарі. Хоча пізніше від цієї заборони були певні відступи, категорично було підтверджено проваджену ще до польського повстання 1863 р. заборону вживати усіх установах польську мову, вести нею будь-яку документацію, навіть приватних маєтках не дозволялося вживати її в розмовах із селянами і в розрахунках з ними.
Залишалася в силі введена ще після поразки повстання 1830 р. заборона робити будь-які вивіски і написи польською мовою, включаючи об’єкти торгівлі, побутового обслуговування тощо.
Щоправда, розпорядження від 8 грудня 1865 р. про заборону встановлення вивісок і написів польською мовою в магазинах Указом Миколи ІІ від 12 грудня 1904 р. було скасоване. Однак на місцях не в міру послужливі високі місцеві начальники продовжували гнути стару лінію і навіть при цьому ще й перегинали палку. Так, 18 вересня 1909 р. подільський губернатор Ейлер видав циркуляр, яким начальникам поліції ставилося в обов’язок не допускати в повітах вивісок не тільки польською мовою, а й навіть змішаних (польською і російською) текстів, замінити їх скрізь вивісками виключно російськими. Київському генерал-губернатору довелося дещо поправити запопадливого адміністратора і скасувати його рішення.
Рука поліції безцеремонно втручалася й приватне життя поляків, якщо там помічались якісь національні мотиви. Так, у 1868 р. На поміщиків Житомирського повіту Є. Совінську і сім’ю Пшиборовських було накладено штраф за зберігання польських пісень, наявність у них фотографій осіб, одягнутих національний одяг. І такі випадки були не поодинокі.
У своєму жорстокому намірі задушити все польське царські власті доходили до абсурду. Кучерам і берейторам, наприклад, було заборонено вживати кінську пряж, яка називалася „краківські хомути", оскільки Краків – польське місто, а отже, назва хомутів могла б комусь нагадувати про Польщу. За самими кучерами та іншою прислугою в південно-західному краї у польських домах було встановлено нагляд поліції.
Поліцейський режим щодо поляків тривав з певними нюансами аж до революції 1917 р. Запровадив його імператор Микола І, неухильно продовжував Олександр ІІ, далі – його син Олександр ІІІ. Мінялися царі, проте нічого не змінювалося в правовому становищі поляків.
У 1894 р. помер російський імператор Олександр ІІІ. Всю квінтесенцію його державності щодо поляків з похвальною грамотою і відвертістю висловив губернатор Волинської губернії Суходольський у своєму „всеподданейшем отчете" Миколи ІІ за 1894 р. На початку свого річного звіту він звинувачував поляків, які тоді значно переважали на Волині, в тому, що вони недостатньо висловлювали почуття „неподдельного сочувствия народному руському горю" у зв’язку зі смертю Олександра ІІІ.
Але не краще стало їм жити і за наступного, останнього царя Миколи ІІ. Як зазначав білоруський академік П. Горін у своїй доповіді на Міжнародному конгресі істориків у Варшаві в 1933 р. „політика Миколи ІІ в ХХ ст.. щодо пригноблення Польщі неухильно продовжувала традиції російських імператорів Олександра ІІ й Олександра ІІІ – цих душителів польської культури. Деякі послаблення наступили лише після революції 1905 р., але вони були дуже незначні, в цілому ця політика залишалася такою, як раніше – жорстокою і дискримінаційною.
В епоху розвитку капіталістичних відносин та становлення нового суспільного ладу в Росії, певні демографічні зміни не могли, звичайно, не позначитися і на поляків, які мешкали в українському селі.
В соціальному плані серед польського сільського населення в Україні спостерігалася велика строкатість. Це – і безземельна та малоземельна біднота, і заможні селяни, і дрібна, середня та великоземельна шляхта. Що ж до польського селянства, то воно (як і українське) було єдиною соціальною групою, яка щось виграла від повстання 1863 р. Річ у тім, що налякані царські власті намагалися привернути на свій бік селянство Правобережної України, дещо обмеживши апетити шляхтичів-поміщиків (в абсолютній більшості це були польські шляхтичі-поміщики). Так, у Київській губернії на початку 60–х рр. поляки–шляхтичі становили 87% всієї кількості шляхтичів-поміщиків, на Поділлі – 89%, а на Волині – вже 93%. Всього на Правобережжі налічувалося 4,9 тис. польських шляхтичів-поміщиків чоловічої статі. За даними Г. Марахова, вони володіли 4262,6 тис. душ селян (а всього кріпаків тут було 3040,2 душі) і 9/10 усієї землі. Водночас на Лівобережній Україні поляки становили лише близько 1% всіх шляхтичів-поміщиків, і таке співвідношення тут залишалося до самого кінця ХІХ ст. і початку ХХ ст. Інші, щоправда, цифри давав у свій час П.П. Чубинський, який спирався на статистичні матеріали та інші польські джерела. Польські шляхтичі-поміщики, за його даними, мали на Волині 2887 маєтків, де налічувалося 817,3 тис кріпосних селян (18/19 усієї кількості кріпосних), на Поділлі – 1194 маєтки (а в них – 931 тис. кріпаків – 6/7) і 90% землі, на Київщині – відповідно 1412 маєтків (896,2 тис кріпаків – ¾) і 85% всієї землі. Отже, загалом кількість кріпаків досягла 2644,5 тис. Ця цифра, як бачимо, істотно відрізняється від наведеної Г. Мараховим.
У першій половині ХІХ ст.. численний в Південно-Західному краї прошарок дрібної польської шляхти приписали в так звані однодвірці. За останньою перед скасуванням кріпосного права (1859 р.) ревізією, тут налічувалося 98, тис. душ чоловічої статі однодвірців, які проживали на поміщицьких землях. Це без рахування тих, що мешкали на державних землях, а таких, за припущеннями Лісевича, налічувалося близько 25 тис., бо у всіх 9 –ти західних губерніях їх було 29,6 тис. душ, а тих, які мешкали на поміщицьких землях в Північно-Західному краї, - 10,5 тис.
У 1866 р. стан однодвірців в імперії було скасовано, а 13 лютого 1868 р. урядовим рішенням були видані „Правила для слияния образовавшихся из польской шляхты однодворцев и граждан западных губерний" з іншими, як сказано тут „городскими и сельскими обывателями". Тих однодвірців-поляків, які мешкали в сільській місцевості, остаточно приписали до розряду селян, але не до окремих сіл, а до волостей, перевівши їх до стану так званих вічних чиншовиків. Частину однодвірців було, на відміну від першої половини століття, добровільно переселено на пустуючи землі в степові губернії. Так, того ж 1868 р. 1240 сімей переселили в Таврію, виплативши їм невелику матеріальну допомогу – по 55 крб. на одну сім’ю.
Селянська реформа 1861 р. залишивши поміщиків, в тому числі й польських, без кріпаків все-таки певною мірою ослабила їх могутність. Відомо, однак, що політику визначає економіка, тобто ті, в чиїх руках знаходяться засоби виробництва, зокрема земля. На Правобережній Україні вона, великою мірою і далі перебувала в руках польських шляхтичів-поміщиків. Політичної влади вони вже не мали, але мали владу економічну, що не менш важливо. Це, звичайно, добре розумів і царський уряд. І після 1863 р. він особливо наполегливо намагався ослабити польське землеволодіння в Україні, (як, до речі, і в білорусі та Литві). Після придушення повстання розпочалася конфіскація земель поляків, які були до нього причетні. Протягом десяти років на Правобережній Україні було секвестровано понад 140 шляхетсько-поміщицьких маєтків. Загальна ж площа конфіскованої шляхетсько-поміщицької, селянської і церковної землі становило понад 132 тис. десятин.
На компенсацію видатків, пов’язаних з репресивними заходами (утримування арештантів та їх охорона, судові витрати, оплата чиновників) був встановлений спеціальний податок. Спочатку він становив 10% річного прибутку землевласника, а згодом – 5%. Його сплачували переважно польські шляхтичі-поміщики (російські та українські, якщо і платили, то півтора рази менше). Всього ж протягом 1863 – 1865 рр. з них було стягнуто понад 4 млн. крб.
Однак цим справа не обмежилась. 10 березня 1864 р. був виданий закон про пільгове набуття особам російського походження земель і приватних маєтків в 9-ти західних губерніях. Згідно з ним на пільгових умовах і за низькими цінами уряд продавав державні землі російським поміщикам, переважно чиновника Південно-Західного краю. До рук російських і українських поміщиків перейшла також частина конфіскованих земель польської шляхти – учасників повстання.
Якщо в 1861 р. польській шляхті належало на Правобережжі 89% всієї приватновласницької землі, то в 1901 р., за даними Теплицького В., який їх наводить на основі „Всеподданейшего отчета Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернаторства по вопросу о земледелии на первое января 1901 г." – лише 47% (3030,2 тис. десятин). Решта приватновласницької землі перейшла до рук російських і українських поміщиків, купців та заможних селян.
Цілий ряд законів обмежував польське землеволодіння в дев’яти західних губерніях, включаючи й Правобережну Україну. Так, височайшими повеліннями від 10 липня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. особи польського походження були позбавлені права придбавати в цих губерніях поміщицькі маєтки будь-яким іншим способом, крім наслідування в спадщину. 27 грудня 1884 р. знову ж таки височайшим повелінням акціонерним компаніям і товариствам було дозволено купувати в цих губерніях поземельну власність розміром не більше як 200 десятин. Ще через два роки – 1 листопада 1886 р. – генерал-губернаторам було надано право на їх розсуд видавати або не видавати особам як російського, так і неросійського походження дозвіл на купівлю в цих губерніях земель.
Дискримінаційні обмеження для польської шляхти у 9-ти західних губерніях були дещо пом’якшені імператорським указом від 1 травня 1905 р., тобто лише під натиском революції. Що розпочиналася в Росії. Згідно з цим указом зберігав свою силу закон від 4 березня 1899 р., за якими шляхтичі й міщани польського походження, уродженці Південно-Західного краю, що особисто займалися землеробством і жили в умовах селянського побуту, могли купувати землю. Однак разом з тією, яку вони же мали, розміри їх наділів не могли перевищувати 60-ти десятин на сім’ю. Крім того, указ від 1 травня 1905 р. надавав право полякам купувати землю у росіян, німців для ліквідації черезсмужжя, для обміну на інші угіддя, для промислових цілей (в останньому випадку також не більше 60-ти десятин на сім’ю). Щоправда, щоб зробити це потрібно було дістати дозвіл генерал-губернатора, а це було надто складно. Спочатку властям треба було зібрати, як сказано в указі, дуже докладні відомості про покупця ( а вони збиралися на місцях), потім губернатор мав викласти свої міркування щодо змісту клопотання, підкріплені офіційними планами місцевості з позначенням ділянок, що купуються, та їх місцезнаходженням відносно садиби прохача.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
