73686 (612244), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе: "Я молодий, бо з молодими", хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи: “Пора і мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні" і обираючи “мудрість спокою."
Павло Филипович до останнього часу майже не був “відкритий як літературознавець і критик. ” Його літературознавчі праці зібрані у книжці “Література", що з’явилась, однак не в Україні, “як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії. ” До неї увійшли дослідження про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинського.
Восени 1935 року Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причастності до терорестичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був змінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 році.
Фiлософiчна лiрика нiколи не правила за загальноповажаний жанр в українському письменствi, а вже найменше - за 20-их i 30-их рокiв у пiдсовєтськiй Українi, коли духова "пролетаризацiя" нацiонального життя на Надднiпрянщинi йшла поруч iз пролетаризацiєю соцiяльно-економiчною, вимагаючи вiд письменника, наколи вiн зацiкавлений у широкому лiтературному успiху, спрощення та вульгаризацiї думок i почуттiв, банальної "загальноприступної" форми викладу, плякатно-вуличного або сантиментально-гiстерiйного виливу трафаретiв. Навiть вельми талановитi поети й белетристи, як от П. Тичина, М. Бажан, Ю. Яновський, прагнучи визнання вiд сучасникiв, з року в рiк дедалi знижували мистецький рiвень своєї творчости або намагались приголомшити тих сучасникiв цинiчно розрахованим епатажем та безглуздими екстраваґанцiями, на зразок М. Семенка i В. Полiщука. Типовим "поетом епохи" ставав лiтературно нiкчемний i ментально примiтивний В. Сосюра - iдеальний речник малограмотного лiтературного "висуванства".
За таких умовин, серед усiєї блискучої плеяди київських поетiв-неоклясикiв 20-их i початку 30-их рокiв - серед того, за вiдомим висловом М. Драй-Хмари, "ґрона п'ятiрного нездоланих спiвцiв" - лише Максим Рильський мiг, через неперевершену гармонiю й милозвучнiсть своїх вiршiв, а також через дещо розпливчастi, але скрiзь тiєю чи тою мiрою патетичнi настрої в них, осягти дiйсно широкої популярности в бодай культурнiших - i тому натодi духово ще не "спролетаризованих" - шарах читацтва. Iнакше було з Миколою Зеровим: в очах переважної бiльшости сучасникiв вiн лишався естетичним теоретиком i iдейним керiвником неоклясичної школи, проте бiльше вiдомим у характерi видатного лiтературознавця та лiтературного критика i бездоганного перекладача давньоримської та французької поезiї, анiж властиво поета. Нарештi, Павло Филипович був сприйманий, як свого роду "третiй неоклясик", без докладнiшої фiксацiї його власного поетичного обличчя, тим часом як останнi двоє неоклясикiв - Михайло Драй-Хмара i Юрiй Клен (натодi ще Освальд Бургардт) лишалися за 20-их рокiв, поза суто лiтературними колами, сливе невiдомi.
Зрештою, не можна не добачати певної рiвнобiжности в лiтературнiй i науково-академiчнiй дiяльностi М. Зерова i П. Филиповича, обох цих найпослiдовнiших iдеологiв i найвiрнiших духових палядинiв київського неоклясицизму. П. Филипович був, власне, найближчим поетичним соратником М. Зерова i чи не єдиний з неоклясикiв активно пiдтримував у своїх теоретичних i лiтературно-критичних виступах позицiї М. Зерова проти "плужанського" та "гартов'янського" примiтивiзму i плянованої з Кремля ментальної русифiкацiї українського письменства, проти провiнцiйної залежности вiд Москви взагалi. Рiвно ж i в галузi наукового лiтературознавства П. Филипович - що народився 20 серпня 1891 р., себто майже пiвтора року по народженнi М. Зерова, i свою наукову освiту теж закiнчив у Києвi - офiцiйно присвятився, подiбно до Зерова, iсторiї нової української лiтератури, i його працi в цiй галузi (зокрема тi, що були об'єднанi пiд заголовком "З новiтнього українського письменства", Київ, 1929), поза своєю високою науковою об'єктивнiстю та ерудицiєю, визначаються тiєю самою основною рисою, що й лiтературознавчi працi Зерова - трактуванням українського письменства, як повноцiнної європейської лiтератури, а не як додаткового вияву сентиментального "народолюбства", яким українське письменство виглядало за народницькими шабльонами Драгоманова i Єфремова (зрештою безпосередньо скопiйованими з росiйського народництва Мiхайловського та Венгерова). Саме науково-академiчна дiяльнiсть Зерова i Филиповича i пов'язана з нею можливiсть безпосереднього впливу на студентську молодь видавались московському большевизмовi та його українським поплентачам найнебезпечнiшою для совєтського режиму стороною дiяльности обох письменникiв; тому саме Зерова i Филиповича комунiстично-партiйне керiвництво лiтературою в пiдсовєтськiй Українi i дресована ним "пролетарська" та "попутницька" лiтературна критика скрiзь трактували, як непоправних "буржуазних" поетiв i лiтературознавцiв, неприступних (вiдмiнно вiд М. Рильського) нiяким звабам, натискам чи загрозам; i саме через це Филипович, письменник особисто далекий вiд усякої полiтичної дiяльности, подiлив трагiчну долю Зерова: 1934 року - позбавлення всякої можливости лiтературної та наукової працi, наступного року - арешт, комедiя фiктивного суду та ув'язнення на Соловках i нарештi, по одному-двох роках - iмовiрно таємна страта.
Зрозумiло, що за таких обставин, та ще й по 25-рiчнiй проскрипцiї нечисленних друкованих вiршiв Филиповича - а надрукованих не збереглося зовсiм - його поезiя в пiдсовєтськiй Українi майже забута. Менше зрозумiлим є брак уваги до неї серед української емiграцiї. Окремi вiршi Филиповича передруковувались на емiграцiї лише зрiдка i в незначнiй кiлькостi; про нього, крiм ювiлейних нотаток, майже немає критичних або iсторично-лiтературних статтей чи розвiдок (навiть такий солiдний i порiвняно об'єктивний довiдник, як присвячений iсторiї українського письменства 10-ий випуск "Енциклопедiї Українознавства", обмежується наведенням бiографiчних дат i перелiком збiрок вiршiв, без iндивiдуальної характеристики творчости); i єдине, про що частiше згадується, це очевидний - хоч i заперечуваний деким зовсiм безґрунтовно - не лише стилiстичний, але й iдейний вплив Филиповича на поезiю О. Ольжича (востаннє про це нагадував Лiтописець у фiлядельфiйському журналi "Київ", 1951, ч.3).
Завинили в цьому почасти й особистi властивостi поета - крайня вибагливiсть супроти власної поетичної продукцiї i, як наслiдок, невеликi розмiри цiєї останньої. Проте незрiвняно бiльше завинила українська критика 20-их рокiв (на емiграцiї), яка явно недоцiнила поетичного мистецтва Филиповича, вбачаючи "блiдiсть" у тому, що було суворою стриманiстю вислову i глибокою концентрацiєю образно-символiчного мислення, i не знаходячи що похвалити, крiм "безперечної культури поета" (див., напр., празький "Студентський Вiстник", 1925, ч.12). I це - саме про збiрку "Простiр", де мiстяться такi найвиразистiшi i найяскравiшi шедеври Филиповичевої лiрики, як загальновiдомий - або, принаймнi, гiдний бути вiдомим кожному нацiонально-свiдомому українцевi - "Мономах", найiмпозантнiше в усiй нашiй новiтнiй поезiї прославлення героїчної величi княжо-київської Руси-України i варязько-нордичних первнiв української державности ("Гримить вiдвага На всi вiки - Той крик варяга, Той стиск руки!"); або "Минула нiч тривожно i безславно..." - чи не єдине в нашiй поезiї (поряд iз сонетом Зерова "Сон Святослава") мистецьки гiдне пов'язання тематики "Слова о полку Iгоревi" з мотивами пiдсовєтської сучасности; абож чудовий своєю зосередженою динамiкою вiрш про Бондарiвну ("Хилиться сумно i гнiвно... "), що драстично малює, не без майстерного застосування образiв пiсенного фольклору, iсторичну атмосферу назрiвання соцiяльно-визвольного вибуху; або, нарештi, той вiдомий вiрш "Спартак", що його можна по-рiзному тлумачити - чи як заклик до соцiяльної революцiї пiд личиною античности, а чи (i то, як на нашу думку, значно правдоподiбнiше) як заклик до нацiональної революцiї пiд личиною революцiї соцiяльної - але якому просто смiшно закидати "блiдiсть": "Вiн виходить, смiлий глядiятор. На арену двадцяти столiть..."
Проте, якщо стосовно до цих кiлькох поезiй Филиповича з iсторичною або напiвiсторичною тематикою (назвати ще слiд було б "Київ": "Не до тебе пливли скандiнавськi герої... ") можна сконстатувати, що вже вони самi, ставши на емiграцiї широко вiдомими, тим самим спростували неприхильну опiнiю лiтературно-критичних снобiв i вельми патрiотичних поетiв-ривалiв, - то супроти iнших, далеко численнiших лiричних творiв Филиповича основна причина малої зацiкавлености сучасної лiтературної елiти на емiграцiї полягає в тому, що вона ще просто не доросла до їх розумiння, що їх рафiнована поетична форма i раз-у-раз наявний образно-символiчний характер мислення (що вiн у якийсь витончено гармонiйний спосiб поєднується у Филиповича з неоклясичною стилiстикою вислову - як, зрештою, часом i в Зерова, зокрема в сонетах "Данте" i "18 серпня 1914") є ще занадто важкими для ширшого безпосереднього сприймання, все ще здебiльшого вихованого на хрестоматiйнiй елементарщинi народництва та просвiтянства.
Звичайно, iснує кiлька шляхетних вийняткiв, як от О. Ольжич - саме Ольжич, на якого поезiя Зерова справила лише дуже обмежений вплив (здається, лише в триптиху сонетiв з українською iсторичною тематикою в "Пiдзамчi"), а решта київських неоклясикiв - анi найменшого. Вплив Филиповича на поезiю Ольжича був подвiйний - стилiстичний i свiтоглядовий. Але саме стилiстичний вплив, хоч який вiн очевидний, нелегко надається до конкретного визначення - найправдоподiбнiше, просто тому, що дослiдження стилiстики самого Ольжича ще перебуває в початковiй стадiї, а про стилiстику Филиповича ще взагалi не надруковано жадного компетентного слова. Тому конче треба найстислiше зазначити тут хоча б деякi з її найвиразнiших рис.
В галузi ритму Филипович - один iз нечисленних українських поетiв, якi зважились порушити цiлком умовне i нiчим не уґрунтоване правило, буцiм то замiна ямбу трохаем (хореєм) у 1-iй стопi є недопущенна, наколи слово-роздiл мiститься безпосередньо пiсля цього трохаю. Насправдi рядок "серце тверде" ("Мономах") - такий самий правильний ямб, як i "ти не навчай" або "враз на плечi" (там само). Ця чутливiсть поетова до реального ритму - отже й зневага до тих ритмiчних обмежень, якi iснують лише на паперi - безперечно, щiльно пов'язана з майстерним володiнням т. зв. "павзником" - розмiром, де трискладовi стопи, двоскладовi i т. зв. синкопи (з повним випадiнням ненаголошених, а часом i наголошених складiв) чергуються в серединi того самого рядка - очевидно, залежно вiд динамiчної iнтонацiї всiєї строфи. Ця рафiнована взаємодiя синтакси та ритму, що лише вона спроможна виправдати собою "реґулярнiсть" павзника, не посiдає в усiй українськiй поезiї витонченiших взiрцiв, нiж, наприклад, "Я ждав: промине тоска..." або "На стiнах вечiрня тiнь... ", або ще "Мiсяця срiбний дзюб..." До речi, обидва названi тут останнiми шедеври українського павзника мiстяться в збiрцi "Простiр", де павзникiв взагалi лише три, себто аж учетверо менше, нiж у збiрцi "Земля i вiтер"; так мало важить для Филиповичевого поетичного мистецтва чинник кiлькости.
Проте новим у метрицi i строфiцi "Простору" є культивування строфiчного "бiлого вiршу" - 5-стопового ямбу без рим ("Немов оту з пожовклими листами... ") або майже без рим ("Кому не мрiялось, що є незнана Муза... "; "А там, на Заходi, лягла залiзна осiнь... "). Ця дуже рiдка строфiчна форма вимагає вiд поета надзвичайного ритмо-синтактичного такту, щоб переконливо будувати регулярнi строфи на основi самих лише синтактичних ознак, без звичних римувальних; i саме Филиповичевi належить честь канонiзацiї цiєї форми в українськiй поезiї.
В галузi римування, як такого, Филипович є, на вiдмiну вiд консерватизму решти неоклясикiв (i їхнiх пiзнiших спадкоємцiв, як от Михайло Орест, Яр Славутич, Леонiд Лиман, останньо Богдан Кравцiв), вкрай рiзноманiтний; поряд iз нормальними "точними" римами, в нього раз-у-раз застосовуються "неточнi", i то найрiзнороднiшої структури: вiд простого незбiгу останнього ненаголошеного голосного (листопада - радий, схилиться - птицю) до майстерно культивованої "утятої" рими (млявi - навiть, убого - Богом, жде - день, глядiятор - багато), а рiвно ж i "зложеної" рими (каменi - щодня менi, тепер ви - Мiнерви), яка, на вiдмiну вiд iнших українських поетiв, що вживали її, нiколи не набуває у Филиповича комiчного присмаку. Ця рiзноманiтнiсть римування дозволяє поетовi широко застосовувати найкоротшi римованi розмiри - 2-стоповий ямб та трохай, якi власне вiн i сканонiзував в українськiй модернiй поезiї ("Гризи залiзо... "; "Мономах"; "Лезами слiв... "; "Вiтри i розталь... "). Щоправда, вiв мав" щодо цього, попередника в особi Григорiя Чупринки; проте, саме такi вiршi Филиповича, як от, примiром, "Не тане день..." - виразно виявляють, що вiн спромiгся якраз на те, що Чупринка, через своє, м'яко висловлюючись, дилетантство в галузi лiтературної культури, належно осягти не спромiгся.
Епiтети i поглядно рiдкi у Филиповича порiвняння - це та галузь, в якiй творчий шлях поета до вiртуозної майстерности виявився особливо чiтко. Вже не кажучи про раннi вiршi Павла Зорева росiйською мовою (яких ми тут засадниче не узгляднюємо, бо вони, попри свою бездоганну лiтературну культуру, не пiдносяться понад поширений за 10-их рокiв у росiйськiй поезiї iмпресiонiстично-символiчний еклектизм), навiть у збiрцi "Земля i вiтер" незрiдка натрапляємо на дещо утертий iмпресiонiзм саме у виборi епiтетiв: "жовтий зiр" ("когось" символiчного), "голодне око ночi", "примари мрiй криваво-золотих" тощо (до цього, однак, не належить таке наче б то порiвняння, як: "I осiнь простяга передо мною. Як вiчнiсть, чорнi i нiмi поля" - бо це, власне, взагалi не порiвняння, а означає: "осiнь у характерi чогось вiчного"). Такого роду епiтети трапляються часом i в "Просторi" (напр., "золотi човни задуми") - але, поряд з ними, бачимо також велике багатство епiтетiв найсвоєрiднiших i в усьому свiтовому письменствi неповторних, щiльно пов'язаних з образно-символiчним мисленням поета: "I в темнiй пащi вiкiв Блищать золоченi зуби"; "Сизий вечiр i осiннiй гнiв" (себто гнiвна осiнь); "короткозорий грудень" (себто той, що через темряву викликає короткозорiсть - т. зв. "пролептичний" епiтет).
Вiдповiдно до цього поглибленого мистецького оформлення образно-символiчної думки, стабiлiзується в "Просторi" i своєрiдна "символiчна" синтакса, позбавлена сполучникiв та iнших пояснювальних часток i скерована на те, щоб навiяти суцiльнiсть образного сенсу через просте зiставлення найкоротших речень: "Мiсяця срiбний дзюб Там в далинi, вгорi. Мiсто - камiнний куб, Сум i сон - лiхтарi... Зникла стеля, стiни - Мов не було нiде. Десь iдуть чабани. Серце шляхiв - тверде... Слово росте, живе Квiтка мала i дуб. Пiвень спiва й пливе Мiсяця срiбний дзюб..."
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
