73686 (612244), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Марно шукати таємну пружину механізму життя, бо ж "його основа є невпійманна". Життя тому таке гарне, звабливе, химерне, дивне, примхливе, що володіє магією вічної таїни. Для молодого Антонича життя гарне "у тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки" (с.452-453).

Антонич-прозаїк начебто умліває від розкошування образними порівняннями, які мовби набігають одне на одне, нарощуючи темп оповіді і водночас демонструючи марність вираження повноти настрою, відчуття митця, невтомної спраги нового слова, нового образу.

У фрагментах роману "На другому березі" Антонич змальовує двадцятилітнього юнака з чорним волоссям, з устами, повними "невисловленого крику життя", в голові якого, "наче в вулію, вовтузився рій задумів, помислів, постанов". Очевидно, що це образ автобіографічний, бо почуття, настрої, переживання, захоплення "п'яного від мрій і від своїх двадцятьох літ" наче вичитуються з "Привітання життя" Антонича, з інших його поезій.

Марко Мартович - так назвав свого героя автор - "мав найбільший скарб людини - спроможність зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини вдушу, жадну всепізнання" (с.382).

Антонич наче був невпевнений, що його поетичний світ виповість людям в усій повноті його єство, душу, Божий дар сприймати кожен порух, кожен ритм, кожен прояв життя в усій його повнозвучності й різнобарвності. Тому він "вкладає" цей дар Всевишнього в свого героя Марка:

"Життя розумів як життя, отже, як те, що вічно живе, росте, ворушиться. Відчував глибиною свого "я" божественну всезмінність дійсності. Кожним нервом співзвучав з мелодією оточення. Широко розплющеними очима глядів на світ. Одним поглядом хотів обняти тисячо-барвність цього, що бачив. Одним напруженням вух бажав схопити в акорд різнотонність, що дзвеніла довкола. Одним віддихом старався вдихнути ошоломну запашність природи, одним дотиком випити розкіш нервів при зіткненні з речами. На кожне явище протидіяв усім єством, був наче настроєна скрипка, яка на кожний доторк відповідає доглибним відгомоном" (с.383).

І вже наче на підтвердження цих унікальних властивостей душі й розуму свого героя Антонич від його імені творить ліричну повість "На другому березі", в якій відкриває цей дар Марка в сприйнятті таїни лісу, стихії води, химерності пригоди, мелодії дощу, симфоній нічних звуків, хижого затиску страху, золотих сітей сонця на чубах дерев...

З великою майстерністю відтворює Антонич звуки, тони, барви, кольори, шуми лісу, настрої, передчуття, переживання, страхи дитячої душі в цій ліричній повісті.

Складається враження, що для Антонича не було недосяжних жанрів і мистецьких форм, хоча його звернення до жанру прози, про що свідчать фрагменти роману "На другому березі" та однойменна лірична повість, яка входить до роману і написана від імені Марка Мартовича, сатиричний гротеск "Політик", новела "Три мандоліни", натякають на те, що поета вабила стихія белетристичного образного анархізму. Не треба було рахуватися з вимогами жанру, як це зобов'язуюче "благає" поетична форма, хоч і там Антонич не вельми ґречно й часто знімає капелюха перед Його Величністю Каноном. У монолозі автора повісті "На другому березі" Марка Мартовича, зверненому до друга юності Ігоря, ми знаходимо обґрунтування індивідуального стилю, що передбачає вільний, стихійно підсвідомий вияв психоемоційного переживання митцем себе і довколишнього світу: "Мистецькі стилі є тільки висловом архітектури душі їхніх творів і будови середовища, що їх сприймає, й відбивають будівництво того кругу природи, який найкраще з психічним укладом митців співдзвенить" (с.429).

Ігор, з яким на початку повісті веде діалог її автор Марко, є другим Я Антонича - його раціональне, логічно мисляче Я, яке "мало в своїй основі класичну простолінійність та гармонію, але з певним відхилом до готицької стрункості".

Друг дитячих літ, дитячих вражень і переживань Ігор вже "на другому березі" дійсності - він належить до іншого світу, звідки пам'ять, уява Марка намагається викликати його, відродити їхню університетську полеміку про природу мистецтва, про стан сучасної поезії. Але там, удитинстві, вони, дев'ятилітні, нероздільні, бо однаково переживають розкішне буяння червня, насолоду шкільних канікул, безмежну радість від занурення в нетрі лісу, сповненого співами птахів, кружлянням дерев, тріпотінням крилець, пручанням вітру, стогоном бурі, лютим відгомоном грому, хижою звабою пригоди...

Випробування пригодою в царстві прапервісного лісу, заселеного міфічними істотами, магічними силами, таїною перетворень в іншу істоту, дерево чи рослину, є своєрідним ритуалом набуття нової якості людини. Вона переборює страх, стає дорослою, а отже, в ній вмирає та перша людина, полонена страхом, ще не освячена обрядом випробування пригодою в лісі.

"О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від своєї примхи! Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхи-мерніша!" - таким гімном пригоді завершує свій опис чуда перетворення його, дев'ятилітнього хлопчика, в нову, очищену від страху пригодою людину.

Ліс для Антонича - це своєрідна ритуальна сцена у величному театрі природи, на якій розігруються найважливіші для людини містерії за участю всіх "героїв" української і слов'янської демонології.

"Відхід до лісу, поїздка крізь ліс, зустріч у лісі назавжди залишиться в людській культурі сюжетом про вирішальне випробування людини. Ці ситуації відтворюють "відхід у ліс" - елемент обряду посвяти (ініціації), через який проходив кожний член роду, стаючи дорослим. А оскільки сам обряд зображував смерть колишньої людини і воскресіння-народження людини нової, то й сам ліс ставав символом одночасово смерті і чудесного відродження", - справедливо наголошує літературознавець Марина Новикова на міфологічності й символічності Антоничевого лісу, завдяки чому поет зумів здійснити поетичну реставрацію "найглибинніших надр української, загальнослов'янської і навіть індоєвропейської міфосвідомості" (с.6).

Антонич у своїй творчості досяг вражаючих вершин модерного "окультурення" "прапервісної природи" світу лісу, його язичницької стихії і переживання людиною через пригадування, відродження, відгадування цих таємничих знаків, які свідчать про єдність людини і природи із споконвічних часів і до дня сьогоднішнього.

Звірята й зорі, люди і рослини -

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине...

Це "З зелених думок одного лиса", бо ж Антонич признався:

Я не людина, а рослина,

а часом я мале лися.

Щоб цю пам'ять не втратити, а, навпаки, відродити, зберегти і передавати від роду до роду, необхідно здійснити цей обряд посвяти - увійти у міфоліс, пережити своє воскресіння-народження, очиститися від забуття, набути "містичну єдність з світом" - первісний, язичницький дар органічного сприйняття всього сущого в світі і магічного розчинення свого Я в стародавній язичницькій космології. У редагованому Антоничем журналі "Дажбог" (1934, ч.7) він писав: "Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи".

Це повернення до самого себе, вірніше, в себе самого, природного, істинного і дозволяє відкрити "формулу екстази", без якої не може здійснитися мистецький акт. Він і є якісно новим, набутим через самоочищення вос-кресінням-відродженням, ритуалом ініціації в митця, в поетичного "алхіміка".

Це своєрідна "інкарнація" його, звичайної людини, в нову, стихійно народжувану - "напів у сні" - якість самовираження, в поета, якому Богом даровано в цю мить перетворення звеличувати "найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування", розкривати "таємниці "прапричини" (с.514).

У наступних, виданих за життя поета збірках "Три перстені" (1934) і "Книга Лева" (1936) спрага образного "привітання життя" наростає, посилюється емоційна напруга сприйняття неосяжності самовідтворень різноманітних явищ і форм у природі, розкрилюється його фантазія на весь "широкий світ, від серця ширший" і не помістити йому в одному вірші "ні зір, ні неба, ні землі".

Антонич почуває себе впевненіше, йому доступні різні поетичні форми і розміри, хоча таїна мистецтва ще більше вабить і дивує:

Вже вмієш зорі на слова міняти,

вже висловиш вогонь душі страдальний -

наприкінці на досвід став багатший:

життя трудне, мистецтво ненавчальне

("Три строфи з записника").

Ненавчальність - це свідчення безсумнівної неповторності кожного акту творчого "воскресіння" в поетові його двійника - медитативного Я, який щоразу, наче вперше, виривається з оболонки реального Я і до повного са-мовиснаження намагається "в дно дна, дно дня сягати словом, в ядро ціляти світла темне". Але це "дно дна", "дно дня" недосяжне, його глибина невимірна і поривання пізнати ось цим, нічим не скутим, не регламентованим актом творчості всю глибінь образного безумства уяви і фантазії приречене на самоспалення в ім'я нового переживання цього солодкого і таємного настрою, коли

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі,

б'ють, мов джерела животворні

("Дружня гутірка").

Поет щасливий і нещасний. Щасливий, бо йому даровано Богом проникати "в те сутнє, в дно дна срібне", переживати такий стан мистецького захмеління, коли "той самий захват серце душить", і втішатися тією миттю, коли

і сіятимуть, мов царство мідне,

ці строфи щільні і доцільні,

ці строфи - формули екстази

("Ars critica").

Нещасний, бо йому судилося п'яніти "отруйним чадом ночей сріблистих та гірких", до затухання власного серця вслухатися, як далекі відблиски світів

прадавнім сном дзвенять

і перешіптують із дна

загубленого в морок дня

слова старої ворожби

в ім'я землі, в ім'я вогню

("Елегія про перстень ночі"),

німіти від нестерпного очікування кличу його двійника, мальованого на полотні, який

Як я, шалені пише вірші,

і рецитує, і співа,

і, замінившися в музику,

портрет, співаючи, майне.

Тоді червона пляма крику

уста, мов іскра, перетне.

До мізку, в серце, до думок

вливає ніч, немов бальзам,

солодку краплю божевілля

("Елегія про перстень ночі").

Поет благає: "О, мені не заздріть, друзі!", бо важко, болісно дається "насущний хліб натхнення". Натхнення вимучує його до краю, бо слово видається пісним, убогим, сірим перед цим калейдоскопом звуків, кольорів, образів, спалахів уяви, химерної гри фантазії. І чим вище, щиріше й правдивіше підносять слова на хвилях натхнення, чим гострішою - до розриву меж - стає напруга почуттів, тим безпораднішими видаються ті слова, ті строфи, які і мали висловити магію натхнення; "тоді стає брехнею кожен вірш" ("Натхнення").

Слово, аби воно позбавилося сірості, німоти, необхідно напоїти кров'ю ("а кров - музика в флейтах жил червона грає з туги"), і все одно жодне слово не здатне вмістити всього того, що народжується на гарячій хвилі натхнення, наповнюється музикою високих сфер "і світлом дзвонить, і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані нічого й вічного".

Але який помістить посуд те, що в слові гине.

Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски

("Пісня про чорні лаври").

Слово - вбивця натхнення. Як тільки поет заміриться цей дивний дар натхнення перетворити в слово, перелити цю "солодку краплю божевілля", "солодку цю принаду тайни" у строфи, як зразу ж відчує, що те слово "мов з каменю, тверде!", що будь-яке називання убиває "кожен квіт найменший", що прагнення "все пізнати, світ подвоїть" неминуче призводить до усвідомлення: "не мені речей схопити у клітку слова".

Ти - ведений знаттям солодким і достойним, двоїш

і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге й утретє;

слово, наче квіт без змісту й барви сірий.

Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі

("Пісня про чорні лаври").

Антонич-поет визнає, що його нічна боротьба зі словом, в яке він прагне влити своє натхнення, приречена на поразку, проте той другий, який живе в ньому і будить-народжує божевільний шал образного захмеління, не відступається, навпаки, вимагає посилення болісних пошуків нових "формул екстази".

О, чи зумієш, майстре сяєв,

своє мистецтво протерпіти?

("Подвійний концерт").

Антонич-митець живе в зоні зустрічі дня і ночі, світла і темряви, реального і міфологічного, усвідомленого і підсвідомого, в тій "присмерковій зоні" (за Інгмаром Бергманом), де життя межує зі смертю, де реальний світ зустрічається з містичним і де пульсує тужливо-болісна зваба робити відчайдушний крок подолання страху смерті. Немовби готуючись до цього кроку, Антонич творить книгу "Велика гармонія", яка друкувалася лише на сторінках журналу "Дзвони". Поет веде молитву-діалог з Богом задля власного душевного зміцнення, морального вдосконалення, віднайдення внутрішньої рівноваги, гармонії. Його розкрилена архаїчна фольклорна культура в якусь мить запитально звернулася до новочасних морально-етичних вимог, неоскаржувано заявлених християнством, і вимушена була в молитовній покірності скласти крила. Язичницька космологія з її магічним володарюванням над людиною, що існує "по той бік добра і зла", без полярності у виборі своєї позиції, без моралі та етики, загрозливим полум'ям лизнула морально-етичну основу християнської моделі буття.

І закута в неоскаржувану віру християнська душа тривожно і радісно стрепенулася в передчутті шаленої та гарячої спокуси "поганською любов'ю".

Характеристики

Список файлов курсовой работы