73686 (612244), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Як вiдомо, цю синтактичну рису Филиповичевої поезiї пiзнiше засвоїв i з великим артистичним успiхом далi розробив у своїй лiрицi О. Ольжич.
Протилежно до решти неоклясикiв (хiбащо за дещо дискусiйним вийнятком М. Драй-Хмари), Филипович не вiдкидає фолкльорних мотивiв української усної поезiї, але i їм намагається надати поглибленої символiзацiї, не iмiтуючи отiєї "народньої словесности", а пiдносячи її на вищий мистецький рiвень. Пiд цим поглядом, його символiчнi "транспозицiї" пiсенної лiрики, як от "Знов увечерi... ", а особливо "Пiсня" ("Жовтий пiсок не посiю на бiлому каменi... "), лишаються в українському письменствi неперевершенi i нiякою мiрою не поступаються перед аналогiчними "пiснями" Лесi Українки ("Гей, пiду я в тi зеленi гори... ", "Темна хмара, а веселка ясна... ", тощо).
Але цим символiчним складникам Филиповичевого стилю не менше виразно протистоять стилiстичнi ознаки класицизму, i то вже в збiрцi "Земля i вiтер" (де можна послатись на вiрш "Сонце"), а вже зовсiм беззастережно - в "Просторi". В усiй українськiй лiрицi - не виключаючи й Зерова та Рильського - нелегко знайти такий суто клясицистичний "патос монументальности", як у поезiях "Мономах", "Київ" (зокрема - "В темну безвiсть вiкiв одiйшли каравани Ватажкiв степових та азiйських владик"), "М.К. Заньковецький" ("Десь в далинi вiкiв вiтри - трагiчнi хори... "). Звужувати мистецький дiяпазон цього клясицизму аж до лiтературного впливу Зерова на Филиповича - було б найхибнiшим мислимим пiдходом до всiєї проблеми. Вплив, звичайно, був, але переважно - наколи не сливе виключно - тематичний, не стилiстичний, i лише хронологiя може встановити, хто радше на кого, в кожному окремому випадку, "впливав". Так перекликаються мiж собою, в тематичному плянi, "Тремтiла тiнь i вечорiли хмари..." Филиповича (зокрема - "I впала туга, мов тяжка керея") зi "Сном Святослава" Зерова, "Київ" Филиповича з "Традицiєю" Зерова, "М.К. Заньковецькiй" Филиповича (зокрема - "До берегiв Днiпра, у степовi простори. Йшли Музи Грецiї i не знайшли стежок") iз закiнченням "Чатирдаг II" Зерова:
Тут, на тобi, верховино Тавриди, Спинився дух Еллади ясновидий, Простуючи до вбогих наших сел, - Де син степiв, похилий i упертий, Вiдмовившись вiд благосних джерел, П'є iз криниць здичавiння i смерти.
Вiдомо також, що сонет Зерова "Саломея" становить безпосередню вiдповiдь на однойменний сонет Филиповича. Чи це повинне означати - "вплив"? А наколи саме в сонетах Филиповича стилiстичний (а радше - композицiйний) вплив Зерова здається явним, то якраз сонет не є характеристичною для Филиповича формою; крiм "Саломеї", в нього ще лише три - "Дивись, дивись, безмежнi перелоги... ", "Бiлявий день втомився i притих..." i "Ґете", а в "Просторi" - жадного.
А на характеристичних для Филиповича рисах клясицистичної стилiстики ми тут, за браком мiсця, не спинятимемось; вони, зрештою, є самоочевиднi (особливо в "Просторi"), i позаяк стилiстика Филиповича є переважно клясицистична - де в чому навiть клясицистичнiша, нiж у Зерова - то i стиль його, безперечно, належить у цiлому до київського неоклясицизму.
Коли Ольжич, нав'язуючи власнi iдеї до вiрша Филиповича "Вiзьмеш у жменю сонного насiння..." - бере останнi два рядки цього вiрша ("А гострозоре, мужнє поколiння Уже росте на молодiй землi") за мотто до однiєї з своїх найтиповiших поезiй:
Воно зросло з шукання i розпуки Безжурно-мужнє, повне буйних сил, Закохане в свої тугiї луки I в бронзу власних мускулястих тiл.
Так солодко в передчуваннi бою, Не знаючи вагання i квилiнь, Покiрну землю чути пiд ногою I пити зором синю далечiнь. ("Рiнь", 1935)
То вся iдейна скерованiсть цiєї поезiї є рiвно ж навiяна закiнченням сонета Филиповича "Дивись, дивись, безмежнi перелоги... ", що в ньому поет найвиразнiше висловив своє свiтоглядове кредо:
Став чоловiк над чорною рiллею, Як небо, гордий, сильний, як земля.
Важить тут, звичайно, не лише мотив незламної мужности (Ольжич, безперечно, не потребував вiршiв Филиповича для самостiйного оформлення цього мотиву), але насамперед глибоко динамiчне i беззастережно активне розумiння життя i творчости. Мабуть, найхарактеристичнiшим щодо цього є вiрш "Кому не мрiялось, що є незнана Муза" - де, пiсля накреслення традицiйно-iдилiчного образу ("прекрасна дiвчина, привiтна i струнка"), поет апелює до життя, яке "борвiєм, пристрастю i згагою степiв, тугою темною i буйними дощами... несеться над усiми нами i вимагає ладу i пiсень":
I прокидається мелодiя щаслива На днi тривожної i тоскної душi...
I друга iдейна риса, що не могла не дiяти саме на Ольжича найiнтенсивнiше - це уподiбнення тiєї мужности до космiчних сил природи, певнiсть космiчного закону у всесвiтi i його глибинної тотожности з справжнiм покликанням людини - людини не як частини, а як органiчного складника i чинника унiверсальної дiї, як справжнього мiкрокосму: динамiчне почуття власної метафiзичної єдности з унiверсальним вiчним законом, що керує всесвiтом:
Єдина воля володiє свiтом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях...
"Смерть не мине, i ти загинеш сам, Та безлiч раз зiйдуть твої творiння" - каже Филипович, звертаючись до себе самого i порiвнюючи позачасову чиннiсть мистецького твору з незмiнним рухом свiтил - i Ольжич перекликається з ним у "Пiдзамчi", пiдносячи космiчну неухильнiсть мiродайного чину:
Лягли на перса зимної землi Шляхи асфальтовi, яснi i простi, I невiдкличнi прагнення твої, Як сонце у холоднiй високостi.
З цього - певнiсть, що "врятує вроду i себе людина, життя зросте над попелом руїн", i незламна мужнiсть, оперта не стiльки на вiрi, скiльки на безпосередньому iнтимному вiдчуваннi позачасовости творчого чину людського, його абсолютної етичної вартости ("I твiй не самотнiй спiв - З тобою земля i люди. В безмiр'ї ночей i днiв Так завжди було i буде!") - i величною мудрiстю позначена мрiя поетова про своє посмертне єднання з ясними стихiями природного всебуття: "Тепер я скрiзь, де свiтло i любов".
I так само щиро i незламно-твердо звучить ця динамiчна засада космiчного наказу, тотожного з усiм найвищим у серцi людському, в застосуваннi до любовних емоцiй ("Затверднула земля, i сонце примерзає... "), де образи зимової природи неначе виявляють, "як все змагається нерадiсну любов перемогти - накреслити на кризi".
Зрештою, про любовну лiрику, як таку, якось не прийнято в нас писати - i то, мабуть, не лише через поширений на емiграцiї квазi-патрiотичний "духовий аскетизм" i хибно застосоване пуританство, але й з далеко глибших причин. Якось бо незручно признаватись, що саме в цiй галузi новiтня українська поезiя - не кажемо про народню пiсенну - є аж напрочуд бiдна та одноманiтна, навiть у порiвняннi з iншими слов'янськими лiтературами. Адже єдиний маркантний вийняток - аж до київського неоклясицизму - це Iван Франка; бо для П. Кулiша, Лесi Українки, М. Фiлянського, П. Тичини любовна лiрика чи не скрiзь була чимсь принагiдним; а численнiшi лiтературнi сучасники їхнi (переважно захiдноукраїнськi), якi пробували цю лiтературну галузь культивувати, виявили в цьому стiльки шабльону або несмаку, що вже краще б i зовсiм не писали. В молодшому поколiннi по неоклясиках, безперечно, натрапляємо на повновартiснi взiрцi любовної лiрики європейського рiвня - наприклад, у М. Йогансена, Ю. Липи, Галини Мазуренко, Є. Маланюка, Є. Плужника, Олени Телiги; але епохальною i мiродайною стала була - за зразком I. Франка, як i з багатьох iнших поглядiв - любовна поезiя двох київських неоклясикiв: Рильського i Филиповича. I наколи любовна лiрика Рильського мала значно ширший дiяпазон лiтературної чинности, то i в нього нелегко знайти такi стримано-патетичнi i водночас артистично бездоганнi любовнi вiршi, як от Филиповича "Коли летять, як сивi зграї..." або "Хай на небi зовсiм змарнiлий... ", або "Я ждав: промине тоска... ", або ще "I десь надiйшло наостанку..." Але ця тематика потребує окремого дослiдження.
Це слiдне у Филиповича в усякiй тематицi почуття космiчної єдности надає чи не всiй його поетичнiй творчостi характеристичного для неї аспекту пантеїзму. I коли в збiрцi "Земля i вiтер" це ще не надто перевищує звичайний рiвень iмпресiонiстично-символiчної персонiфiкацiї (уосiбнення) природи та її стихiй (порiвн., напр., "Вiн тiкав i дививсь, i знову... ", "Нiч, як циганка стара... ", "Розпорошивши снiгову примару: ", "Надхмарний вiтер повелiв... ") - то в "Просторi" мiстяться вже справжнi пантеїстичнi, сказати б, мiти: "На стiнах вечiрня тiнь... ", "Мiсяця срiбний дзюб... ", "З античних барельєфiв", "Нехай знаходить золотi пiщини..." - якi належать (поряд iз мiтологемами iншого великого поета-пантеїста - Богдана Iгоря Антонича) до найглибших - i разом найважчих до тлумачення - утворiв української фiлософiчної поезiї.
Не намагатимемось тут дешифрувати поодинокi вияви цiєї мiтологiї у формi лiрики - тим бiльше, що й сам автор, iз суто поетичною примхливiстю, охоче надає їм гiпотетичного вислову: "I вiн знайшов в далинi Себе й благає: воскресни! А, може, було й не так, Бо де ж розгадать минуле... "; або ще: "Онде твiй син встає. Бачить сонце й орла... Може, й не син, а внук. Може, й не внук, а всi..." - Але конче слiд пiдкреслити, що це пантеїстичне почуття мiтичної вiчности кульмiнує навколо iдеалу мистецького твору, що є незмiрно вартiснiший за свого творця i саме тому i метафiзичне непроминущий. Мистецтво охоплює собою все i приводить усе до космiчного ладу - "А я (спадкоємець Феба!) В уявi усе з'єднав..." - через це воно є безмежне ("Нема словам лiчби. Нема на них нероду... Для слiв немає меж... ") i всевладне: "I навiть дано Орфею Не слова летючий дим - Всевладну силу, щоб нею I камiнь зробив живим!" (тут, звичайно, пiд "летючим димом" слова розумiється - протилежно до сенсу попередньої цитати - слово як умовний знак, як засiб соцiяльного взаємнення, поза своєю метафiзичною естетикою). "Я - робiтник в майстернi власних слiв..." - проголошує поет: "Будую душi, викликаю гнiв, Любов i волю вводжу в кожний дiм". Отже цей його естетизм є не споглядальний, а чинний i динамiчний - аж до саможертовности. Не лише до Саломеї - втiлення "непереможної вроди", але й до себе, яко творця вроди, промовляє поет:
Своє життя ти вiддаси за право В людськiй уявi вiковiчно жить!
В цих словах - мудра i героїчна квiнтесенцiя всякої справжньої мистецької творчости.
У небагатій критичній літературі про київських неокласиків можна зустрінутися з думкою, що цю групу поетів не слід трактувати як щось гомогенне, бо художній метод окремих її представників у взаємопорівняльнім плані виявляє такі розбіжності, які виразно вказують на недоречність зведення цих поетів до єдиного, спільного знаменника. Мабуть, це дійсно так. Справді, мабуть, не треба створювати й утримувати зайвого міфу. Та все-таки подібність у світовідчуванні, спільні риси в оцінці світової літератури й освіченості, велика любов до класичної завершеності прекрасного, подив до скульптурних форм французьких парнасців - усе це дає право виділити те ''гроно п'ятірне нездоланих співців" та надати йому належне місце в літературному процесі двадцятих років. Зеров, Филипович, Рильський, Драй-Хмара, Бургардт - кожний зокрема і всі вони разом витворюють в цей час свій особливий, незалежний поетичний і людський світ, що так переконливо свідчить про те, яким багатогранним, повним міг бути дальший пореволюційний розвиток української поезії й культури взагалі, якби не макабрична трагедія "культівського" лихоліття.
Чільним творцям епохи відродження властива широчінь, поліфонічність таланту. Щедро обдарований був і Павло Филипович. Він не тільки поет, але, передусім, аналітик, естетик, що так ярко виявляється в його численних літературознавчих працях. Він є немовби раціональнішим і науково-скрупульознішим доповненням невичерпної літературної інвенції Миколи Зерова. В творчості їх обох поетичну інтуїцію завжди супроводить критичний інтелект. Тому їх поезія і взагалі поезія неокласиків виступає в історії української літератури як своєрідний острів естетики і раціоналізму серед двох основних поетичних течій, які в світовій літературі почали розвиватися з часів романтизму та які більшою чи меншою мірою знайшли свій вияв і на українському ґрунті. Перша течія - це прагнення до "чистої", імагінативної поезії, потяг до комплексного смислового відчуття світу - кольорів, пахощів, звуків, рухів, - до незалежної, суверенної творчості, яка не цікавиться звіршовуванням якого б то не було дидактичного змісту. Такої поезії, сказати б - бодлерівського типу, в українській літературі небагато. Українська поезія пливе здебільшого в течії другій - "літературній". Ідеологічній риторичній (не даремно, наприклад, Франко, любив Гюго і Байрона). І це не дивно, бо ж історична доля українського народу викликала до творчого життя завжди скоріше поета-громадянина, патетичного захисника людських прав, ніж поета-мрійника, що визнає тільки власну підсвідомість, суб'єктивні чуття й переживання, магічну силу власної фантазії і гармонії. Микола Зеров, відчуваючи ці два полюси поетичної творчості, написав:
Ми надто різьбимо скупі слова, Прихильники мистецтва рівноваги.
Ніхто не скаже нам: "Жерці і маги! Ви творите поезії дива"
Це правда. Поезія Зерова чи Филиповича була далекою від вільної асоціативності несподіваних поетичних уявлень, але вона була й далекою від пристрасної політичної прокламативності та, врешті, й від наївної художньої недосвідченості, яка смисл літератури вбачає у переповіданні позірно актуальних істин. Филипович дуже добре розумів сенс високого громадянського пафосу Франка і Лесі Українки і, разом з тим, знав, яку небезпеку таїть у собі програмова, популяризаторська поезія. Він блискуче аналізував творчість Шевченка, усвідомлюючи при тім тисячократні епігонські переспіви його геніальної музи. Двадцяті роки були новою, неповторною добою в літературі, і тому Филипович не хотів повторювати ні риторики, ні співу соловейка, стилізованого під народну пісню. Він, як більшою чи меншою мірою й інші неокласики, прагнув внутрішньої і зовнішньої гармонії, спокою і витонченості в думках і формах, загального врівноваженого ладу для "неосяжної холодної землі", де тим часом тільки людське серце є теплим "маленьким будинком". Цього всього він повністю не осягнув, класичний ідеал краси і добра залишився для нього, сказано словами Зерова, тільки як "порив, недосяжна мрія та гострої розпуки гострий біль". А все-таки - Павло Филипович як поет і літературознавець помітно збагатив культурне життя України двадцятих і початку тридцятих років. Тому й треба б задуматися над Филиповичевим життям і значенням його літературної діяльності. Тим більше, що академічна "Історія української радянської літератури" (Київ, 1964) всього-навсього чотири рази і тільки між іншим згадує його прізвище.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
