73686 (612244), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Антонич-християнин наче замолює свої гріхи перед "своїм", християнським Богом за розкошування в такій любій для нього, як для поета, стихії міфологічного прасвіту. Він усвідомлює, що його натхненне припадання спраглим на запліднене творчим безумством слово до язичницьких праджерел з погляду духовно етичного християнського Бога є гріховним актом ("мій перший вірш - мій перший гріх"), що перед вогняним лицем Господа його "любов була поганська" ("Advocatus diaboli. Оборотень диявола").
Антонич-поет приймає задані християнським Богом "правила гри", більше того, він щиро вірить, що чинив гріх, спокушений магічним світом предковічних міфів і символів, зваблений "зеленою євангелією" природного, безгріховного, позаісторичного, доособистісного буття. Не випадково, в пору, коли "похмурим чорним талмудистом підходить морок до вікна", поетові ввижається, як співучий папа з Ватикану поезії зелену буллу до нього шле: "Пане Антонич, - так пише папа, - у Ваших віршах слов'янський чорт". І хоча не він, а той другий (чи перший?) викликав безумство творчого екстазу, ширяючи уявою в безмірах міфологічних світів і у фольклорних стихіях, проте Антонич-християнин відповідальний за своє друге Я. Тому він молить Господа: "Прийми, прийми в свій дім мандрівця й вічного бурлаку, прийми, прийми поета бунту, розкошу й розлуки", хоч Антонич-поганин, той другий (чи перший?), кличе-заманює: "Ходи, ходи! - кричить зелена і ярка папуга. - Ходи, ходи - тут розкіш жде шалена та гаряча" ("Apagesatanas. Геть, дияволе").
Антонич просить Господа укласти "дружній договір між мною і тобою", бо навіть після спокути своїх гріхів він невладний над собою, над своїм другим Я, яке приносить йому "солодке безумство натхнення".
І хоча в його поезіях-молитвах зустрічається псевдомонументальна пишнослівність, часом насилувана формотворчість та декларативна сповідальність, проте поетичний талант перетворює задану тему в образну систему індивідуального пережиття євангельських псалмів, гімнів, образів, сюжетів і морально-етичних заповітів. Екстатична молитва бадьорить дух, скріплює його вірою й надією, морально зміцнює і утверджує Антонича в його прагненні жити й творити.
Вдячний за дароване йому натхнення, поет співає похвальні псалми Богу "словами-зорями, словами-перлами", "словами-рожами, словами-іскрами" і закликає свою душу творити могутню пісню Богові, і молить, щоб Голуб-Дух злетів на нього і крилами закрив:
натхненний зміст налий у мене, в форму вбогу,
нехай горить в очах захоплення вогонь святий
("Magnificat. Величання").
Можливо, ця ідея створити поетичну книгу молитовних звернень до Господа і його заповідей та католицьких канонічних цінностей з'явилася в Антонича у хвилини творчого пригасання та ослаблення моральних сил, бо інакше важко уявити, чому поет так старанно і нерідко із виразним зусиллям творив на "задану тему". Антонич молить Господа:
Моїм устам вимову дай для Тебе милу.
Моїм устам натхнення Божого дай силу.
Моїм устам дай гостру мову легкокрилу!
Після екстатичної поезо-молитви його душа стає спокійна та здорова, тому благає він Бога помилувати від "мовчання ночі", "тавра розпуки", "темногозору". Завершує поет своє благальне "Господи, помилуй!" просвітленим зверненням:
Очима далеч тну незнану, непрозору,
моя душа вже знов спокійна та здорова.
Моїм устам дай мову творчу, вільну, спілу!
Господи, помилуй
від безсили слова.
Не була опублікована за життя і книга "Ротації", в якій, за словами М. Ільницького, "знаходимо вже органічний синтез двох начал - емоційного та раціонального, мовби перетин паралельних ліній" (Від "Молодої Музи" до "Празької школи". - Львів, 1995. - С.176).
"Заряджений" європейською урбаністичною поезію і мистецтвом, передусім сюрреалістичною творчістю Де Кіріко та М. Андрієнка, Антонич творить фантасмагоричний образ міста в його реальному та міфічному синтезі, в калейдоскопічному завихренні конкретного і уявного, світлого і темного, щасливого і трагічного, духовного і утилітарного, прагматичного на його "обличчі".
Міфологія його міста складна, багатолика і сюрреалістично візуальна. У "Книзі Лева" постає "неземний цар-город - Чаргород над заливом", "солов'їне місто", в якому "тече дванадцять рік". У "Ротаціях" герої сходять з п'єдесталів", "і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом", "господар міста - лев, що спить під арсеналом, підводиться поволі, йде в пустиню площ"; там, "мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта", а "капельмейстер кучерявих авт тримає в білих рукавичках кусень сонця" і сірим муравлиськом міста правує символічна, "мов синє срібло, полісменська палка". Там владарюють неволя, "міщанський бог", розпуста, "горлорізи", "касопорці", ті, хто "рахує зорі, душі і монети", і місяць - "білий птах натхнення злого", який, "звівши сині руки, немов пророк, проклинає місто"
За всі гріхи і всі провини,
за малість, зрадність і підлоту,
за злочини, що повне ними
кубло презирства і голоти
("Кінець світу").
2. “Новаторство у драматургії І. Кочерги (на основі "Свіччиного весілля")”
“… його створення я вважаю кращим
ділом свого літературного життя… "
(Іван Кочерга)
Ім‘я талановитого драматурга Івана Кочерги назавжди увійшло до української літератури, як автора прекрасних п‘єс, що стали окрасою вітчизняної драматургії. З часом твори митця не втрачають своєї актуальності, адже в центрі уваги Івана Антоновича незмінно перебувала людина, її нелегкі шляхи самоствердження і морально-духовних пошуків. При очевидній схильності до символіки та умовно романтичних форм письма, добро і правда, зло і кривда у Кочерги завжди невигадані, а відтак і зрозумілі кожному. Високі ідеї патріотизму, вільнолюбства, гуманізму, ідеали братерства, вірності обов‘язку і одухотвореної чистої любові, що їх відстоював і пропагував упродовж усього життя письменник, торкаються струн душі кожної людини, що потрапляє у світ чудових комедій, трагічних історичних епопей, ліричних драм.
До найкращих творів драматурга належить п‘єса “Свіччине весілля", що являє собою довершений високохудожній взірець історичної драматичної поеми. Публікуючи цей твір у 1930 році, Кочерга вперше додає до нього розгорнуту передмову - пряме публіцистичне звертання до читачів. У довірливо-дружньому тоні автор пояснює, що спонукало його до написання драми, якими історичними першоджерелами він користувався у своїй праці, які аспекти минулого видавалися йому співзвучними новій добі. “Коли я, - пише І. Кочерга, - випадково натрапив на мотив “заборони світла”, мотив, що послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру." Надзвичайно благодатний мотив, бо самий образ “світла" належить до найпопулярніших найдавніших символів народної поетичної творчості. Відштовхуючись від історичних документів (грамот литовських князів 1494 і 1506 років), драматург у своїй уяві намалював цілком ймовірну картину боротьби киян за світло. У передмові до драми автор докладно пояснює, що спонукало його до введення в дію народного звичаю “женити свічку” і як треба розуміти образ Меланки. Особливо велику увагу приділяє І. Кочерга топографії старого Києва, без знання якої важко було б збагнути, відчути повною мірою найтонші емоційно-смислові нюанси описуваного, уявити, наприклад, всі труднощі дороги з Замкової гори на Житній торг, яким мала йти Меланка темної буремної ночі, щоб урятувати коханого від смерті.
Заявляючи, що всі зображені у творі події є породженням поетичної фантазії, І. Кочерга водночас наголошував, що в історичному минулому його приваблювали й цікавили передовсім ті моменти, які дозволяють говорити про спадкоємність визвольної боротьби народу проти своїх гнобителів: “Хоч як так було в дійсності, але такий поетичний мотив, як заборона світла в цілому місті, дає дорогоцінну змогу змалювати стародавнє цехове ремісниче життя, показати це життя не статично, а в процесі боротьби з феодалами за міські привілеї і права".
Драматург повністю реалізував потенціальні можливості теми. Старовинний Київ описано з такою красою і силою, так досконально й точно, що драма “Свіччине весілля" являє собою викінчений взірець високої художності, гармонійного поєднання усіх компонентів - від головних до найдрібніших сюжетних ходів - у єдине, неподільне ціле і є одним з найвищих досягнень української драматургії. До того ж твір набув прекрасного романтичного звучання, досягнутого широким використанням символічних образів у п‘єсі, що піднесло “Свіччине весілля" до вершин української літератури.
Життєві ситуації у творі, думки й психологія персонажів, їхня поведінка зумовлені внутрішньою логікою твору, виявляють щире захоплення автора-оповідача, якому близькі й дорогі його герої - зброярі, кожум‘яки, бублейниці, кравці, бондарі, ковалі. Він живе їхніми радощами, вболіває за їхню долю, співчутливо і з розумінням змальовує їхню боротьбу. Звідси - пристрасть, схвильованість, отой могутній заряд емоційної наснаги, що непомітно захоплює читача, пробуджуючи в ньому чисте і благородне почуття співпереживання.
Однією з характерних рис його творчої індивідуальності є рідкісний дар майстерної побудови гострої захоплюючої інтриги. У драмі “Свіччине весілля" ця своєрідність таланту драматурга розкрилася на повну силу. Кожна сюжетна лінія драми розгортається відповідно до своєї внутрішньої інтриги, котра є результатом випадкового збігу об‘єктивних обставин примхливої несподіванки або наслідок свідомого протиборства представників різних соціальних груп. Випадкове й усвідомлюване, несподіване і насамперед відоме чи бажане органічно переплітаються між собою, утворюючи складні конфліктні вузли і напружено драматичні, а то й трагедійні ситуації, які, зрештою, і є переконливим мотивуванням при розкритті головної ідеї твору. Тут Кочерга повною мірою реалізував власну “формулу п‘єси". У своїх публіцистичних виступах і листах письменник неодноразово говорив “про право і навіть обов‘язок драматурга ставити своїх героїв у найбільш складні, тяжкі, коли хочете - штучні ситуації, бо тільки в такому “переплеті” якнайкраще розкривається образ і характер героя. “Отже, нетипові, згущені ситуації та типові, реалістичні постаті героїв - це моя формула п‘єси, - писав І. Кочерга, - Інакше кажучи, я цілком погоджуюсь з Афіногеновим, який цілком правильно вказує, що знаменита формула Енгельса про “типові" обставини зовсім не означає зовнішнього і дрібного побутового правдоподобія" І недаремно ж Пушкін писав, що “из всех родов сочинений самые неправдоподобные сочинения драматические". Випадковість як зав‘язка інтриги - явище звичайне в драматургії І. Кочерги. Та при цьому більшість випадковостей в кінцевому результаті цілком природно ув‘язуються з неповторною своєрідністю поведінки чи принаймні якимись поодинокими визначальними рисами індивідуальності характеру того чи іншого персонажа. Так, скажімо, те, що Свічка врятував дружину київського воєводи Гільду від нападу нічних “жартівників”, було випадковістю. Однак ця подія - не тільки відправна точка у розвитку гострої інтриги до однієї з найдраматичніших сюжетних ліній твору (звинувачення Свічки в злочині - викрадені князівської грамоти про світло). Випадкова зустріч Гільди з Свічкою є водночас тим пробним каменем на якому вивіряються і розкриваються їхні людські якості та чесноти. Гільда віддає Свічці грамоту не лише з почуття вдячності до свого рятівника, а й тому, що співчуває і симпатизує боротьбі ремісників за світло та інші права й привілеї. Ці почуття видаються цілком природними, оскільки Гільда - слюсарівна, походить з роду чесних майстрів-трударів, за що її, до речі, так зневажає пихатий Воєвода. Таким чином, епізод з передачею грамоти виходить за межі суто особистих стосунків двох персонажів і набуває соціального забарвлення, стає прикладом солідарності героїні з трудівниками. Отже, характер Гільди, взірець чистої жіночості, шляхетності й краси, доповнюється якісно новими, суто земними рисами, які і надають йому індивідуальної неповторності. Знайомство з Гільдою стає також життєвим фактом, який дозволяє показати читачу у здавалось би вичерпно й точно зображеній, глибоко змістовний героїчній постаті Свічки такі досі не знали високі моральні чесноти, як лицарське ставлення до жінки, здатність перебрати всю відповідальність на себе, жертовність.
З випадковості розпочинається і трагедійна сюжетна лінія: князь Ольшанський - Меланка, з традиційним для І. Кочерги лейтмотивом всепоглинаючого кохання. Але щоразу в ньому це почуття постає в новому освітленні, розкриваючи, якісь мало досліджені, часом ледь помітні грані та нюанси людської психіки. У своїй п‘єсі В. Кочерга стверджує, що кохання, не опромінене добротою, жертовністю й вірністю, - почуття жорстоке та зле, промовляв, що кохання і насильство чи примус - поняття несумісні, взаємовиключні. Так з першого погляду Ольшанський захоплюється Меланкою, вражений її казковою красою, яку він славить натхненно і схвильовано. Традиційні порівняння і символи жіночої чарівності (шипшина і троянда) бліднуть перед красою Меланки. Ольшанський шукає і знаходить в природі все нові й нові яскраві образи, за допомогою яких він прагне описати дівчину, чия врода зачарувала й приголомшила його. Тут і “заграва", й “світова зоря", і “сонця промінь блискучий", і “золото на хмарі чорносиній”… Але й цих високих слів замало, щоб оспівати прекрасну юну киянку Меланку, яку несподівано зустрів можновладний князь і яка заполонила його серце, його уяву буйну. Однак заключні рядки піднесеного поетичного гімну красі, приголомшеного Ольшанським, вражають категоричністю, яка не віщує нічого доброго:
Яка ж краса і грізна і чарівна!
Любов‘ю, гвалтом, мертву чи живу,
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
