73686 (612244), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи навесні у зб. "Три перстені" відбиває образ веретена. Але в Б. - І. Антонича (вірш "Веретено") образ сонця децентралізується: "Червоним сонця веретеном / закрутить молоде хлоп'я", підлягаючи поетичному натхненню хлопця, який творить власний світ.
Децентралізований образ сонця з'являється й тоді, коли світло ще не набуло повновладдя: "Ось і ранок синім возом їде / і сонця сніп в село везе". "Сніп сонця" - це жмут проміння, явленого через виразно національну метафорику. Звукові та зорові відчуття поєднані в антропоморфному образі ранку - українського селянина на возі (вірш "Півень"). Наступна міфологема: "Крильми шумить червоний півень / співучий з міді серп".
Півень - передвісник світанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитості й господарності, і його поява закономірна у замальовці передсвітанкового села. Виникають також асоціації за кольором вогнисто червоного гребеня півня із яскраво-червоним сонцем, яке щойно виринає з-за обрію. Як писав О.Ф. Лосев, міф завжди має свою строгу, внутрішньо мотивовану структуру. Суть міфологічного дива полягає у незвичному зчеплені тих реалій, що їх дає нам лише видимий і підвладний органам чуття навколишній світ. У вірші "Півень" Б. - І. Антонич чітко дотримується селянської образності у змалюванні світил.
"Марнотратний гімн" Антонич присвячує щедротам світил: "І зір розтратниця зла ніч і день сліпучий! / Розтратно твореним і нищеним багатством... ". "Сонячний день" - це свято життя, диво-явище, що (у вірші "Ярмарок" зі зб. "Зелена Євангелія") за співучастю в єдиній світовій містерії співвідноситься з такою урочистою і гамірливою подією селянського життя, як ярмарок. Ярмарок стоїть на межі селянського побуту і сакрального дійства:
Співають теслі, бубни б'ють. червоне сонце продають
Розкрию таємницю: на ярмарку в Горлицях".
Децентралізація образу сонця, яке асоціюється з яскравими хустками, що "горять, немов стобарвний гребінь", застосована саме з метою сакралізувати ярмаркове дійство. Ковальське ремесло в поетиці Антонича теж межує з містерією. Децентралізуючи образ місяця, поет наділяє ковальство сакральним змістом: "Хай, люба, місяць на підкови / нам ковалі перекують". Нагадаємо, що підкова - це символ родинного щастя.
У вірші "Різдво" децентралізований образ сонця побудований за принципом осмислення ознак небесних світил через земні реалії, що притаманне давнім українським колядкам: "Народився Бог на санях" / в лемківськім містечку Дуклі". Ця міфологема синтезує в собі сюжет християнської легенди з українськими розрізненими уявленнями про різдво сонця, узагальненими поетом. За Біблією, Діва Марія народила Ісуса у хліві й поклала його в ясла з сіном для овець. Таким чином, Син Божий з'явився на світ серед земних реалій унаслідок благодаті, посланої Богом-Отцем на земну дівчину. В українців часів Київської Русі їзда на санях символізувала перехід в інший світ. Замість трьох царів зі сходу, які прийшли поклонитися новонародженому, в Антоничевому підкреслено локалізованому лемківському варіанті "Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий". Лемки тут знаменують собою зорі, після яких з'являється місяць. Крізь давньоязичницький неантропоморфний образ місяця-повні, який бере на себе болі й страждання смертних, сповнюється ними дощенту, після чого старіє, вмирає, щоб знов відродитися (місячний цикл) 10, проступає образ Христа, який узяв на себе всі гріхи людства, поніс за них страждання.
В Антоничевих міфологемах про різдво світлих богів проводиться аналогія між язичницькими сюжетами про народження чи спочинок світил на землі, у воді, у вирії та їх сходження на небо вранці чи навесні й біблійними легендами про боголюдське походження Ісуса Христа і його земне життя, про воскресіння і вознесіння на небо.
Прикметне, що крізь образ Марії проступає Велика Матір давніх українців - вода як жіноча першооснова світобудови. Через єдність води з чоловічою першосутністю - вогнесвітлом - створене розмаїття життєвих форм, зокрема найшанованіша в язичників рослинна природа. Праматір-вода тримає у своїй долоні місяць. В цьому уявленні простежується чітка закономірність: місяць керує припливами і відпливами води на землі, він здатний притягувати і відштовхувати воду, але й сам деякою мірою підпадає під владу земного тяжіння, тому втрачає свою центральну позицію в нічному небі. Всі ці вірування втілені в міфологемі "У долоні у Марії місяць - золотий горіх".
У вірші "Черемхи" місяць децентралізується стосовно світобудови і стає частиною лемківського краєвиду:
Моя країно верховинна, коли над ними місяць лине
ні, не забуть твоїх черемх, вівсяним калачем!
Тут вимальовується творче кредо, висловлене Антоничем 1935 p.: "Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви [...] Вірю в землю батьківську і в її поезію".
Тут децентралізація образу місяця є засобом створення національного колориту і вираження своєрідності Лемківщини. Архетип хліба - один з найголовніших першообразів народної підсвідомості, який у поезії наповнюється по-новому усвідомленим змістом і виступає в довільних конструкціях.
Місяць українці-язичники вважали ближчим, аніж сонце, звідси й численні звертання до нічного світила. Універсальна здатність місяця забирати на себе болі й страждання смертних людей стає у поезії Антонича засобом гіперболізації, через яку передаються безпросвітні бідування лемків у вірші "Забута Земля":
Село вночі свічок не світить, що жовтим без наймення квітом
боїться місяця збудити, цвіте в садах, дощем умитий.
Децентралізація образу місяця, який цвіте по садах "жовтим без наймення квітом", виражає збайдужіння до лемків: адже світило, з одного боку, - наближене, а з другого - непойменоване, тому до нього не можна звернутися по допомогу.
У збірці "Зелена Євангелія" децентралізація образу місяця у вірші "Перша глава Біблії" зумовлюється зіставленням біблійної легенди про першородний гріх з авторським апокрифом:
Коли із яблуні зірвала Єва місяць, Адамові сини по світі розійшлися,
у раї збунтувались буйногриві леви, Здвигаючи міста і тереми для Єви.
Яблуко в українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові - Лади. В міфосистемах індоєвропейських народів яблуко і яблуня - символ цілісності, першопочатку всіх речей. Єва як першопочаток людства асоціюється з українською Даною - великою праматір'ю-водою, що тісно пов'язана з місяцем. Суміщення часопросторових площин, на якому базується заміна яблука місяцем у контексті поезії Антонича, є переосмисленням сутності першородного гріха як приреченості людини, фактично - запереченням її гріховної природи. Обурення левів - вогнеочисної сонячної сили - спричинене відчуженням людини від світу живої природи, особливо рослинної, намаганням вивищитися над нею. За Біблією, Бог поставив перших людей володарювати над усім створеним світом, окрім небесних світил і стихій. Отже, Антоничева Єва, зірвавши з яблуні місяць, порушила усталений у світі порядок речей, через що збунтувалися леви (зооморфна персоніфікація вогнеочисної сили торжествуючого сонця). Після цього сталося розмежування добра і зла, що виявляє себе через поняття совісті. І в Біблії, і в Антоничевому апокрифі після порушення первісного порядку відбувся перехід до цивілізації. У поета тут лунають міські мотиви, які в останній збірці ("Ротації") стануть виявом десакралізації буття. Єва ототожнюється з ранковою зорею. Тому мотив зривання місяця з яблуні, побудований на зіставленні різних просторових структур, може означати і настання світанку як прозріння добра і зла. Час, коли місяць зникає з нічного неба внаслідок завершення циклу, передбачає настання нового циклу в язичників та нового шляху для християн.
У "Другій главі" "Зеленої Євангелії" у вірші "Хліб насущний" децентралізований образ сонця базується на наочному міфологічному сприйнятті картини ранку: "У землю вбите полум'яним цвяхом, / розколює надвоє сонце обрій". Сонце, тільки-но з'являється над обрієм, мислиться як ремісницький витвір. Такий образ сонця ніби передбачає Бога-творця.
Основне змістове наповнення "Зеленої Євангелії" - поклоніння рослинній природі, тому тут досить часто зустрічаються децентралізовані образи світил, що ростуть на деревах: "і вітер листя розгортає, / бо хоче сонце з вільх зірвати" ("Вільхи"). У вірші "Весна" "на вільхах місяць розклюють зозулі" - це трансформоване уявлення про зозулю, яка пророкує людині кількість залишених років життя, і місяць як циклічне мірило часу. Зозуля відлічує роки, а місяць - дні, і цим спричинене співвідношення між ними: "місяць розклюють зозулі". Дещо відмінний децентралізований образ сонця, особливо близький до первісного наївного сприймання, зустрічаємо у вірші "Село": "Застрягло сонце між два клени".
Важливе зауваження зроблене поетом у вірші "Поворот": "Тут я у кучерявім травні між вільхами і сонцем народився": Поет повертається до сонця і землі, між якими - його творче Я, всі три величини - рівновіддалені й рівнозначні.
Децентралізований образ сонця пов'язаний також з уявленням про місце його ночівлі: "Колись давно співала неня про золотоморе, / підводне царство, де ночує сонце в білих віллах, / у зливі світла, їде віз - колеса сьомизорі". Повновладдя світанку передає міфологема "Іде віз - колеса сьомизорі". Число сім символізує вичерпну міру, в даному разі - прояв найвищої сили ранкової зорі, а колесо близьке до праобразу досконалості, адже воно - один з різновидів язичницького ритуального кола. Прикметною рисою кожної Антончевої збірки є циклізація образів та сюжетів по колу, за принципом цієї універсалі змикаються перша й остання збірки поета.
У "Молитві за душі топільниць" сонце й місяць децентралізуються стосовно неба і посідають місце на протилежній осі світобудови - у підводному царстві: "На дні слизький і мокрий місяць - шлюбний перстень, / і сонце тут холодне, мов загаслий камінь". Настання світанку змальоване як зміщення зірок з небесного простору: "З погаслих зір срібляве порохно / обсипує дубове листя". Тут трансформоване уявлення про дуб, який росте на першоземлі богів у центрі світу.
У збірці "Ротації" зміщення образів світил відносно центру світобудови має відмінну од попередніх збірок мотивацію. Міське сонце зловісне, воно асоціюється з довгоногою комахою, що чигає на жертву: "А сонце, мов павук, на мурів скіснім луку / антен червоне павутиння розіп'явши, / мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки ". Децентралізований образ сонця у вірші "Весна" зумовлений перенесенням ознак міського оточення на світило: "метелики, мов пил, спливають роєм / в калюжі сонця". Отже, у місті, де "місяць - мідний птах натхнення злого", децентралізація світил стосовно світобудови, зміщення їх з небесного простору пов'язана із втратою сакрального змісту буття. Коли почуття втрачають цінність, то й назви світил звучать як перифрази (вірш "Назавжди"): "Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі / і платять їх паннам за 5 хвилин кохання".
В українській демонології існував птах Лунь, що хапав душі і відносив у потойбіччя. В давньоримській міфології кожне місто мало свого покровителя - генія, доброго чи злого, - в Антонича він злий.
У "Баладі про блакитну смерть" образ місяця роздвоюється на кота, що скрадається дахами і стає свідком загибелі закоханих, і "цинічну й куцу мишу", яка є зооморфною персоніфікацією місячної плями світла: "На ліжко - човен розкоші й нудьги кохання / сідає миша місячна - цинічна й куца".
Образ зруйнованого сонця знаменує собою кінець світу (однойменний вірш): "Й Земля розкрила зворів пащі / Й розбите в кусні Сонця коло". Після того, як розбито Сонце - найдосконаліша міра, що імітується в усіх сакральних ритуалах, - існування припиняється.
Порівнянням тривалого й швидкоплинного твориться образ зірок, позначений байдужістю до них мешканців міста: "На голови міщан злітають зорі, наче листя". Збірка "Ротації" виповнена деструктуризованими образами світил, які означають перехід до післяісторичного хаосу: "Мов кусні зір розбитих, сплять / на цвинтарях машин завмерлі авта". Часом реалії міста порівнюються зі зруйнованими світилами, а міські обставини змальовуються через спотворені світила: "географи малюють зорі / крейдою на неба мапі".
Символ міського місяця в Антонича амбівалентний. За М. Костомаровим, типізовані персоніфіковані рослинні й тваринні образи перетворюються на символи у міфології. Місяць розмежовується автором на світило на небі й на сяйво, що проникає в кімнату у вигляді зооморфного образу: "А місяць золотим котом лежить у мене на канапі". Це індивідуальна авторська міфологема. Цікаво, що коли зооморфних рис кота набуває саме світило, його сяйво втілюється в образі цинічної миші, яка стає свідком смерті. В індійській міфології існував взаємодоповнювальний образ білої та чорної мишей, які поступово розточують життя.
У вірші "Сурми останнього дня" апокаліптичні мотиви звучать у зіставленні різнопланових явищ: "міщанський бог рахує зорі, душі та монети".
Отже, образ зірок децентралізований і підпорядкований злому генію міста, розбещеного цивілізацією, що має згубний вплив на людські душі. Цим післяісторичним хаосом "майже біологізованого", як зазначав сам поет, міста й замикається збірка "Ротації".
Таким чином, образи світил децентралізуються в різних випадках: коли сонце й місяць ще не набули повновладдя, тобто не досягли середини неба, як це має статися опівдні чи опівночі; коли поет хоче надати їм національного колориту, образи сонця й місяця втрачають свою центральну позицію стосовно всієї світобудови і стають частиною лемківського краєвиду; коли світила підпорядковані натхненню митця, яке перетворює світ, і передають силу поетичного таланту навесні; коли вони асоціюються з явищами культури чи цивілізації; коли порушується цілісність сприйняття світу, втрачається довершений зміст явищ, десакралізується буття.
Образи світил централізуються: коли сонце, місяць, зоря чи зорі мисляться компонентами астральної тріади і посідають горішню позицію світобудови; коли астральна тріада асоціюється з мойрами, які визначають творчу долю митця і весняної природи; коли сонце й місяць виступають в образах ремісницьких виробів; коли рух сонця по небу передається в образі веретена чи мотовила, що обертається, або ж через образи небесної їзди на конях второваним небесним шляхом.
Збіркою "Привітання життя" (1931) розпочалися міфопоетичні "прояснення" сутності життя, невтолимої спраги образного вживання в таємничу доцільність існування всього сущого в повсякчасній мерехтливо-переливній видозмінності, в перетіканні одного виду матерії в іншу, ще дивовижнішу форму.
Перша збірка поезій Б. - І. Антоновича не вражала ні концептуальною завершеністю образно-виражальної системи поета, ні високою культурою стилетворчого "впокорення "захмелілої від щастя життя юнацької фантазії, ні чітким проблемно-тематичним "краєвидом" його світоглядної позиції. Це було справжнє, нічим не скуте, не "зобов'язане" задумом, ідейно-смисловою доцільністю "привітання життя" юнаком, який відчув хмільну силу потужних крил фантазії, уяви, образного мислення. Для висловлення свого зачудування життям у його безперервній змінності й взаємозалежності живої й неживої природи Антоничу не вистачало слів. Вірніше, він ніяк не міг досягти повноти вираження свого емоційного стану, своїх переживань, уявлень, фантазувань, мрій... Слова-метафори, образи, порівняння навальне нагромаджуються, емоційна напруга образного самовираження наростає - і ось поет уже наче в сомнамбулічному стані. Вже хтось інший, той "другий" (чи перший?)"бере слово" - виповідає те, що пульсує в підсвідомості, що виринає з глибин народної прапам'яті, з язичницького стану розчинення в природі, що колись творило єдиний ритм людського життя і природних циклів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
