59738 (611130), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Криза освіти на рубежі століть загострилася. Студентські виступи значно прискорили реформи університетського життя, однак зміни в навчальних закладах багато в чому залежали від кардинальних зрушень у масштабах усього суспільства. Тільки в 1905 р. у вищій школі відтворюється автономія.
Відповідно до тимчасових правил, Рада університету обирала ректора і його помічника. Факультети вибирали деканів і секретарів факультетів. Усі посадові особи обираються з числа ординарних професорів. Роль ради значно зростає: їй надається право вживати заходів по підтримці правильного ходу навчального процесу. У значній мірі відновлена колегіальність у роботі виборних органів університету.
Ректор обирається на 3 роки радою з числа ординарних професорів і затверджується в посаді найвищим указом.
Студенти одержали право самостійного вибору в навчальній діяльності: у 1906/07 навчальному році вища школа Росії почала перебудову організації навчального процесу. Вводилася індивідуальна модель навчання, названа «предметною системою» і орієнтована на потреби особистості студентів. Нова організація навчального процесу надавала право вільного вибору факультету, спеціалізації, а виходить, і професора-лектора; право вільного відвідування, студенти самостійно розробляли персональні навчальні плани, включаючи в них найбільш важливі навчальні дисципліни для заглибленого вивчення, а також сполучені з основної дисципліни по власному виборі. Планувалися терміни навчання і терміни іспитів згідні можливостям студентів і викладачів.
З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школи скасована. У період лютневої буржуазно-демократичної революції автономія була відновлена.
До початку XX століття в російській вищій школі була розроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, з університету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, що одержали філологічну, юридичну або медичну освіту. У подальшій професійній діяльності випускники повинні були вільно орієнтуватися у своїй області знань і вміти користуватися ними для практичних цілей. Таким чином, основні цілі університетської освіти були не стільки просвітительськими, скільки методологічними, спрямованими на розвиток таланта дослідника. Для навчання фахівців існували інститути й інші вищі навчальні заклади практичного напрямку. Така концепція університетської освіти була можлива лише при автономії.2.9; 162
Отже, більшість положень статуту були спрямовані на досягнення головної мети: подальше посилення урядового впливу на управління університетами, контролю над викладанням у них та наведення порядку і дисципліни серед студентів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим виконати його навіть частково.
2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структуру в якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складали державні навчальні заклади, система яких остаточно сформувалася в основному до кінця XIX ст. – початку XX ст.
Повноцінному функціонуванню системи вітчизняної вищої освіти заважали станові і національні обмеження, дискримінація жінок, охоронні установки уряду, бюрократизм керування, залишкове фінансування. Відсутність планового початку вело до диспропорцій у розвитку мережі університетів і інститутів при загальній недостачі фахівців усіх, без винятку, профілів.
У значній мірі прорахунки царської адміністрації в академічній політиці викликали до життя неурядову, «вільну», вищу школу, створену ініціативою буржуазної інтелігенції і грішми торгівельно-промислових кіл.
У січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі навчальні заклади (65 урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і 40 шкіл університетського типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні відділення» народних університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9 навчальних закладів музично – театрального й образотворчого мистецтва; 7 духовних академій, 19 інженерних, 15 сільсько-господарчих, 6 комерційних інститутів; 8 військових і військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р. у них працювали близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123 тис. студентів; у 1898–1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис. фахівців.2.3; 127
Територіально вища школа тяжіла до великих адміністративних і культурних центрів економічних районів з розвитими промисловістю, сільським господарством, торгівлею.
До державних відносилися навчальні заклади, що складали фундамент вітчизняної вищої освіти. По своєму юридичному положенню це були місцеві підрозділи тих центральних (міністерства і головні керування) і почасти вищих (св. Синод, Канцелярія по установах імп. Марії Федорівни) державних установ, яким вони були підпорядковані. Вони фінансувалися казначейством. Їхні штатні викладачі, обслуговуючий персонал були чиновниками різних класів.
Студенти цих навчальних закладів підкорялися строгому відомчому регламентові, були зобов'язані носити форму, могли претендувати на стипендію і матеріальну допомогу з казенних фондів, а після завершення навчання і здачі державних іспитів одержували право на класний чин і місце на державній службі.
Ключові позиції в системі російської вищої школи кінця XIX – поч. XX ст. належали навчальним закладам, що готували кадри обслуговування державного апарата імперії, а саме університетам, школам університетського типу (юридичні, педагогічні, медичні), військовим і військово-морським, богословським. Соціально вони були зорієнтовані переважно на дворянсько-чиновницький контингент учнів, що одержали середню освіту в класичних гімназіях.
У російській системі вищої освіти ведуче місце по науково-педагогічному рівні професорсько-викладацького складу і числу студентів належало університетам у Варшаві (1869), Казані (1804), Києві (1834), Москві (1755), Одесі (1865), Пермі (1916), Петербурзі (1819), Саратові (1909), Томську (1880), Харкові (1805), Юр'єву (1632; до 1893 р. – Дерпт). Вони готували в основному юристів, учителів середньої школи, лікарів.2.3; 128
Наприкінці XIX – початку XX ст. університетська система переживала глибоку кризу, оскільки, за словами В.И. Вернадського, не могла «пристосовуватися до тих зовнішнім рамкам життя, які зараз панують у країні». Про це говорить загальмованість розвитку мережі університетів – всього 11, з яких тільки два виникли на початку XX ст. – Саратівський і Пермський. Фактично незмінною залишилася їхня організаційна структура. Вона складалася з фізико-математичного (із природним і математичним відділеннями), історико-філологічного (з історичним і словесним відділеннями), юридичного і медичного факультетів. Виключення складали східний факультет у Петербурзькому і богословський у Юр'євському університетах. Однак і цим складом факультетів володіли не всі університети. Саратівський діяв у складі одного медичного; у Томськом були відсутні фізико-математичний і історико-філологічний, а в Петербурзькому – медичний. Уряд так і не прийняло мір до їхнього заповнення. Без належної його уваги залишилися пропозиції наукової, торгово-промислової громадськості про включення в структуру університетів факультетів народногосподарського профілю. Безуспішно професорські колегії клопотали про відкриття нових кафедр, про офіційне розширення навчальних програм.2.3; 128
По програмах викладання і внутрішніх розпорядків фактично одно – факультетним університетом був Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі.
Під особливим заступництвом царського прізвища складалися аристократичні юридичні школи: Олександрівський ліцей (колиш. Царськосільський, 1811), училище правознавства (1835), Ліцей в пам'ять цесаревича Миколи (Катковський) (1869). Перші два призначалися тільки для дворянської еліти. Катковський ліцей був усестановим. Навчання в них було надзвичайно дорогим (до 800 карбованців у рік). Ліцеї мали однотипну організацію: були закритими навчальними закладами з гімназичними і трирічними вищими юридичними класами. З їхніх стін вийшли багато ієрархів царської адміністрації, видатні діячі вітчизняної культури.
Фахівців зовнішньополітичних служб у країнах Сходу, чиновників внутрішньої колоніальної адміністрації випускали навчальні відділення східних мов Міністерства закордонних справ (1828), Лазаревський інститут східних мов у Москві (1848). У 1899 р. у їхню групу ввійшов Східний інститут у Владивостоці.2.3; 128
Дворічне Навчальне відділення східних мов МЗС готувало «драгоманів» (перекладачів) для російських посольств, місій, консульств у країнах Ближнього і Середнього Сходу, а також Південно-Східної Європи і Північної Африки, що інколи знаходилися під Османським пануванням. У студенти відділення приймалися, що закінчили з відзнакою східний факультет Петербурзького університету і спеціальні класи Лазаревського інституту східних мов, православні, росіяни по підданству і походженню. Комплект слухачів не перевищував 10 чоловік.
У 1883–1910 рр. при Навчальному відділенні східних мов діяли трирічні курси східних мов для офіцерів «усіх видів зброї» з подібною програмою і з комплектом курсантів у 5 чоловік.
Лазаревський інститут східних мов у Москві був центром навчання вірменів з російських підданих і «закордонних». Приймалися також юнаки інших національностей. Інститут складався з «гімназичних» і трирічних «спеціальних» класів, прирівняних до вищого навчального закладу. Крім закінчивших гімназичне відділення студентами останніх приймалися юнаки «усіх станів, без розходження і віросповідання» з атестатом зрілості або рівнозначним свідченням.
Заняття в інституті здійснювалися на кафедрах вірменської, турецько-татарської, арабської, перської словесності, російської, грузинської мов, практики перської, турецької й арабської мов, східної каліграфії. Випускники інституту спрямовувалися на дипломатичну службу в країни Ближнього і Середнього Сходу, поповнювали корпус чиновників кавказької адміністрації, обирали наукове поприще.
Чиновників вищої кваліфікації для адміністративних і торгово-промислових установ Східно-азіатської Росії і суміжних з нею держав готував Східний інститут у Владивостоці. Він складався з китайсько-японського, китайсько-корейського, китайсько-монгольського і китайсько-маньчжурського відділень. В інституті малося також військове відділення, де навчалися офіцери, включаючи і тих, які закінчили військові академії. Вони поповнювали розвідувальні служби в армії, виконували військово-дипломатичні функції.
У 1897 р. у Петербурзі відкрився Жіночий медичний інститут. Спочатку його задача була в тім, щоб «доставляти особам жіночій статі медичну освіту, переважно пристосоване до лікування жіночих і дитячих хвороб і до акушерської діяльності». Курс навчання був розрахований на 5 років. Випускниці інституту одержували професійне звання «жінка-лікар» із правом лікарської практики і заняття різних лікарських посад, але без прав державної служби. У 1904 р. було затверджено нове положення про Жіночий медичний інститут. По програмах викладання він прирівнювався до медичних факультетів університетів, оскільки став не тільки готувати фахівців з жіночих і дитячих хвороб, але і випускати лікарів широкого профілю. Слухачки одержували, як і випускники університетів, звання лікаря, «зі всіма наданими цим званням правами на медичну діяльність і службу, крім прав по чиновиробництву».2.3; 129
Мало відрізнялася від університетської програма викладання у Військово-медичній академії (1798). До 1912 р. це був напіввійськовий навчальний заклад, що готував лікарів «переважно для військового і морського відомств». Частина її випускників, однак, йшла на цивільну службу. У студенти академії приймалися тільки власники атестатів зрілості, а також випускники фізико-математичного і студенти медичних факультетів університетів. З 1905 р. почався також прийом тих, які закінчили загальні класи Пажеського і кадетських корпусів. У 1912–1913 р. академія була перетворена в повноправний військово-навчальний заклад для підготовки лікарів тільки для збройних сил.
Поповненням викладацького корпуса середніх навчальних закладів, чинів навчальної адміністрації поряд з університетами займалися спеціальні педагогічні вищі навчальні заклади – Петербурзькі і Ніжинський історико-філологічні інститути, Педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна, Жіночий педагогічний інститут.
У цілому в 1913/14 навчальному році в університетах і школах університетського класу навчалося більш 41 тис. студентів.
«Закриті церковні училища» – київська (1701), Московська (1775), Казанська (1797), Петербурзька (1797) православні духовні академії давали вищу богословську освіту переважно юнакам, з відзнакою закінчившим духовні семінарії, і в набагато меншому числі – випускникам світської середньої школи, також з вищими балами в атестатах. Курс навчання був чотирирічним. У 1913/14 навчальному році в академіях навчалося 964 студента.2.3; 130
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
