59738 (611130), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, і суспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався в кожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. У той час як процес формування державного сектора вищої школи найбільше інтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різко зросла на початку XX ст.
У досліджуваний період мережа вищої школи України включала вищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети (Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третя частина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533 чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському – за ті ж роки – з 945-ти до 2606 чол., Новоросійському (Одеському) – з 178-и в 1866 р. до 714 чол. у 1899 р. При цьому слід зазначити, що зростання чисельності студентства не було постійним. У 70–80-і рр. у Харківському університеті, наприклад, кількість студентів зменшувалася внаслідок урядових гонінь за політичні виступи. Вузи відігравали значну роль у поповненні лав інтелігенції. Одеський університет за 1868–1900 рр. закінчили 2942 чол. Харківський і Київський з 50-х років XIX ст. до 1900 р., за неповними даними, – 9077 чол.2.8; 41
Зростанню чисельності студентства сприяло відкриття нових вищих навчальних закладів і розширення ряду факультетів в університетах. У 1859–1910 рр. в Україні були відкриті ветеринарний (1873 р.) і технологічний (1885 р.) інститути у Харкові, політехнічний (1889 р.) і комерційний (1908 р.) інститути у Києві, Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), історико-філологічний інститут у Ніжині (1875 р.) та ін. З проведенням судової реформи 1864 р. збільшився контингент студентів юридичних факультетів університетів.
Напередодні Лютневої революції на Україні функціонували також 5 інженерно-технічних, 5 вищих жіночих, 3 комерційних, 3 сільськогосподарських, 2 педагогічних, 3 жіночих медичних курсів і інститутів, 2 музичні консерваторії і 1 духовна академія. По числу студентів слідом за університетами йшли вищі жіночі курси з університетською або близької до неї навчальною програмою. В роки першої світової війни в них навчалася п'ята частина контингенту вузів, що учаться, України. Вагомі і швидко зростаючі групи складали інженерно-технічні і комерційні інститути. Так у 1910–1917 р. інженерно-технічна освіта на Україні одержували близько 15% усіх студентів, а відсоток, що навчалися у вузах комерційного профілю зріс з 10 на початку нового революційного підйому до 15–17 -і напередодні й у період першої світової війни.
У трьох університетах України в 1855–1878 рр. частка вихідців з дворянства зменшилась з 65,3 до 39, 4%. Па початку XX ст. ця тенденція посилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903–1916 рр. частка дітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас кількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із селянства з 2 до 5,5%.
Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладів України на початку XXст. змінювався таким чином: у Харківському технологічному інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894–1904 рр. з 40 до 32%; навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян – з 7 до 11%. У Київському політехнічному інституті з 1898 по 1913 р. частка дворянських дітей зменшилась з 47,7 до 36,2%, вихідців із міщан – з 34, 6 до 27, 0%, але значно збільшилась кількість селянських дітей – з 5,9% до 16,3%. У Катеринославському гірничому училищі протягом 1900–1909 рр. частка дворян дещо зменшилася – з 15 до 14%, кількість міщан зросла 8 26 до 33%, селян – з 1З до 18%.
Незважаючи на послідовну демократизацію соціального складу студентства, вихідці з демократичних, переважно дрібнобуржуазних шарів населення складали тут меншість. Так, частка дітей міщан, селян, козаків, дрібних службовців, представників народної інтелігенції й ін. у загальній масі російських університетів, що навчаються, дорівнювала: у 1911 р. – 35,1%, 1912 р. – 40,6%, з 1913 р. -41,0%, 1914 р. – 41,3%, у 1915 р. – 45,3%. Якщо порівняти ці дані з динамікою зміни соціального складу студентів Київського, Харківського і Новоросійського університетів за відповідні роки, то неважко помітити, що три, що знаходилися на Україні університету мали у своєму розпорядженні більш демократичний склад студентства на 5–8%.
Представники демократичних шарів переважали в складі учнів комерційних навчальних закладів. Так, у Київському комерційному інституті вони складали 57,7% від загального числа студентів у 1910/11 н. р., а серед слухачок Харківських Вищих комерційних курсів – 72,2% у 1914/15 н. р. Гостра недостача фахівців для обслуговування промисловості і торгівлі, що надзвичайно зросла з початком війни, змушувала царат допустити подальше поповнення складу студентів вихідцями з демократичних шарів населення. Варто враховувати, що багато дворян і чиновники охоче віддавали своїх синів у привілейовані вузи, що полегшували одержання потрібного звання або чина для подальшого просування по службі. На складі студентів комерційних інститутів виявлялася і та обставина, що в них дозволялося надходити без класичної середньої освіти (досить було закінчити комерційне або реальне училище). До того ж дана група приватних і суспільних вузів була вільна від обмежень по національності і статі, що існували в державному секторі вищої школи. Відзначені фактори визначали порівняно демократичний склад студентів як вищих комерційних навчальних закладів, так і всього неурядового сектора вищої школи.
Тенденція демократизації соціального складу слухачок була характерна і для групи Вищих жіночих курсів, хоча вихідці з демократичних шарів населення займали тут меншу питому вагу, чим у вузах інженерно-технічного і комерційного профілю. Так, за 4 роки (1911–1915 р.) частка дітей міщан, селян, козаків, цехових, осіб приватних професій і інших представників непривілейованих станів серед курсисток Києва і Харкова зросла приблизно на 5%, а серед слухачок Вищих жіночих курсів в Одесі збільшилася з 49,2% у 1912 р. до 56,8% у 1917 р. За цей же час питома вага представників дворянсько-буржуазних елементів (діти дворян, чиновників, почесних громадян і купців) понизився на 4–5%.
Матеріальне становище студентів яскраво характеризує аналіз їхніх бюджетів. На кошти, одержувані від рідних, проживала приблизно третя частина вищих навчальних закладів Києва. Забезпеченість стипендіями і допомогами була вкрай невелика. У руках адміністрації грошова допомога служила важелем політичного тиску на студентів, тому що розглядалася як нагорода за «благонадійність». Так, правом одержання стипендій із сум державного казначейства і звільнення від плати за навчання користувалися тільки особи християнського віросповідання, що не брали участь у студентських «безладдях». Різними видами пільг було охоплено в середньому біля одного п'ятої всього числа студентів. Але в деяких вузах цей показник знижувався до один сьомої (Київський університет) або навіть один десятої (Харківський технологічний інститут) контингенту учнів. Характерно, що в більш демократичних по складу студентства спеціальних вузах досвід пільг був значно нижче, ніж в університетах.
Ще гірше обстояли справи в приватних і суспільних вузах. Так, а 1910/11 н. р. у Київському комерційному інституті стипендії одержували всього 2 слухача з 2429, що навчалися. Студенти Харківських Вищих комерційних курсів стипендій і допоміг не одержували зовсім. Крайня матеріальна незабезпеченість змушувала студентів звертатися в різні «суспільства», ціль яких складалася в наданні фінансової підтримки. Але ці джерела, крім своєї незначності, відрізнялися «крайньою мінливістю і випадковістю». Різко знизилися і без того малі матеріальні субсидії студентам з боку благодійних організацій у період першої світової війни внаслідок зменшення числа пожертвувань, у той час як «потреба студентів значно зросла».
У дохідній частині студентського бюджету центральне місце належало особистому заробіткові. Він складав 57,7% бюджету недостатніх студентів Київського комерційного інституту. Добування кошт до існування займало велику частину вільного часу. Улаштуватися на роботи було непросто.
Щоб допомогти студентам у пошуку роботи, різними благодійними організаціями створювалися трудові бюро. Аналіз звітів по трудовому бюро «суспільства швидкої допомоги учням у вищих навчальних закладах м. Києва» показує значне підвищення попиту на роботу над пропозиціями, що надійшли. Так, у 1913 р. 446 пропозицій роботодавців викликалися виконати 1545 студентів, тобто на одне місце роботи претендувало відразу 4 чоловік. Найбільше що часто зустрічалися з усіх видів робіт були уроки, переписки, переклади, але труднощі в їхньому пошуку змушували учнів прибігати до важкої фізичної праці. Багато київських і харківських студентів улаштовувалися чорноробами: перевізниками, пожежниками й ін.
Таким чином, більшість вузівських молодей – представників демократичних шарів населення – не мало постійного доходу.
Важливим показником матеріального становища студентства є видатковий бюджет. Саму велику статтю витрати складали витрати на наймання квартири. За даними результатів квартирного перепису в Київському комерційному інституті (1909 р.) студентами на житло витрачалося в середньому 9 руб. 87 коп., або 0,4 місячні бюджети. Дорожнеча кімнат змушувала студентів довгий час знімати кімнату вдвох, втрьох і більш людей. Багато кімнат не задовольняли мінімальним вимогам гігієни, були холодними, сирими, темними, про що свідчать підсумки студентських переписів і квартирних анкет.
Не краще обстояли справи і з харчуванням. При загальній ціні одного обіду в 25–30 коп., плата за обід складала 8–9 руб. на місяць, тобто лише деяким менше, ніж за квартиру. 9,2% учнів різних вузів Харкова обідали не щодня, близько 40% не могли витрачати більш 15–25 коп. Студентські анкети неодноразово підкреслювали, що їжа найчастіше відрізнялася недоброякісністю, а те і просто була непридатна для вживання.
Важкі житлові умови, економічна незабезпеченість, недоїдання приводили до захворювань. Хронічним розладом органів травлення страждали 35,5% харківських студентів. Матеріальний нестаток служив найчастіше причиною самогубств учнів.
Значна частина студентського бюджету приходилася на плату за навчання: 12–13 руб. на місяць з розрахунку 100 руб. у рік. Однак у деяких вузах навчання коштувало 200 руб. у рік (Харківський жіночий медичний інститут, Одеські Вищі жіночі медичні курси, Зовні жіночі курси в Харкові). За несвоєчасний внесок плати студентів звільняли. Число виключених за несплату плати за навчання часом складало від 20 до 40% усіх вибулих протягом навчального року. Так, з цієї причини в 1910 р. було звільнено 217 (38,4%) з 565 вибулих до закінчення курсу студентів Харківського технологічного інституту, а в 1914 р. – відповідно 119 (22.7%) з 524.
Таким чином, середній видатковий бюджет тих, хто навчалися вищих навчальних (з урахуванням витрат на книга і навчальні допомоги, господарські приналежності) коливався в межах 30–40 руб. на місяць. Виходячи з цього, усі студенти підрозділялися на 3 категорії: безумовно нужденні (проживає до 20 руб. на місяць), тимчасово нужденні (20–35 руб.) і забезпечені (понад 35 руб.).
Під найсуворішим поліцейським контролем знаходилося все навчальне і громадське життя студентства.
Поряд з переслідуваннями з боку поліцейської влади студенти підлягали професорським дисциплінарним судам, що при закритих дверях піддавали учнів покаранням за порушення «правил честі і моральності». При цьому на провиненим накладалися стягнення, починаючи від зауваження і догани і кінчаючи виключенням з навчального закладу.
Влади намагалися припинити будь-який прояв студентської корпоративності. На досягнення цієї мети була спрямована вся система заходів для ліквідації автономії вищих навчальних закладів, початих відразу ж після придушення першої російської революції. Головний удар наносився органам студентського самоврядування. Про заборону в стінах інституту всіх студентських зборів, за винятком наукових кружків «під керівництвом професорів і доцентів», говорилося в статуті київського комерційного інституту, правилах для слухачок Вищих жіночих курсів і ін. По політичних мотивах було заборонено або різке обмежене створення громадських організацій студентства. Підсумком урядової політики в області вищого утворення з'явилася ліквідація автономії вузів, що була остаточно віднята міністерським циркуляром від 2 січня 1911 р. «0 тимчасовому недопущення публічних і приватних студентських зборів».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
