118050 (598547), страница 35
Текст из файла (страница 35)
У післявоєнний період, коли консерватизм був вимушений звернутися до тоншої і складнішої апологетики капіталістичного способу життя, виникли нові форми цієї ідеології. Так, разом з традиційними течіями спроби обґрунтувати на відміну від пропонованих лібералізмом і соціалізмом “третій” шлях суспільного розвитку викликали до життя різноманітні національні форми консерватизму, а також технократичний (А. Гелен, Х. Шельські, Р. Фрейєр), християнсько-католицький, “реформа-торський” консерватизм та інші типи цієї ідеології. Значно м’якше ставлячись і до державного регулювання виробництва, і до участі населення в управлінні, ці ідейні течії рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни і порядку, не визнавали ініційованих реформ. Консерватори, які прагнули з власних позицій переглянути ідею демократії, пропонували навіть доповнити виборність народних представників висуненням до органів управління найбільш гідних з погляду влади громадян.
Останні десятиріччя позначили явну тенденцію консерватизму, з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного толку, наприклад, “нові праві” у Франції, а з іншого – до більшої схильності до ліберальних цінностей. Другий напрям еволюції консервативних ідей найяскравіше виявився у неоконсерватизмі – ідеологічній течії, що сформувалася як своєрідна відповідь на економічну кризу 1973 – 1974 рр., масові молодіжні рухи протесту в Західній Європі і поширення впливу кейнсіанських ідей.
У цілому неоконсерватизм вельми вдало пристосував традиційні цінності консервативного толку до реалій постіндустріального етапу розвитку суспільства. Різноманіття стилів життя і посилення всебічної залежності людини від технічного середовища, прискорений темп життя і порушення духовної і екологічної рівноваги – все це породило серйозну орієнтаційну кризу в громадській думці західних країн, поставило під сумнів багато первинних цінностей європейської цивілізації. У цих умовах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні пріоритети сім’ї і релігії, соціальної стабільності, що базується на моральній взаємовідповідальності громадянина і держави і їх взаємодопомоги, пошані права і недовірі до надмірної демократизації, міцному державному порядку і стабільності. Зберігаючи зовнішню прихильність до ринкового господарювання, привілейованості окремих соціальних страт і шарів, ці орієнтири були чітко спрямовані на збереження в суспільстві окремим громадянином суто людських якостей, універсальних етичних законів, без яких ніякий економічний і технічний розвиток суспільства не заповнить духовного вакууму, що утворився в людських душах.
Основна відповідальність за збереження в цих умовах людського начала покладалася на самого індивіда, який повинен, перш за все, розраховувати на власні сили і солідарність співгромадян. Така позиція повинна була підтримувати в ньому життєстійкість і ініціативу і одночасно перешкоджати перетворенню держави в “дійну корову”, що розбещує людину своєю допомогою. Ця модель відрізнялася від ліберальної, орієнтованої на даного індивіда самому відшукувати значення буття, “домовлятися” з державою і т. ін. Держава неоконсер-ваторів повинна була ґрунтуватися на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпечувати необхідні індивіду життєві умови на основі законності і правопорядку, надаючи можливість утворювати політичні асоціації, розвиваючи інститути цивільного суспільства, зберігаючи збалансованість відносин суспільства з природою. І хоча переважним політичним устроєм для такої моделі взаємостосунків громадянина і держави ставала демократія, все ж таки основні зусилля теоретики неоконсерватизму (Д. Белл, З. Бжезінський т. ін.) витрачали на розробку програм, що долають дефіцит керованості суспільством через надмірне залучення в політику населення, захищають державу від соціальних “перевантажень”, модернізують механізми захисту елітизму, удосконалюють засоби врегулювання конфліктів. При цьому в американських версіях неоконсерватизму акценти, як правило, робилися на визначенні шляхів еволюції державності і організації влади, тоді як в західноєвропейських течіях перевага віддавалася збереженню соціокультурного середовища, удосконаленню етичних традицій суспільства і стимулюванню соціальної активності індивіда.
Пропоновані неоконсерватизмом програми економічного зростання і збереження політичної стабільності не могли вирішити багато питань суспільного розвитку держав, що втягувалися в постіндустріальний період еволюції (наприклад, інфляція, зубожіння населення). Проте в порівнянні з його здатністю дати людині відносно цілісну картину світу, що відповідає його основним потребам і запитам, усі ці частковості відходили на другий план. Головне, що неоконсерватизм, погодивши раціональне ставлення до дійсності з моральними принципами, дав людям ясну формулу взаємостосунків між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою.
Неоконсерватизм оголив ті риси консервативної ідеології і образу думки, які сьогодні виявилися здатними захистити людину на новому технологічному витку індустріальної системи, визначити пріоритети індивідуальної і суспільної програм життєдіяльності, окреслити вигляд політики, здатної вивести суспільство з кризи. Більш того, на такій ідейній основі неоконсерватизм синтезував багато гуманістичних уявлень не тільки лібералізму, але й соціалізму, а також інших навчань. І хоча неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі крупні політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), круг прихильників цієї ідейної орієнтації все більше розширюється у всьому світі.
Соціалізм. Ідеї суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками суспільного багатства, відомі з найдавніших часів, проте теоретичне обгунтування й ідеологічне оформлення вони одержали тільки в ХІХ ст. Велике значення для їх концептуалізації мали егалітаристські ідеї французького мислителя Ж.-Ж. Руссо і переконання його співвітчизника Ф. Бабефа про класову приналежність громадян і необхідність насильницької боротьби за суспільне перевлаштування.
У цілому соціалізм недооцінює, а то і зовсім заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції і неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту людини і суспільства. Як замінюючі їх механізми розглядаються нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних та соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності і справедливості. Головними прерогативами в соціалістичній доктрині володіє держава, а не індивід, свідоме регулювання, а не еволюційні соціальні процеси, політика, а не економіка.
Перші спроби окреслити ідеал цього суспільного пристрою робилися мислителями Нового часу Т. Мором і Т. Кампанеллою, а в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. К. Маркс і Ф. Енгельс дали теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його здійснення з процесом історичного становлення більш віддаленого суспільства “загального достатку” – комунізму. В. І. Ленін, намагаючись з’єднати ці ідеї з робочим рухом в Росії і розробивши вчення про етапи соціалістичної революції, про злам “буржуазної державної машини”, “диктатуру пролетаріату” тощо, розглядав соціалізм як безпосередньо політичну мету діяльності партії “нового типу”.
Проте, намагаючись обґрунтувати, чому революції відбуваються не в найрозвиненіших капіталістичних країнах, прагнучи створити нове суспільство відповідно до марксистської доктрини, Ленін і його соратники стали провідниками фундаменталістської течії в “науковому соціалізмі”. В той же час ряд німецьких теоретиків (Д. Каутський, А. Бебель, Є. Бернштейн), позитивно трактуючи роль держави в суспільних перетвореннях і затверджуючи пріоритет мирних, еволюційних засобів досягнення цілей, стали засновниками теоретичного ревізіонізму в “науковому” обгрунтуванні соціалізму, поклавши початок соціал-демократичній ідеології.
Теоретичне протиборство марксистсько-ленінської і соціал-демократичної ідеологій впродовж усього ХХ сторіччя породило ряд істотних відмінностей в спробах реалізації принципів “соціально справедливого суспільства”. Так, ленінський фундаменталізм послужив основою для виникнення сталінського режиму, теоретики якого, висунувши ідею про посилення класової боротьби в міру соціалістичного будівництва, створили ідейну основу для забезпечення суспільних перетворень (виробництва, індустріалізації народного господарства, колективізації села т. ін.) засобами терору і геноциду цивільного населення.
Прагнення укріпити соціалістичний лад без присутності іноземних військ, як це трапилося, наприклад, у Східній Європі, в колишній Югославії породило так званий тітоїзм (Й. Тіто – генеральний секретар компартії, а згодом президент Югославської Республіки), для якого характерні установки на мирне співіснування з капіталістичними державами, визнання внутрішніх конфліктів і суперечностей соціалістичного будівництва, необхідності ведення боротьби з головним внутрішнім ворогом – бюрократією, прагнення встановити ринкові відносини і обмежити роль комуністичної партії.
Спроба реалізувати ідеї соціалізму в післявоєнному Китаї породила ще один різновид соціалізму – маоїзм (за ім’ям генерального секретаря КПК Мао Цзе-дуна), в основі ідеології якого знаходиться сталінська ідея про необхідність боротьби із зовнішніми та внутрішніми ворогами, розфарбована теорією “партизанської боротьби”, що зробила маоїзм дуже популярним у ряді країн Індокитаю, Африки та Латинської Америки. При цьому головною історичною силою руху до соціалізму стало селянство, покликане “перевиховувати” інтелігенцію й інші верстви населення в революційному дусі. Зрозуміло, що ці шляхи просування до “світлого майбутнього” були сплачені масовими жертвами китайського населення, особливо за часів так званої “культурної революції”.
Але ХХ ст. продемонструвало не тільки безперервні спроби практичного втілення ортодоксальних версій соціалізму. Характерною показовою його рисою були настирні прагнення багатьох мислителів модернізувати і теоретичну основу соціалістичної ідеології. Так, австро-марксисти М. Адлер і О. Бауер намагалися створити “інтеграційну” концепцію соціалізму, об’єднуючу ідеї комунізму і соціал-демократії; А. Шафф і Г. Петрович обґрунтовували доктрину “гуманістичного” марксизму; розроблялися теорії “екологічного” і “християнського” соціалізму та ін. Проте при всій привабливості ідей соціальної справедливості розбіжність ідей теорії соціалізму з реальними тенденціями світового розвитку в ХХ ст., а найголовніше – їх явна схильність до силових засобів управління, нерозривний зв’язок з іміджем тоталітарних режимів Сталіна, Кастро, Чаушеску значно – ослабили політичний вплив цієї ідеології в сучасному світі.
Найбільшого впливу на суспільну свідомість в ХХ ст. (в основному в європейських країнах) надала соціал-демократична ідеологія, що завжди відстоює пріоритети соціального й міждержавного миру і зв’язує ідеали справедливого суспільного пристрою з принципами свободи і солідарності. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства нерозривно співвідносилося в її доктрині з відмовою від класової боротьби, принципів народовладдя, соціальної захищеності трудівників і заохочення робочого самоврядування. Проповідуюча соціал-демократію концепція “соціального партнерства”, що замінила й удосконалила концепцію класової боротьби, в умовах стабільного політичного розвитку стала вельми привабливою програмою політичного руху. Проте нереалізованість моделей “демократичного соціалізму”, що висувалася нею, труднощі, пов’язані з реалізацією “держави загального благоденствія”, зміна суспільного устрою в більшості країн “реального соціалізму” негативно позначилася на впливі соціал-демократії в світі.
Фашизм. У політичній науці склалося подвійне розуміння фашизму. Одні вчені розуміють під ним конкретні різновиди політичних ідеологій, що сформувалися в Італії, Німеччині та Іспанії в 20 – 30-х рр. нинішнього сторіччя, які служили популістським засобом виходу цих країн із післявоєнної кризи. Родоначальником фашизму був колишній лідер лівого крила італійських соціалістів Б. Муссоліні. Його теорія, котра базувалася на елітарних ідеях Платона, Гегеля і концепції держави, що реабілітує агресивні дії властей в ім’я блага відданого йому населення, проповідувала крайній націоналізм, “безмежну волю” держави і елітарність його політичних правителів, прославляла війну і експансію.
Характерним різновидом фашизму був і націонал-соціалізм Гітлера (А. Шикльгрубера). Німецька версія фашизму відрізнялася більш реакційним ірраціоналізмом (“німецький міф”), вищим рівнем тоталітарної організації влади і відвертим расизмом. Використавши ідеї расової преваги А. Гобіно, а також ряд положень філософії І. Фіхте,
Р. Трейчке, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, теоретики німецького фашизму побудували свою ідеологію на пріоритеті соціальних і політичних прав якогось міфічного народу – “аріїв”. Відповідно до визнання його привілейованості була проголошена політика підтримки держав “культуротворчих рас” (до справжніх аріїв були віднесені німці, англійці і ряд північних європейських народів), а також обмеження життєвого простору для етносів, що “підтримують культуру” (до них зараховували слов’ян і жителів деяких держав Сходу і Латинської Америки) і нещадного знищення “культуроруйнуючих” народів (негрів, євреїв, циган). Тут державі відводилася вже другорядна роль, а головне місце займала раса, захист цілісності якої виправдовував і припускав політику експансіонізму, дискримінації та терору.
Конкретно-історичні трактування фашизму дозволяють побачити його політичні контури, крім названих держав, також у франкістській Іспанії, Японії 30 – 40–х рр., Португалії при А. Салазарі, Аргентині при президенті Пероне (1943 – 1955 р.), Греції кінця 60-х, в окремі періоди правління диктатур в Південній Африці, Уганді, Бразилії, Чилі.
Інша точка зору інтерпретує фашизм як ідеологію, що не має певного ідейного змісту і формується там і тоді, де і коли на перший план в ідейних і практичних спрямуваннях політичних сил виступають цілі придушення демократії, а жадання насильства і терору вирішують задачі захоплення і використовування влади. Таким чином, найбільш переважною ідейною основою для фашизму є доктрини, що містять визнання переваги тих чи інших расових, етнічних, класових, земляцьких та інших груп суспільства. Тому від фашистського переродження не застраховані ані національні, ані комуністична, ані релігійні, ані інші ідеології, що стоять на принципах політичного перевлаштування суспільства, що зберігають привілейоване положення для “корінного населення”, прихильників “справжньої віри”, “гегемона історичного процесу” і пропонують радикальні засоби для забезпечення цим групам необхідного суспільного статусу.
Розуміючи таким чином фашизм, суспільство повинне вкрай уважно ставитися до появи на політичному ринку ідей, що прагнуть закріпити чию-небудь соціальну перевагу за рахунок інших громадян і неохочих зупинитися ні перед якою соціальною ціною для досягнення поставлених цілей. І хоча таке ставлення до фашизму драматизує авторитарні методи управління в демократичних режимах, проте воно дозволяє своєчасно побачити небезпеку наростання насильства, національного мілітаризму, вождізму і інших рис цієї агресивної ідеології, що чревата руйнуванням цивілізованого вигляду суспільства.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
