118050 (598547), страница 32
Текст из файла (страница 32)
Щоб уникнути небажаної політичної роздрібності парламентських палат, що породжується пропорційною системою виборів, у ряді країн був введений так званий загороджувальний пункт, тобто встановлений мінімальний відсоток голосів, який повинен зібрати партійний список кандидатів для участі у пропорційному розподілі мандатів. Однією з перших, якщо не першою, загороджувальний пункт у вигляді 5–процентного застереження встановила Федеративна Республіка Німеччина, де закон допускає до розподілу мандатів у Бундестазі тільки партійні списки, що зібрали не менше 5 відсотків дійсних голосів. Надалі загороджувальний пункт став застосовуватися досить широко, включаючи постсоціалістичні країни, і зазвичай коливається від 3 до 5 відсотків. У Польщі ж з 1993 року для того, щоб бути допущеними до розподілу мандатів, партійні списки за виборчими округами повинні отримати не менше 5 відсотків, списки партійних коаліцій – не менше 8 відсотків, а списки у всепольському окрузі – не менше 7 відсотків голосів виборців. Тим самим мандати, що могли б дістатися дрібним політичним угрупованням, передаються великим політичним партіям і розподіляються між ними.
Як же відбувається розподіл мандатів при пропорційній системі? Для цього існують різні методи. Один із них полягає у визначенні виборчої квоти (раніш вона іменувалася виборчим метром), тобто того числа голосів, яких необхідно для обрання одного депутата. Потім на квоту поділяється число голосів, зібраних кожною з допущених до розподілу мандатів партій, і частка від цього розподілу дає число мандатів, які отримає ця партії. Визначається квота різними способами.
Слід особливо зазначити інститут, що дозволяє партіям порушити пропорцію при розподілі мандатів і одержати найбільшу кількість голосів. Це інститут – об'єднання в блоки.
У результаті всіх приведених способів партія, яка подолала у відповідних випадках загороджувальний пункт, одержує певну кількість мандатів у представницькому органі. Виникає питання: хто з кандидатів списку отримає ці мандати? Як правило, партія встановлює черговість кандидатів у списку, відповідно до якої кандидатам дістаються мандати. Очевидно, що таким чином кандидат, який знаходиться ближче до початку списку, має більше шансів стати депутатом. Першими у списку йдуть лідери партії, а потім інші кандидати, чиє місце визначається ступенем їхньої близькості до лідерів або їхньою цінністю для лідерів. Однак те, що виборець не може впливати на добір кандидатів на так звані мандатні місця у списку, викликає численні дорікання, відповіддю на які в ряді країн з'явилося введення преференційного голосування. Суть цього інституту полягає в тому, що виборець, який голосує за партійний список кандидатів, має право вказати в цьому списку кандидатів, обрання яких було б для нього особливо бажане, тобто визначити свої переваги (преференції) у рамках списку. Якщо, наприклад, кандидат, розташований наприкінці списку, отримає переваги більшості виборців, які віддали голоси за список даної партії, або числа виборців, рівного діючій у країні виборчій квоті, йому зобов'язані дати мандат у першочерговому порядку, а хтось, заздалегідь поміщений на мандатне місце, цього мандата не одержить. Здавалося б, інститут цілком демократичний, але безліч випадків зловживання ним спонукало італійського законодавця урізати в 1993 році відповідне право виборців, які можуть тепер висловлювати не більше однієї переваги. Адже дійсно, супротивники партії, не розраховуючи на обрання власних кандидатів, можуть проголосувати за цю партію і за допомогою преференційного голосування відняти мандати у її лідерів на користь майбутніх рядових парламентаріїв. Таким чином, фракція, та й сама партія, виявиться без свого лідера.
Система єдиного переданого голосу вважається самою справедливою, тому що дозволяє сполучити персональний вибір із забезпеченням пропорційності представництва партій. Однак її поширенню перешкоджає певна технічна складність підрахунку результатів виборів. Виглядає система таким чином. У багатомандатному окрузі кожна партія може висунути стільки кандидатів, скільки визнає за необхідне, також допускається висування незалежних кандидатів. Виборець же діє як при мажоритарній системі з альтернативним голосуванням, тобто проти прізвища найбільш бажаного кандидата відмічає першу преференцію, потім проти прізвища наступного – другу і так далі. Формально він не зв'язаний партійною приналежністю кандидатів, хоча на практиці, швидше за все, буде звертати на неї увагу, враховуючи рекомендації партії, якій він симпатизує.
Після встановлення загальної кількості, котра проголосувала, або загальної кількості дійсних бюлетенів визначається виборча квота. Потім бюлетені розкладаються пачками з обліком перших переваг, які віддані певним кандидатам. Кандидати, що отримали квоту, вважаються обраними. Однак звичайно такі кандидати отримують певний надлишок голосів понад встановленої квоти, який їм не потрібний. Цей надлишок передається кандидатам, які не отримали квоти, у відповідності з іншими перевагами.
За цією системою обирається, наприклад, верхня палата індійського парламенту – Рада штатів. Однак треба мати на увазі, що голосують там не виборці, а депутати законодавчих зборів штатів. Тому всі підрахунки ведуться досить кваліфікованими людьми.
Змішана виборча система припускає комбінування пропорційної і мажоритарної систем з метою мінімізації тих недоліків, якими володіють кожна з них окремо. Таке комбінування може складатися, наприклад, у тому, що одна частина парламенту країни обирається за пропорційною системою, а друга – за мажоритарною.
Таким чином, виборча система – це не тільки сукупність правових норм, що регламентують порядок голосування і спосіб розподілу мандатів. Кожна виборча система диктує учасникам передвиборної боротьби особливі правила “політичної гри”, впливає на процеси висновку передвиборних угод і союзів.
3. Виборчі технології
Розглядаючи виборчу кампанію як різновид політичного процесу, варто врахувати, що, по-перше, ініціатори виборчої кампанії, що виступають у ролі суб'єкта управління, позбавлені права диктувати „правила гри”, тобто створювати норми, обов'язкові для об'єкта свого впливу. Жоден кандидат або виборче об'єднання не може видати розпорядження чи указ, в яких масам будуть запропоновані моделі електоральної поведінки. По-друге, суб'єкт управління не має можливості обпертися на право легітимного насильства, на застосування санкцій та інших заходів впливу на потенційних виборців. У демократичному суспільстві неможливо змусити людину подати свій голос за того або іншого кандидата. Отже, способи впливу суб'єкта на керований об'єкт повинні бути досить специфічними, зв'язаними з особливими формами впливу на мотиваційну структуру особистості, а головним змістом виборчої кампанії стає боротьба за умонастрої, переваги населення.
Таким чином, сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їхню електоральну поведінку і спонукати їх подати свої голоси за певного кандидата називається виборчою технологією, головною особливістю яких є їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, що регулюють поведінку виборців, звертання до переконань громадян, їхніх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, устремлінь і сподівань виборців.
Аж до середини XX ст. виборчі кампанії проводилися, як правило, силами партійних активістів, друзів кандидатів, що співчувають громадянам, які б хотіли допомогти діючим політикам. Серед таких людей з'являлися непогані організатори політичних кампаній, але в своїй діяльності вони керувалися скоріше інтуїцією, досвідом, чим науковими знаннями особливостей електоральної поведінки і виборчих технологій.
Сучасний підхід до виборчих технологій відрізняється усвідомленням необхідності органічного поєднання практичного досвіду політичної боротьби і наукового знання. Дана обставина змушує організаторів виборчих кампаній звертатися за допомогою до професіоналів – людей, що спеціалізуються в галузі політичних технологій, які володіють відповідними знаннями, вміннями і навичками.
У даний час в багатьох країнах з'явилися агентства, люди, чиєю професією стала організація передвиборних кампаній. У 1968 р. в Парижі була створена Міжнародна асоціація радників з політичних кампаній. Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, що дозволяє залучати на сторону кандидата, який обслуговується цими професіоналами, значні прошарки населення, змінювати їхні електоральні переваги. Однак це стає можливим тільки в тому випадку, якщо виборчі технології використовуються комплексно, відповідно до науково обґрунтованої стратегії виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, які відбуваються в масовій свідомості.
Усе частіше в засобах масової інформації вживаються такі поняття, як “чорний PR”, “брудні технології”, “інформаційні війни”. Що ж стоїть за цими поняттями? Брудні методи ведення передвиборної війни, що використовуються безпринципними кандидатами і технологами, або невід'ємна частина практики управління суспільною думкою, голосні слова, що додають значності міфові про всемогутність виборчих технологів, або особлива сфера технологій, яка зародилася і формувалася військовими і спецслужбами, незаконні форми передвиборної боротьби, що є предметом уваги судової влади, або одна з дозволених форм агітації?
Методи “спецтехнологій” і “контрпропаганди” не є новими. У практику виборчих технологій вони прийшли з військової пропаганди, “психологічних” або “ідеологічних воєн”, практики активних заходів щодо лінії пропаганди тощо. Тією чи іншою мірою ці методи в різних формах мали місце на всіляких етапах розвитку людства. Наприклад, під час війни Великобританії з бурами в Південній Африці бури зуміли встановити зв'язок з Німеччиною, Ірландією, Америкою, Францією й іншими країнами, у яких вони цілеспрямовано створювали образ підступної і жорстокої Великобританії, що веде війну з усіма бурами, включаючи жінок і дітей. Це призвело не тільки до одержання ними істотної підтримки світової суспільної думки, але й допомогло налагодити постачання зброї й організувати потік добровольців. Особливий розвиток пропаганда в якості самостійної військової дисципліни одержала в Першій світовій війні. Так, у США був створений так званий Комітет Криля, що координував пропагандистську роботу, спрямовану як на Німеччину, так і на населення США.
З “технологічної” точки зору виборчі кампанії, а вірніше, виборчі технології, покликані зробити результати запланованими, а саме – забезпечити обрання того або іншого кандидата.
Принциповим є і те, що поширення будь-яких довідок про кандидата, що характеризують його в очах виборців негативно, однак відповідають дійсності, не є порушенням. Таким чином, з погляду закону, агітація, котра має метою голосувати проти тих або інших кандидатів, є легітимним і законним видом передвиборної агітації.
До “брудних технологій” можна віднести і практику реєстрації кандидатів із однаковими прізвищами, іменами і по батькові (“двійники”, “клони”), що має за мету відтягнути голоси виборців від “оригінальних” кандидатів. Використання “клонів” зв'язано з припущенням про те, що виборці не розберуться, який з клонів є “оригінальним”, і проголосують за того, хто йде першим у алфавітному списку. При цьому першим виявляється саме “клон” або “двійник”. Наприклад, під час виборів у м. Санкт-Петербурзі з'явився “клон” об'єднання “Яблуко” за назвою “Яблуко – Санкт-Петербург”. Помітимо, що такого роду дії на момент їхнього використання також не були порушенням виборчого законодавства.
Однак нерідко, використовуючи “спецтехнології” і “контрпропаганду”, їхні ініціатори йдуть на порушення статей виборчого законодавства. Наприклад, широке поширення одержала практика організації заходів щодо зриву виборної діяльності інших кандидатів. Так, практика знищення агітаційної друкованої продукції є широко розповсюдженою як у постсоціалістичних, так і в закордонних виборчих кампаніях. Дані дії є незаконними.
У практиці виборчих кампаній зустрічаються і такі приклади, як надання тиску і підкуп працівників друкарень, редакцій газет з метою порушення циклів виробництва і поширення агітаційної продукції кандидатів. Зустрічаються також спроби перешкодити проведенню публічних заходів кандидатів. Особливо часто це має місце з боку діючих глав виконавчої влади в регіонах.
Організація заходів щодо зриву виборної діяльності інших кандидатів нерідко зв'язується з різними прийомами з практики “контрпропаганди”, які спрямовані на руйнування позитивного і створення негативного іміджу кандидатів. Відзначимо, що “негативні кампанії” є частим, але аж ніяк не обов'язковим елементом будь-якої виборчої кампанії. Політичні партії і діячі нерідко відмовляються від ведення негативних кампаній. Основним міркуванням у цьому випадку виступає побоювання, що суспільна думка поставиться до використання контрпропаганди негативно і це завдасть шкоди самим її ініціаторам. Наприклад, у 1970 році Д. Хілі (партія лейбористів, Великобританія) досить завзято заперечував проти використання плаката “Учорашні люди”, а в 1974-ому консерватори відмовилися від широкого використання одного з “антилейбористських” фільмів. Такого роду розуміння є досить серйозними, оскільки інтенсивні “негативні кампанії” нерідко викликають різку реакцію стосовно їх ініціатора.
Отже, виборчі технології – це способи організації і проведення виборчої кампанії, що включають різноманітні напрямки дій кандидата і його команд, орієнтованих на досягнення певних політичних цілей. Ефективність цих дій залежить, від того, наскільки глибоко ініціатори виборчої кампанії змогли проаналізувати ситуацію у виборчому окрузі і вибудувати адекватну цієї ситуації стратегію виборчої кампанії, а також, наскільки творчо вони підійшли до її проведення, чи змогли запропонувати масам щось оригінальне й таке, що одночасно відповідає їх інтересам і сподіванням.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
