183088 (596650), страница 15

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 15)

Прийняття та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. дали підстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади, а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні стала безвідривно пов’язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [76]. Указ Президента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.

Ще більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25 травня 2000 р., яким було запроваджено поняття регуляторної політики як різновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектами нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.

Разом з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. передав «під крило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності.

Однак не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні зауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єкти підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України – це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави не може.

У лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акту», а з іншого – подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються.

З моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання та асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької і господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому декілька.

По-перше, в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад, для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і, водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до єдиного „знаменника” інтереси всередині галузі.

Ще однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч. 4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки скоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторного акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у вигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. У цьому випадку, часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання [82, с. 21]. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи перед суб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.

Зрозуміло, що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованої критики з’являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичних матеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв’язати відразу, якщо мати на увазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійної законодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, брак кваліфікованих кадрів.

Забезпечити реалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності можна такими шляхами:

• зміцнивши контроль за реалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів;

• вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст. 5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»);

• широко залучаючи вчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах як позаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомоги при підготовці найважливіших законопроектів;

• визначення пріоритетних напрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основі зібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектів Президента України, їх першочерговий розгляд;

• забезпечивши розгляд пропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України з метою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливіших законопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації таких законопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати на поліпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття.

Важливо, що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація – перегляд усього корпусу законодавства, чинного в Україні, відокремлення в ньому прогалин, суперечностей, які потребують усунення.

Важливим напрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державної програми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності на найближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такого важливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна дискусія, принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості.

Отже, процес становлення підприємництва є довготривалим, процес його державного регулювання – складним, багатогранним та таким, що не має меж.

Із проголошенням незалежності України її народ має змогу будувати власну державу, обирати модель соціально-економічного розвитку, проводити свою внутрішню та зовнішню політику. Найважливішим завданням у встановленні та зміцненні економічного суверенітету України є формування у мільйонів її громадян інтересів і стимулів до праці, розкріпачення їх інтелектуальних, організаторських, духовних здібностей. Реалізація цього завдання неможлива без усвідомлення того, що народ України, ставши господарем своєї землі, прилучається до світової економічної спільноти, шукає своє місце на глобальному ринку розподілу праці, починає усвідомлювати, що рівень його життя, життя майбутніх поколінь залежатиме від результатів їхньої праці, від умілого управління економікою, від формування та практичної реалізації нового економічного мислення, яке поєднує універсальні засади світової практики із особливостями становлення власного внутрішнього ринку.

Процес трансформації неминуче спричинює зміну різних соціальних структур, наповнює їх функціонування новим змістом. Зазнає змін і система освіти, яка повинна забезпечити підготовку молоді до праці в умовах нових економічних відносин. У зв’язку з цим переосмислюється і посилюється роль економічного виховання: громадяни України повинні зрозуміти суть економічних перетворень, зокрема молоде покоління, прилучившись до витоків підприємницької освіти, повинно забезпечити незворотність економічного зростання держави, гарантувати її розвиток у майбутньому на рівні економічно розвинених держав світу.

Одним із пріоритетних напрямів розвитку освіти в Україні є підвищення якості економічної освіти школярів, оновлення форм та методів організації навчально-виховного процесу, використання інноваційних та інформаційних технологій з урахуванням інтеграційних процесів європейського освітнього простору.

Економічна освіта у загальноосвітній школі покликана сформувати систему раціонального мислення і поведінки людини в умовах економічних відносин, що склалися у сучасному суспільстві, розвивати підприємницькі здібності, виховувати майбутніх громадян, які стануть носіями національної та людської гідності, патріотизму, порядності, ділової культури, активними творцями матеріальних і духовних цінностей.

Вивчення економіки у загальноосвітніх навчальних закладах України здійснюється на основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти України.

Метою вивчення навчального предмету «Економіка» є:

• з’ясування суті фундаментальних засад економічного життя суспільств, економічної поведінки людини, законів та закономірностей функціонування ринкової економіки, сутності трансформаційних процесів в Україні та завдань створення соціально орієнтованої економіки;

• розвиток в учнів економічного мислення як умови для формування відповідних компетентностей, що характеризують сучасний тип особистості. Виховання у молодого покоління рис, які забезпечують його раціональну поведінку як майбутніх учасників економічного процесу і як членів суспільного життя.

Програма предмета «Економіка» охоплює п'ять розділів системного курсу, розрахована на 105 год, з них у 10 класі – 70 год (у т.ч. 10 год резервних), у 11 класі – 35 год (у т.ч. 5 год резервних).

Що стосується проблеми «Підприємництво в Україні», то вона розглядається при вивченні теми «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво», яка знаходиться у третьому розділі програми «Підприємство та підприємництво» на вивчення якого відводиться 18 годин.

Основною формою навчальної роботи з основ економіки є урок. Урок – така форма організації навчання, при якій навчальні заняття проводяться вчителем з групою учнів постійного складу, одного віку і рівня підготовки протягом певного часу і відповідно до розкладу занять.

При вивченні теми «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво» та проблеми «Підприємництво в Україні» зокрема, доцільно використати комбінований тип уроку.

Структура комбінованого уроку: організація учнів; перевірка домашнього завдання; повторення вивченого матеріалу; мотивація навчальної діяльності; оголошення теми, мети уроку; вивчення нового матеріалу; самостійна робота учнів; підсумок уроку і повідомлення домашнього завдання.

При вивченні теми «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво» та проблеми «Підприємництво в Україні» ставиться така мета:

Освітня: сформувати в учнів загальні уявлення про підприємство, функції підприємства, про зміст підприємництва, видів підприємницької діяльності та підприємництво в Україні.

Виховна: виховати в учнів риси, якими має володіти сучасний підприємець; виховати уявленя про ринкову економіку, в якій особливу роль виконує підприємство як ланка національної економіки.

Розвиваюча: розвивати творчу активність, мислення, самостійність, знання про стан розвитку підприємництва в Україні, про сфери діяльності в яких мале підприємництво є найбільш доцільним. При цьому:

Учні повинні знати:

• сутність підприємства та його функцій;

• види підприємств залежно від їх функцій;

• що являє собою підприємництво;

• види підприємницької діяльності;

• стан розвитку підприємництва в Україні;

• риси якими має володіти сучасний підприємець;

• які види підприємництва властиві сучасній економіці.

Учні повинні вміти:

• свідомо зробити вибір на користь підприємницької діяльності, якщо її зміст викликає зацікавленість;

• характеризувати стан розвитку підприємництва в Україні;

• пояснювати чому в Україні створений альтернативний державному сектор економіки;

• визначати сфери діяльності в яких мале підприємництво є найбільш доцільним;

• порівнювати переваги і недоліки різних організаційних форм підприємств, великих і малих підприємств.

Рекомендована література:

1. Моя економіка: Підручник для учнів 8-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченням економіки та для учнів 10-х класів загальноосвітніх і гуманітарних профілів./ Л.М.Кириленко і ін. – К.: А.П.П., 2001. – 320 с.

2. Мочерний С. Основи економічних знань: Запитання і відповіді. – К.Феміна, 1996.

3. Загальна економіка: Підручник для 10 (11) класів середніх загальноосвітніх навчальних закладів / І.Ф. Радіонова, І.С.Кравченко, В.В.Радченко. За ред. І.Ф.Радіонової. – 4-те вид., доп. і перероб. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005.– 368 с.

4. І.Ф.Радіонова, І.Л.Петрова, І.С.Кравченко, В.В.Радченко Загальна економіка. Підручник для 10-11 класів середніх загальноосвітніх закладів. Видавництво «А.П.Н.», м. Київ, 2000.

Триєдина мета уроку досягається вчителем при поєднанні різноманітних методів та прийомів навчання. При викладанні нового матеріалу використовують такі основні методи навчання: пояснення, розповідь, бесіду.

Ефективність уроку з основ економіки, як і з будь-якої іншої навчальної дисципліни, залежить від усвідомлення учнями цільового компоненту навчання. З цією метою вчитель, спираючись на набуті учнями знання на попередньому уроці, робить логічний перехід від вивченого до нового навчального матеріалу. При цьому він повідомляє учням тему, мету та завдання уроку, а також підкреслює значення нового навчального матеріалу для вивчення наступних тем курсу та практичної діяльності школярів.

Характеристики

Список файлов ВКР