183088 (596650), страница 10

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 10)

Зазначимо, що всі заходи мають вплив на розвиток інноваційної економіки в Україні лише за умови формування їх матеріального підґрунтя. Отже головною проблемою держави є, на наш погляд, матеріальне забезпечення стратегічних планів держави щодо інноваційної моделі економіки України, тобто необхідно активізувати систему економічних важелів, що забезпечують реалізацію стратегії інноваційного розвитку. Головними з важелів уявляються бюджетно-податкові, грошово-кредитні і структурно-інвестиційні. Саме на них повинна спиратися макроекономічна політика держави, тим більше, що вона має ціллю збудувати в Україні соціально орієнтовану інноваційну економіку. Саме ці пріоритетні напрями державної економічної політики певною мірою обумовлюють і науково-технічну, і амортизаційну, і цінову, і антимонопольну, і зовнішньоекономічну, і митну, і валютну, і інші її напрями, що й зумовлює ефекти соціально-економічної політики в цілому.

Зрозуміло, що реалізація зазначених заходів держави в сфері науково-технічного стану та розвитку науки і техніки в Україні здатна забезпечити технологічний прорив нашої країни, вирішити проблему розвитку продуктивних сил та, можливо, забезпечити реалізацію цільового орієнтиру України – побудувати соціально орієнтовану ринкову економіку на інноваційних засадах.

Розділ III. Державне регулювання підприємництва в Україні та напрями його вдосконалення

3.1 Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності в умовах трансформаційної економіки

Як відомо, взаємодія елементів ринкового механізму підпорядкована вимогам певних законів: грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізовується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Тобто ринкова система за своєю природою є саморегульованою і в економічній літературі вона носить назву «вільного ринку», ідея якого належить класику політичної економії Адаму Сміту, який у своїй роботі «Дослідження про природу й причини добробуту націй» [69] стверджував, що «вільна гра ринкових сил» створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої інтереси, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж коли б він бажав це зробити. Проте егоїзм, який спонукає підприємця до дії, складає лише частину ринкового механізму. Регулятором, який стримує економічний суб’єкт, що прагне безмежно задовольняти свою жадобу до прибутку, є конкуренція. Вона зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Саме тому в класичній ліберальній економічній теорії держава відіграє лише підпорядковану роль. Функції держави обмежуються забезпеченням правопорядку, національної оборони тощо. Втручання в економіку з боку держави торкалось лише гарантування для всіх суб’єктів господарської діяльності основних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь-якою господарської діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.

Слід однак звернути увагу на той факт, що Адам Сміт, ніколи не розглядав ринкову економіку як сферу, де кожен суб’єкт робить все, що йому заманеться. В умовах ринку дійсно можна робити все, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає (тобто всупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.

Довгий час ринкова економіка діяла як саморегульована система. Однак можливості ринкового механізму саморегулювання не безмежні. Зокрема, він не в стані гарантувати вирішення всіх соціально-економічних проблем сучасного суспільства. Механізми ринку дозволяють людям задовольняти лише ті потреби, які виражаються через попит. Але ж є і потреби, які не можна виміряти в грошах і перетворити на попит. У будь-якій економіці чистого “вільного підприємництва” (якого, до речі, немає в жодній найрозвинутішій країні) залишається принаймні три сфери, непідвладні ринковому механізму – це: екологія, соціальна сфера, сфера колективного користування товарами і послугами (національна оборона, охорона громадського порядку, державне управління тощо).

Досвід показує, що чисто ринкове регулювання цих сфер веде до серйозного порушення екологічного балансу, крайнього загострення соціальних конфліктів, обмеження доступу громадян до товарів і послуг колективного користування. Так, орієнтація економіки виключно на попит призвела до втягнення у господарський оборот настільки великого обсягу природних ресурсів, що це негативно вплинуло на екологічний стан не тільки окремих країн, але і планети в цілому. Негативний вплив чисто ринкових механізмів на соціальні процеси проявився через глибоке майнове розшарування суспільства, масове безробіття, зубожіння значної частини населення, що на початку 20 ст. до крайніх меж загострило соціальні конфлікти.

Все це свідчить про те, що висока ефективність економічної системи в сучасних умовах не може бути досягнута чисто ринковим її регулюванням. Економіка потребує механізмів додаткового регулювання. І, як свідчить досвід розвинутих країн, таким механізмом має бути механізм державного регулювання.

Термін «регулювання» (від латинського «regula» – правило) означає робити що-небудь для отримання бажаних результатів, досягнення потрібних показників. Регулювання економіки – це вплив органів управління на економіку з метою підтримки фінансово-господарських процесів на певному рівні і недопущення небажаних явищ.

Економічна діяльність держави в цих умовах полягає у доповненні ринкових механізмів державними для вирішення проблем, які вони не здатні вирішувати. Характер взаємодії держави і ринку як основних компонентів в сучасних економічних системах визначають функції держави у згладжуванні недосконалості ринкових важелів, запобіганні їх негативному впливу на розвиток національної економіки.

У західній економічній літературі термін «регулювання» має два значення. У широкому розумінні він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому – здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу.

Протягом ХХ ст. погляди вчених на роль і місце ринкової економіки в процесі суспільного відтворення неодноразово змінювались. З’являлись роботи, в яких робився наголос на тому, що вільний ринок з його саморегулюючим механізмом – це історично пройдений етап і в нових умовах сам по собі ринок нездатний забезпечувати високу ефективність економіки і вирішувати низку сучасних соціальних проблем.

Одним із визначних теоретиків регульованої економіки був англійський економіст Джон Кейнс, який обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. За теорією Кейнса основними об’єктами державного регулювання є обсяги виробництва, зайнятість, доходи і ціни, рівень яких забезпечується підвищенням попиту, зростанням інвестицій, експорту та державних витрат. Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізаційної політики була покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країн капіталістичного світу в період після другої світової війни.

Іншою економічною теорією макроекономічного регулювання економічних процесів в умовах ринкової системи господарювання, була неокласична теорія, представники якої вважають, що ринок може бути внутрішньо стабільним і здатним відновити порушену рівновагу в умовах достатньо лібералізованої економіки. А державне втручання при цьому має бути мінімальним, спрямованим лише на усунення факторів, які обмежують гнучкість цін, заробітної плати і вільну конкуренцію. В цілому ж, політика державного втручання в економіку, на думку неокласиків, є неефективною і дестабілізуючою.

Представники монетаристською школи вважають головним фактором нестабільності гнучку кредитно-грошову політику держави, яка орієнтується на регулювання сукупного попиту.

На думку представників монетаристської теорії, основою забезпечення стабільної економічної ситуації в країні є реалізація політики довгострокового помірного нарощування обсягів грошової маси стабільними темпами, незалежно від коливань сукупного попиту.

Дещо іншої концепції дотримуються прихильники теорії «економічної пропозиції». Вони вважають незадовільною будь-яку політику, спрямовану на регулювання сукупного попиту. На їхню думку, політика держави повинна обмежуватися стимулюванням підприємницької діяльності і збільшенням сукупної пропозиції шляхом лібералізації ринку та зниження податків [8, 44].

Слід зазначити, що жодна з цих концепцій щодо ролі держави у регулюванні економічних процесів не є ідеальною, кожна з них має свої позитивні і негативні риси і може забезпечити очікувані результати лише в конкретних ситуаціях.

Важливу роль у формуванні ефективної моделі ринкової економіки належить державі, причому її роль має бути достатньо активною і ціленаправленою. Об’єктивними причинами необхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства можна назвати такі:

• відсутність досконалої конкуренції. У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополії або олігополії. Монополізм піддається регулюванню з боку держави, яка намагається зберегти (або створити) конкуренцію на ринках. Тобто конкуренція і монополізм є діалектичною єдністю протилежностей, в якій конкуренція виключає монополізм, але в кінцевому результаті веде до нього, а монополізм виключає конкуренцію, але під впливом держави змушений підтримувати конкуренцію. Тобто порушення їх співвідношення може негативно впливати на економічні процеси, тому як монополізм, так і конкуренція потребують державного регулювання;

• наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання, наприклад, ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може різко змінюватись так, як це регулюється простими моделями попиту і пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти та перепідготовки кадрів.

Крім цього, об’єктивна необхідність державного регулювання економіки обумовлена також тим, що державні та міждержавні інституції повинні зберігати такі цінності, як стабільність та гармонійність суспільства, збереження і відтворення природного, національно-історичного та культурного середовища існування людей (народів).

Сучасний етап формування державної економічної політики в розвинутих країнах світу характеризується посиленням ролі держави в забезпеченні зовнішньоекономічних інтересів національної економіки, її економічної і політичної безпеки в умовах наростання міжнародної конкуренції, інтеграції і відкритості систем господарювання. У сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринкові механізми, а від участі у забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки у світовому економічному просторі.

Питання про те, які зміни відбуваються у функціях держави в умовах глобалізації світової економіки привертає сьогодні значну увагу політологів та економістів. Деякі фахівці вважають, що роль інституту держави в межах країни зменшується. Зокрема, відомий політичний діяч сучасності Дж. Сорос вважає, що вільна конкуренція створює більше багатства, ніж урядовий контроль; глобалізація утримує держави від зловживання владою і пропонує такий рівень свободи, якого жодна держава надати не може. Але поширена і інша думка щодо ролі держави в епоху глобалізації [7], якої дотримуємось і ми. Роль держави зростає, але в умовах, коли капітал стає інтернаціональним, а трудове населення залишається національним, ця роль трансформується, держава намагається контролювати глобальні мережі, по яких відбувається потужне і швидке переміщення капіталу, і за можливістю впливати на процес економічної глобалізації у своїх інтересах, трансформуючи для цього власну соціально - економічну стратегію.

Однак визнання того, що основою високоефективного сучасного виробництва може бути лише регульована ринкова економіка, не гарантує досягнення ефективності. В світі існує багато країн, які додержуються цієї тези, але мають низькоефективну економіку й багато невирішених соціальних проблем.

Проблема полягає у надзвичайній складності механізму регулювання економічних процесів. Основними вимогами до побудови такого механізму є: оптимальне співвідношення між ринковими та позаринковими регуляторами та чітке визначення важелів та чинників позаринкового регулювання.

Ці характеристики визначаються як шляхом розвитку суспільства в цілому, так і конкретними умовами тієї чи іншої країни. До основних факторів, що визначають рівень державного регулювання економічних процесів відносяться фактори, які характеризують менталітет населення, його культурні надбання, рівень відкритості економіки та технологічного розвитку, рівень зайнятості та добробуту населення, якість державного апарату управління, конкурентоспроможність країни на міжнародних ринках. Пошук оптимальних співвідношень між державними та ринковими механізмами регулювання економічними процесами є системоутворюючими елементами у формуванні сучасних механізмів управління економікою. На теперішній час ці питання займають центральне місце у дискусіях учених-економістів, політологів, соціологів, юристів.

Роль держави та співвідношення її регулювання з ринковим саморегулюванням у підприємницькій сфері є не менш актуальною проблемою сучасної економічної дійсності. З початком перехідного етапу в Україні, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, державу проголосили антиподом ринку. Але хаос, який запанував в економіці країни через істотні прорахунки в ході спроб докорінного реформування системи регулювання і управління, привів до різкого зниження ефективності більшості підприємств та господарського комплексу в цілому. Необхідно зазначити, що управління господарською (підприємницькою) діяльністю, особливо державне управління на рівні національної економічної системи, тісно пов’язане з її державним регулюванням.

Держава і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п. В свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємин є «змішана» економіка, у якій взаємодіють її суспільний та приватний сектори.

Характеристики

Список файлов ВКР