180622 (596466), страница 2
Текст из файла (страница 2)
дохід по відношенню до додаткових затрат стають все менші і менші. Це зменшення додаткового доходу є наслідком того, що нові дози змінюваних ресурсів (затрат) з'єднуються з усе меншими кількостями фіксованих ресурсів.
Теорія граничної продуктивності увібрала в себе всі основні економічні теорії попереднього періоду, стала як би їх синтезом. Вона поєднала в собі теорію гармонії інтересів і трьох інших: теорію обов'язковості і стримування, теорію витрат, граничної корисності І всіх їх об'єднала загальним принципом граничної продуктивності.
На думку Я. Певзнера та С. Брагінського, за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг всіх факторів (у тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто вкладу у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується робітнику - продавцю послуг праці. Більш конкретно ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє - і працездатності, а результатами праці, тобто продуктивністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оцінити вартість товару з точки зору не лише суспільних затрат виробництва, а й корисності, тобто його корисного ефекту.
Теорія граничної продуктивності знаходиться в тісній взаємозалежності із законом спадаючої продуктивності. Суть цього закону зводиться до того, що якщо безперервно збільшувати кількість зайнятих робітників при тих же розмірах капіталу, то продуктивність кожного нового робітника буде знижуватись через порушення оптимальних пропорцій між окремими факторами виробництва. Звідси витікає, що із збільшенням робітників при даній величині капіталу повинна знижуватись гранична продуктивність робітників, на основі якої визначається рівень їх заробітної плати. Іншими словами, цей закон встановлює зворотну залежність між рівнем зайнятості і рівнем заробітної плати.
Д. Кларк продуктивними вважав не тільки працю, але й капітал. В зв'язку з цим він стверджував, що "заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці, а процент - граничною продуктивністю капіталу". В умовах ринкової економіки діє такий принцип розподілу суспільного продукту, при якому один і той же закон регулює заробітну плату і процент, останній безпосередньо визначається граничною продуктивністю. А отже, за Д. Кларком, в умовах ринкової економіки не може мати місце експлуатація, а існує справедливий розподіл суспільного продукту. Виходячи з принципів граничної продуктивності, Д. Кларк стверджував, що як робітники, так і роботодавці одержують те, що їм належить, тобто перші - продукт своєї праці, другі - продукт свого капіталу.
Теорія граничної продуктивності або граничної цінності Д. Кларка знайшла багато послідовників в країнах Заходу. її широке розповсюдження серед економістів обгрунтував Д. Кларк так: "Вони підривають основи марксистського вчення про додаткову вартість тим, що встановлюють вартість на цінності, а не на витрати праці і заміняють всі марксистські й інші форми вчення про експлуатацію теорією, згідно з якими кожний із факторів, беручи участь у виробництві є не тільки продуктивним, але й отримує винагороду у відповідності до свого вкладу в загальний продукт".
Американський економіст Р. Лейтер суть теорії граничної продуктивності охарактеризував так: "Найбільш широко прийнята в даний час теорія заробітної плати - це теорія граничної продуктивності. Суть цієї теорії в застосуванні до праці полягає в тому, що робітникам виплачується стільки, скільки вони економічно варті. Роботодавці наймають додаткових робітників за певну заробітну плату до тих пір, поки приріст вартості сукупного продукту, одержуваного в результаті праці кожного нового робітника, у всякому випадку дорівнює його заробітній платі. Праця, однак, є лише одним з факторів виробництва, а оскільки фактори можуть один одного замінювати, підприємець використовує той, який приносить найбільшу кількість продукції на кожну одиницю витрат".
Таким чином, згідно міркувань Р. Лейтера, ця теорія може бути правильною в умовах вільної конкуренції і повної зайнятості ресурсів. Однак теорія граничної продуктивності, обґрунтовуючи, що робітники повністю отримують заробітну плату за свою працю, не може пояснити відсутність прирощування праці робітників понад граничну продуктивність.
Важливе місце в питаннях регулювання економічних процесів, в тому числі і розподілу, належить англійському економісту Д. Кейнсу. Він сформулював принципи державного регулювання економіки у вигляді теорії зайнятості, на основі якої ним була розроблена програма антикризової економічної політики. В основу цієї програми покладений так званий "принцип ефективного попиту". Його обсяг залежить від двох груп факторів. Одна з них пов'язана з ринком споживчих товарів, Інша - з ринком засобів виробництва.
Розглядаючи питання про зв'язок між грошовою заробітною платою і ефективним попитом Д. Кейнс прийшов до висновку, що попит, від якого залежить збільшення зайнятості, можна розширити за рахунок зниження заробітної плати. Однак це відбудеться лише в тому випадку, якщо це зниження повною мірою зачепить три параметри ефективного попиту: схильність до споживання, граничну ефективність капіталу і норму відсотку.
Послідовно розглядаючи реакцію всіх трьох параметрів на зниження грошової заробітної плати, він стверджує, що зниження заробітної плати може розширяти ефективний попит лише в тому випадку, якщо це зниження приведе до пониження норми відсотку. Однак, в цьому випадку, ефект такого пониження рівнозначний банківській політиці щодо збільшення грошової пропозиції. А раз так, то навіщо знижувати заробітну плату, якщо цей же результат можна одержати за допомогою банківської політики збільшення грошової пропозиції. Звідси Д. Кейнс робить висновок про необхідність збереження стійкого рівня грошової заробітної плати чи навіть її підвищення. Причому, останньому фактору він надає перевагу через те, що "підтримувати фактичну зайнятість в межах достатньо близьких до повної зайнятості легше, коли в майбутньому очікується зростання заробітної плати, ніж в тому випадку, коли в майбутньому очікується її зниження".
Послідовники Д. Кейнса здебільшого підтримували його теорію державного регулювання економіки. В своїх поглядах вони також виходили з концепції функції споживання, яка виражає таку залежність між споживанням і доходом, при якій частка споживання в доході через значно повільніше зростання споживання поступово знижується, в результаті чого зростає потреба в капіталовкладеннях для підтримки попереднього темпу зростання.
На початку 30-х років минулого століття з'явилась неокласична теорія економічного зростання. Розглядаючи суть науково-технічного прогресу і його вплив на економічний розвиток суспільства, ця теорія разом з тим обґрунтувала принципи розподілу національного доходу. В її основі лежить теорія граничної продуктивності, висунута свого часу Ж. Сеем і детально обґрунтована Д. Кларком. Згідно цієї теорії, дохід кожного виробничого фактора (праці, капіталу, землі) визначається його ціною, яка в свою чергу, пропорційна виробленому ним граничному продукту. Ціною виробничого фактора і його кількістю (тобто пропозицією) визначається і його частка в сукупному суспільному продукті. Однак ця теорія не знайшла широкої підтримки. Вона базувалась на принципі вільної конкуренції, яка в цей час змінювалась різними формами монополістичного диктату корпорацій на політику ціноутворення та інших виробничих факторів.
Альтернативою цій неокласичній теорії економічного зростання і розподілу виникла посткейнсіанська теорія зростання і розподілу. В її основу покладено два твердження, а саме:
темпи зростання залежать від розподілу доходу, оскільки загальна величина заощаджень складається як сума заощаджень із заробітної плати і
прибутку. А через те, що схильність до заощаджень в одержувачів зарплати і прибутку різна, то зміни в розподілі будуть змінювати загальну суму заощаджень;
сам розподіл доходу залежить від темпу нагромадження капіталу. В роботах Н. Калдора, Д. Робінсон, Л. Пазинетті, Д. Крегеля та інших економістів були висвітлені основи даної теорії. В найбільш повному І закінченому вигляді вона постала в моделі Н. Калдора. В ній темпи зростання і розподілу доходу є внутрішньо взаємопов'язаними категоріями. Оскільки, як передбачав Н. Калдор, доходи суспільства розподіляються між різними класами і кожний з яких має свою постійну схильність до заощаджень, то співвідношення в розподілі визначає рівень заощаджень суспільства в цілому, а отже, норму нагромадження і темпи зростання. З іншої сторони, досягнення певних темпів зростання вимагає певної норми нагромадження, а отже, І відповідного розподілу доходу. Отже, темпи зростання і норма нагромадження є факторами, які в свою чергу впливають на розподіл національного доходу.
Д. Робінсон в своїй моделі зростання розглядає три класи: робітники, які витрачають весь свій дохід на предмети споживання; підприємці, які одержують заробітну плату як управляючі, а також частку прибутку разом із характерним для рантьє доходом у вигляді процентів і дивідендів; рантьє, які живуть на ренту, проценти і дивіденди. Загальна сума доходів розподіляється між заробітною платою, прибутками, витратами рантьє і їхніми заощадженнями. Кожна з категорій розподілена між секторами споживання і виробництва таким чином, що супутна вартість в секторі споживання перевищує фонд заробітної плати, оскільки предмети споживання повинні бути передбачені і для інших класів. Звідси Д. Робінсон робить висновок, що робітники повинні виробляти додатковий продукт, тому що інакше не можна одержати прибуток.
Д. Робінсон обґрунтовує думку про те, що підвищення заробітної плати, (в міру підвищення продуктивності праці) вирішує як протиріччя економічного зростання в умовах технічного прогресу, так І виступає його найважливішим стимулом.
В підвищенні заробітної плати, на думку Д. Робінсон, однаково заінтересовані як підприємці, так і профспілки: перші - тому, що воно створює попит і стимулює технічний прогрес, другі - тому, що покращуються матеріальні умови працівників.
Висновки представників посткейнсіанської теорії зростання про те, що підвищення заробітної плати є стимулом технічного прогресу, мали важливе значення для подальшого розвитку теорії розподілу.
В останній період окремі економісти Заходу вважають, що через монопольне встановлення великими корпораціями цін відбувається поступове відмирання ринку. Зокрема, американський економіст, лауреат Нобелівської премії Д. Гелбрейт вважає, що оскільки ціни фактично фіксуються великими корпораціями і профспілками, то відповідно і контроль над заробітною платою і цінами повинен здійснюватись шляхом переговорів їх між собою. Причому, профспілки тільки тоді погодяться на обмеження зростання зарплати, коли будуть впевнені, що інфляції не буде. Тому, вважає він, необхідно виробити певні орієнтири в її підвищенні і звернутися за допомогою до законів при їх порушенні. Прямий адміністративний контроль над зарплатою і цінами дозволить знизити відсоток по кредиту, що буде сприяти діяльності дрібних і середніх підприємств, збільшить зайнятість без зростання інфляції. Можливо це буде лише в тому випадку, - вважає Д. Гелбрейт, - якщо ціни більшості підприємств, які не входять в систему корпорацій, будуть підпорядковані закону ринкової конкуренції. Такі основні принципи теорії змішаної економіки, яка прагне синтезувати в собі монополізм корпорацій і ринкову конкурентну боротьбу.
Важливе місце серед сучасних теорій, покликаних обґрунтувати трансформацію капіталізму, належить концепції людського капіталу. В ній знайшли відображення ті зрушення в сфері відтворення робочої сили, породжені науково-технічною революцією. Найбільш діяльну участь в її створенні прийняли американські вчені. В даний час вона визнана більшістю західними економістами. Центральним пунктом, або ядром даної концепції є принцип аналогії в процесі формування робочої сили з процесом формування капіталу. Під людським капіталом розуміють знання, навики і здібності людини, які сприяють зростанню її продуктивної сили. Як писав один із авторів цієї концепції Т. Шульц "він є форма капіталу, тому що стає джерелом майбутніх заробітків чи майбутніх задоволень, чи того й іншого разом. Він людський тому, що є складовою частиною людини".
Важливими формами вкладу в людину автори концепції вважають освіту, підготовку на виробництві, міграцію, пошук інформації про ціни і доходи, народження і виховання дітей. Освіта і підготовка на виробництві підвищують рівень знань людини, тобто збільшують обсяг людського капіталу; охорона здоров'я, скорочуючи захворюваність і смертність, продовжують строк його служби; міграція і пошук інформації сприяють переміщенню робочої сили в райони і галузі, де праця краще оплачується, тобто підвищують ціну за послуги людського капіталу; народження і догляд за дітьми створюють людський капітал на наступне покоління.
Розгляд всієї концепції людського капіталу не є для нас необхідністю, тому цим обмежимось і детальніше зупинимось на її розподільчому аспекті. З виникненням цієї концепції з'явився, крім раніше відомих факторів, за якими розподілявся дохід - праця, земля, капітал, ще Й четвертий фактор - людський капітал. На думку прихильників концепції людського капіталу капіталізм змінює свою соціальну природу в результаті того, що, поряд з власниками засобів виробництва, з'являються і розвиваються нові власники - володарі людського капіталу. Як відзначає Т. Шульц, "робітники стали капіталістами в тому розумінні, що вони набули багато знань і навичок, які мають економічну цінність".
Найповніше з цього погляду авторами концепції розглядаються питання розподілу заробітку залежно від рівня освіти, віку, ступеня особистої обдарованості тощо. Найбільш повно увага звертається на фактор освіти. Зокрема, як вказують американські економісти, відмінністю в рівні освітньої підготовки пояснюється близько 25% загальної нерівності в заробітках. Приблизно таке ж значення виробничого досвіду. Ще одним важливим фактором, який впливає на величину заробітної плати, вважається тривалість відпрацьованого часу. На частку трьох цих факторів (освіти, досвіду і числа річних робочих тижнів), - як вважає Д. Мінцер, - приходиться 2/3 всіх відмінностей в рівні заробітків.
Необхідно сказати, що з 60-х років минулого століття в країнах Заходу факторам людського капіталу почала приділятись серйозна увага. Освіта вже перестала сприйматись як один з видів невиробничого споживання і витрати на неї почали розглядатись як інвестиції, тобто вкладення, які дають безпосередній економічний ефект. Невід'ємним елементом державної діяльності країн з ринковою економікою стає політика робочої сили, виникає ціла серія програм щодо перепідготовки кадрів, розробляються різні методи організації планування освіти.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
