73369 (589277), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Суд для мене – з маслом
каша!
Знаю бо, що мудра ваша
Рада захистить мене [с.17 ].
Зміст, як бачимо, нічого не втратив, але думка стала яснішою, дохідливішою, набула образного вираження. У словах Лиса Микити відчувається не просто відсутність страху перед судом, а щось значно більше – зухвала похвальба, впевненість у своїй недоторканості.
Значні виправлення такого ж характеру знаходимо у строфі 13:
“Вуйку, - каже Лис, - “Вуйку,- каже Лис,- се жарти!”-
жартуєш!” “Жарти? Дай лиш зо три кварти,
“Що жартуєш? Ні, що чуєш, То й присягою скріплю!” [с.18 ].
Я й присягою скріплю!” [с.13 ].
Крім змін у формах окремих слів ( “жартуєш” – “се жарти” ), які теж мають певне смислове навантаження, тут ґрунтовної переробки зазнав увесь другий рядок, внаслідок чого став яснішим зміст діалогу між Лисом Микитою і Бурмилом, глибше розкривається продажність його натури. Якщо у попередньому варіанті думка про готовність Бурмила віддати все за мед проходила підтекстом, то тут вона виступає на перший план, стає домінуючою.
Проведена перевірка визначила і характер змін у строфі тридцять четвертій:
Аж тут лізе Лис Микита Аж тут лізе Лис Микита.
Та й говорить: “Вуйку, ви “Ну, вуйцуню, - мовить, -
то? сита
Що ж, вуйцуню, добрий Вже душа? А добрий мід?”
мід?” [с. 18 ]. [с.23 ].
Запитання, з яким звертається до Бурмила Лис Микита, знущальне за своєю суттю, у першій частині було позбавлене реального змісту ( “Вуйку, ви то?” ). У новій редакції воно набуло більшої виразності, натуральності.
Нова редакція двох заключних рядків останньої строфи також має виразну смислову спрямованість:
Та, що цар дав, треба Та, що цар дав, треба нести,
нести, Сперечатися не мож! [с.25 ].
Спротивлятися не мож! [с.20 ].
Крім поліпшення звучання поетичних рядків, спостерігаємо тут і явне поглиблення змісту, посилення й увиразнення думки, закладеної в первісному тексті.
Цілий ряд змін, зроблених у цій пісні в другому виданні, мають характер мовностилістичної правки, хоча подекуди і досить значної. У післямові до другого видання “Лиса Микити” І.Франко, між іншим, писав: “Я дбав про те, щоб мова моєї переробки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою” 35,67. Це прагнення поета наблизити мову поеми до літературної не залишилось у сфері мрій, а знайшло реалізацію в процесі підготовки другого видання, в якому проведено велику послідовну мовноправописну правку.
У першій пісні, значну частину якої в другому виданні становить новий текст, такі виправлення були поодинокими. У передостанній строфі діалектне “сли” виправлено на “як” та “се му строго накажи” на “строго-строго накажи”.
Досить численні подібні правки у другій пісні, текст якої фактично не розширювався. У багатьох випадках письменник рішуче виправляв текс, позбавляючись явних діалектизмів, застарілих форм, не зрозумілих широкому читачеві. Наведемо ці виправлення у порядку їх послідовності ( позначаючи строфу і рядок ):
Ждуть го – згине мов собака Най пропаде мов собака ( 6,5 )
Де він є? Веди мя, чуєш? Де він? Де його купуєш?
Сли мя медом утрактуєш Як мене ним утрактуєш ( 13,4-5 ).
Хоч не гладка вна та сіра Хоч крива вона та сіра ( 19,4 )
В баби ожіг у руках В баби кочерга в руках ( 31,3 ).
Ту го дайте в мої руки Дай мені його у руки
То побачить, що го жде То до завтра не дожде ( 40, 5-6 ).
Сли на суд не стане тут Як на суд не стане тут ( 43,5 ).
Третя пісня у другому виданні зазнала менших змін, ніж друга. Певні відмінності знаходимо у п’ятнадцяти строфах із тридцяти семи, але здебільшого це суто мовностилістичні правки. Лише поодинокі з них мають смисловий характер. Такою є поправка, зроблена у третій строфі, хоча вона торкнулась всього одного слова:
На свій суд взиває вас [с.21] На свій суд ось кличе вас [с.26 ].
Із контексту ясно, що дієслово “взиває” не передає правильно характеру дії, що відбувається. Адже “взивати” можна тільки до когось. Заміна “взиває” на “кличе” не тільки усуває смислову неточність, а й допомагає образному вираженню змісту.
Нова редакція другого рядка в п’ятій строфі також “працює” на збагачення змісту:
Чи се ти? Чи справді ти то? [с.22] От не ждали! От візита! [с.27 ].
Прямий зміст вислову спочатку був досить вузьким. Він виражав здивування, викликане раптовою появою гостя. Зміст нової редакції значно глибший. Тут уже не тільки здивування, а й радість і підкреслення значущості особи гостя. Ця часткова правка дає дуже багато для створення тієї штучної атмосфери теплоти і дружби, якою хотів оточити зустріч з Муркою хитрий Лис Микита і тим самим приспати його пильність.
Незрозумілою і навіть зайвою видається на перший погляд правка у строфі вісімнадцятій:
Війт, з гніву почервонівши [с.24 ]. Війт, зо злості зчервонівши [с.29].
Тут, як бачимо, всього-на-всього відбулась заміна одного слова іншим, до того ж зовсім близьким за значенням. Чи була в цьому якась необхідність? Адже все тут ясно і зрозуміло. Але коли придивитись ближче, то легко переконатися в правомірності і доцільності такої заміни. Її суть у тому, що було знайдено найбільш точний словесний еквівалент для передачі почуттів війта в той момент, коли він побачив від свого півня тільки пір’я. Гнів як почуття бурхливе у даній ситуації, швидше комічній, ніж драматичній, виглядає неприродним. А от злість – це значно правдоподібніше. Бо саме злість, а не гнів цілком закономірно могла оволодіти війтом у такий момент. Разом з тим завдяки виправленню усунено неприємний збіг приголосних та штучний наголос.
Інші поправки в цій пісні спрямовані на поліпшення мови твору, її наближення до норм літературної. Показово, що І.Франко дуже уважно і вдумливо підходить до вибору літературних відповідників, якими замінює діалектизм та форми “язичія”, досить численні у першому виданні:
Видання 1891року Видання 1896 року
Щоб як стій і вандрувать! Щоб як стій іти назад! ( 5,6 )
Суду царського-сь не бою Я про царський суд не стою ( 7,4 )
Та сли мишей ти бажаєш Та як мишей ти бажаєш ( 15,1 )
Поповзли вони кропивов І полізли бур’янами ( 16,5 )
А ось ту є дірка в глині А ось тут є дірка в глині ( 19,5 )
Сли ти, Мурку, боязливий Хто занадто боязливий ( 20,5 )
Але сли боїшся ти Та коли боїшся ти ( 21,3 )
І у війта гнеть позичу І у війта тут позичу ( 24,5 ).
Текст четвертої пісні у другому виданні майже повністю новий. Розділ цей утворився на основі одинадцяти заключних строф третьої пісні першого видання ( епізод візиту Бабая до Лиса Микити ), вилучених звідти і доповнених 33-ма новими. Причому новий текст розміщується не суцільним пластом, а вперемішку з первісним ( 1-3 – новий текст, 4-8 – первісний, 9-38 – новий, 39-44 – первісний ).
Перетворення кінцівки третьої пісні в основу окремого розділу зумовило не лише значне збільшення обсягу твору взагалі, а й розширення і поглиблення його змісту. Візит Бабая до Лиса у першому виданні був тільки окремим епізодом, який не ніс особливого змістового навантаження. Він важливий як логічний місток у розвитку дії ( Бабай приводить Лиса на царський суд ). У другому виданні цей епізод переростає свої рамки. Через візит Бабая тут розкриваються характер і суть стосунків, які склалися між Лисом Микитою, з одного боку, та Бурмилом і Вовком, з другого, з’ясовуються причини ненависті до них Лиса. Розповідь останнього про його спільний з Вовком наскок на попівську комору та про те, як несправедливо розсудив їх потім Бурмило, вмонтована в епізод посольства Бабая, якраз і дає відповідь на це питання.
Нові епізоди, які вперше з’явилися у другому виданні поеми і становлять основу четвертої пісні, генетично тягнуться до інтернаціональних сюжетів на тему про пригоди хитрого Лиса. Але в їх обробці І.Франко повністю оригінальний. У цьому легко переконатись, зіставивши відповідні, подібні за сюжетом місця “Лиса Микити” і поеми Гете “Рейнеке Фукс”. По-перше, розповідь Лиса про його стосунки зі звірами у поемі Гете має виразне релігійне забарвлення. Лис не просто переказує всі пакості, які він робив різним звірам, а сповідається, кається у гріхах, боячись наступного суду і кари. Відвідини попівської комори – тільки один із багатьох епізодів, де Лис познущався з Вовка. У І.Франка нема всього того калейдоскопа подій, де Вовк виступає як жертва Лисових витівок. Він бере лише один незначний сюжет – пограбування попівської комори, але розгортає його значно ширше й у своєрідному плані. Лис Микита виступає тут як хитрий, підступний і зухвалий розбійник, який не відчуває за собою ніякої провини. Він не обороняється, а нападає і свої вчинки кваліфікує як благородну помсту, спрямовану проти зажерливості і підлості таких можновладців, якими виступають Вовк і Бурмило.
Значну частину п’ятої пісні ( строфи 29-46 ) також становить новий текст, який був відсутній у першому виданні. Він продовжує і логічно розвиває зміст першої частини пісні. Пригадаймо, що в останньому слові Лиса Микити перед очікуваною стратою у виданні 1891 р. є згадка про “злодійську спілку” з Вовком, у якій Лис мав красти дрібне, а Вовк велике, але все добуте повинно було розподілятися порівну. Не розповідаючи нічого конкретного про діяльність “спілки”, Лис Микита, однак, гірко скаржився на кривди, які йому чинив Вовк:
Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить, - не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусив тріснуть,
До крихітки все зіжрав [с.38].
Цим і закінчувалась у першому виданні історія “злодійської спілки”. Далі розпочиналась розповідь про “скарб царя Гороха”. Таким чином, у першому виданні у цьому місці був наявний розрив у розвитку дії. Звинувачення Лиса Микити на адресу Вовка не опирались на факти.
Вставка, яка з’явилась у виданні 1896 р. після слів “До крихітки все зіжрав”, ілюструє й конкретизує скаргу Лиса, наповнює її образним змістом і тим самим робить її логічно необхідною ланкою в розвитку дії.
Уся вставка складається з двох окремих епізодів, пов’язаних не логічно, а тільки наступністю дії. У першому Вовк і Лис Микита викрадають з комори багатої господарки “солонини полоть гарний”, причому основну роботу виконав Лис – саме він поліз на бантину і довго мучивсь, поки скинув полоть. Вовк же тільки драв стріху. У другому Лис Микита виступає самостійно. Після того, як Вовк утік із солониною, він задумав поласувати курочкою і поліз на сусідню бантину, де ще раніше запримітив гарну здобич. Але попадає на сідало до індика і разом з ним падає додолу, наробивши шуму. Розбуджені господарі помічають Лиса і дають йому доброї прочуханки. Ледве вирвавшись з такої халепи, Лис Микита поспішає до Вовка, сподіваючись трохи підживитись. Але той дає йому замість солонини дубову клюку, на якій вона висіла. Епізод з клюкою, який завершує вставку, став тут тією сюжетною ланкою, що об’єднує обидва епізоди в єдине ціле.
На прикладі цієї вставки ще раз можна переконатися, що І.Франко, звертаючись до вже відомих сюжетів, у їх обробці йшов своїм, оригінальним шляхом. У поемі Гете, наприклад, скарга Лиса на Вовка ні за змістом, ні функціонально не посідає такого місця, як у “Лисі Микиті”. Лис згадує про кривди з боку Вовка тільки для того, щоб правдоподібніше натякнути на існування якогось міфічного скарбу. Обидва епізоди ( крадіжка сала та історія з індиком ), через які конкретизується скарга Лиса, у поемі Гете взагалі відсутні. Наявний там епізод із викраденням тільки що заколотої свині дуже мало нагадує історію з салом у “Лисі Микиті” та й подана вона там в іншому контексті.
Крім цієї вставки, яка становить третину обсягу пісні, знаходимо ще ряд дрібніших виправлень, спрямованих на поліпшення художніх якостей певних місць поеми. У строфі десятій рядки
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
