177409 (Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання), страница 4

Якщо розглянути, наприклад, ринок ресурсів, то до­машні господарства тут, як зазначалося, виступають про­давцями виробничих ресурсів, тобто створюють їх про­позицію. Підприємства на цьому ринку є покупцями, тобто пред'являють попит на виробничі ресурси. Взаємо­дія попиту і пропозиції встановлює рівноважну ціну на кожний із ресурсів.

На ринку продуктів домашні господарства формують попит на товари та послуги. Підприємства, використову­ючи виробничі ресурси, виробляють продукти споживчого призначення і створюють пропозицію цих продуктів. Через ціну попит і пропозиція продуктів урівноважуються між собою. Держава на цих ринках виступає додатковим суб'єктом економічних відносин і здійснює контроль за потоками ресурсів і продуктів, а за допомогою відповідної економічної політики (фіскальної та грошово-кредитної) впливає на діяльність фірм і домашніх господарств.

Товарні та фондові біржі, що функціонують у ринковій економіці, здійснюючи посередницькі зв'язки, забезпечу­ють реалізацію економічних відносин між виробниками і споживачами ресурсів і продуктів, визначають співвідно­шення попиту й пропозиції та відповідні їм ціни, створю­ють передумови для розвитку виробництва відповідно до попиту.

Особливу роль у ринковому механізмі відіграє ринок капіталу (інвестиційний, кредитний, акціонерний), який перерозподіляє капітали із секторів економіки, де є їх надлишок, чуди, де є додаткова потреба в них. Кредитний ринок разом із ринком цінних паперів утворюють фінан­совий ринок. Вони тісно пов'язані між собою і доповню­ють один одного. Фондові біржі й банки продають і купу­ють один у одного цінні папери. Цей зв'язок, з одного боку, реалізує саморегулюючі функції, а з іншого — дає змогу державі через купівлю і продаж цінних паперів впливати на механізм ринку й економічні відносини, що виникають у суспільстві.

Ринок праці перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких залежить від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців й технічною оснащеністю виробництва, тобто станом ринків продуктів та послуг. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату праці робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті й пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що досить часто ускладнює економічне відтворення і пород­жує економічну нестабільність. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці значна роль належить державі.

Особливим елементом механізму функціонування еко­номіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов'язані з визна­ченням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки [11].

2.3. Макроекономічна політика та її цілі

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести такі:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті — вищий рівень життя населення.

2. Підвищення економічної ефективності вироб­ництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг.

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожно­му індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затра­ченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти як невиправданої диференціації рівня життя різних груп населення, так і зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існуван­ня безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує до­сягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньо­економічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і на­ступних поколінь людей [9].

Досягнення перелічених, а також інших цільових на­станов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів досягнення за­значених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне тракту­вання їх, а відповідно й різні варіанти економічної політи­ки держави. Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. А це, в свою чергу, неможливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки [14].

3. МЕТОДОЛОГІЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ

3.1. Стабілізаційна політика в макроекономічному вимірі

Макроекономіка приділяє важливу увагу впли­вові стабілізаційної політики на поведінку еко­номічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки. Усі краї­ни з ринковою економікою намагаються досяг­ти макроекономічної стабільності, яка, по-перше, означає економічне зростання — виробництво більшої кількості й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення. При цьо­му економічне зростання забезпечується головно через підвищення ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу (мак­симальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресур­сів). Водночас економічне зростання не повинно погіршувати стан довкілля. Це дасть змогу підтримувати належний рівень життя сучас­ного і наступних поколінь людей.

По-друге, це передбачає повну зайнятість — забезпечення робо­чими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати. Кожен індивід повинен мати змогу реалізувати свої професійні здібності.

По-третє, стабільний рівень цін, що означає уникнення значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господар­ські зв'язки економічних суб'єктів, знижує реальні доходи населен­ня і знецінює заощадження.

По-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнарод­ної торгівлі та міжнародних фінансових операцій [2].

Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень у національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: тем­пи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від'єм­ними, зростають безробіття і ціни або різко коливається курс на­ціональної валюти. Відновлення макроекономічної стабільності є непростим завданням для суспільства. Річ у тім, що досягнення ста­більності в одних секторах економіки може суперечити її досягнен­ню в інших. Наприклад, повна зайнятість і стабільний рівень цін до певної міри виключають одне одного, бо стабільний рівень цін перед­бачає певний рівень безробіття. Це означає, що уряд має вирішити, яка складова стабільності в даний момент є важливішою для країни. Тут, зрозуміло, є широке поле для незгод і суперечок.

Вибір між складовими макроекономічної стабільності називають компромісним вибором.

Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну ста­білізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різ­них макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.

Макроекономіка аналізує чотири основні види стабілізаційної політики: 1) фіскальну; 2) монетарну; 3) політику доходів; 4) зов­нішньоекономічну політику.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Подат­ки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати струк­туру національної економіки, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, зменшувати економічні коливання, боротися з інфляційними спалахами, впорядковувати державні фінанси тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика у перехід­ній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як державне планування та централізоване ціноутворення.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюючу та стримувальну. Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рів­ня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує ін­вестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.

Монетарна, або кредитно-грошова, політика — це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай прово­дить центральний банк країни, у нашій державі — Національний банк України.

Монетарна політика ґрунтується на тому, що у короткостроко­вому періоді кількість, або пропозиція, грошей впливає на багато економічних змінних, насамперед процентні ставки, курси цінних паперів, валютні курси, а відтак і на реальні економічні змінні — об­сяг і структуру виробництва, рівень зайнятості тощо. Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужуватиметься, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.

Отже, можливе проведення двох видів монетарної політики — стимулюючої та стримувальної. Стимулююча монетарна по­літика спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стри­мувальна — на приборкання інфляції.

Фіскальна й монетарна політики є основними методами, які за­стосовує держава для стабілізації національної економіки — спо­вільнення темпів інфляції, зниження рівня безробіття, подолання спаду тощо. Разом із тим існують й інші види стабілізаційної політи­ки, які допомагають стабілізувати окремі сфери макроекономіки.

Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю по­літику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою. Є кілька варіантів політики доходів. Найвідоміші з них:

• прямий контроль зарплати й цін ("заморожування" їхніх рівнів, яке застосовують головно за надзвичайних обставин, наприклад у воєнний час);

• добровільні орієнтири для підвищення цін та заробітної плати (уряд просить фірми та трудові спілки у своїх вимогах і діях щодо підвищення цін і зарплати не виходити за рекомендовані ним межі). Цей метод стабілізаційної політики спрацьовує за умов високої економічної культури населення. Політика доходів має суперечливий характер. Не так давно еко­номісти обстоювали цю політику як найдешевший спосіб зниження інфляції. Однак через негативні наслідки багато фахівців уважають її неефективною, а дехто навіть шкідливою. Втручання держави у механізм вільного ринку сковує динаміку відносних цін, що неспри­ятливо впливає на розвиток національної економіки.

Як результат посилення взаємозв'язків між економіками різних країн зростає роль зовнішньоекономічної політики, головним на­прямом якої є зовнішньоторговельна політика.

Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два ос­новні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фри­тредерство. Протекціонізм — це політика захисту національних ви­робників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство — це торгівля з незначними митними та не митними бар'єрами або взагалі без них.

Хоча більшість економістів уважають, що будь-які протекціо­ністські заходи уряду країни знижують рівень добробуту її мешкан­ців, ці заходи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населен­ня [15].

3.2. Методи дослідження національної економіки

Для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономісти використовують різні методи та прийо­ми, які в сукупності називають методологією макроекономіки.

Макроекономіка не може користуватися тими методами пізнання, що й природничі науки. Аналізуючи явища й процеси в національній економіці, не можна вживати ні мікроскоп, ні телескоп. Макроекономісти позбавлені також можливості проводити контрольований експе­римент, як фізики чи хіміки. У макроекономіці дослідники широко застосовують метод наукової абстракції з його двома основними при­йомами — індукцією та дедукцією. Суть цього методу полягає в тому, що, досліджуючи певний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні чи другорядні ознаки від усталених і типових. У хаотичному нагромадженні фактів економісти намагаються знайти певний порядок. Аби краще зрозуміти дійсність, вони абст­рагуються, тобто умисно спрощують заплутані зв'язки, залишають поза увагою ті деталі, які вводять в оману.

Макроекономіка дає досить абстрактну картину національної економіки. Відтак дехто сприймає її висновки як щось непрактичне й нереалістичне. Насправді теорії макроекономіки саме тому й прак­тичні, що вони абстрактні. Теорії, які ґрунтуються на фактах, є реа­лістичними. Теорії, що не узгоджуються з фактами, — неправдиві.

Звідки беруться факти? Основну суму фактів, або економічної інформації, дає національна й міжнародна статистика. Нерідко ви­користовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. У результаті збирання та систематизації фактів економічна діяльність стає відомою, але ще не пізнаною. Збирання фактів нази­вають описовою, або емпіричною, макроекономікою.

Пізнання зв'язків у національній економіці, виведення законів і тео­рій з фактів становить суть макроекономічного аналізу. При цьому економісти можуть іти як від теорії до фактів, так і від фактів до тео­рії. Виведення теорії з фактів називається індукцією, або індуктивним методом дослідження. Нагромадження фактів, їх систематизація та аналіз дають змогу сформулювати закон чи теорію, які відбивають закономірності функціонування національної економіки [16].

Узагальнення в макроекономіці також можна вивести за допо­могою дедуктивного методу. Використовуючи логіку або інтуїцію, до­слідник може сформулювати попередню неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Для перевірки її правильності потрібно багаторазово до­слідити відповідні факти. Гіпотеза, яку не підтверджують факти, не­правильна. Але якщо навіть гіпотеза спростована й відхилена, вона має позитивне значення, бо вказує шлях, яким іти не треба.