177409 (Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання), страница 2

Основними природними умовами, які істотно впливають на розвиток національної економіки, є кліматичні умови, багатство корисних копалин, характер земної поверхні й географічне роз­ташування.

Капітал, або капітальні блага, охоплює усі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, спору­ди, транспортні засоби, збутову мережу тощо. Капітал, по-перше, завжди є результатом попередньої праці людей і вже тому він обме­жений; по-друге, він призначений не для безпосереднього спожи­вання (як споживчі блага), а для подальшої участі у процесі вироб­ництва. Економісти нерідко називають капітал фізичним капіталом, або засобами виробництва.

Гроші не належать до фізичного капіталу. Оскільки гроші нічого не виробляють, а є тільки представником капіталу, що може пере­творюватися на капітал (коли за них купують засоби виробництва), то їх не розглядають як економічний ресурс. Гроші — це фінансовий капітал.

Праця людини охоплює сукупність усіх її фізичних і розумових здіб­ностей, які застосовують у виробництві життєвих благ. Значення цього ресурсу полягає в тому, що праця є джерелом усіх дій, спрямо­ваних на перетворення природи для задоволення потреб людини. Праця є джерелом усіх економічних цінностей. Тільки завдяки пра­ці людське суспільство досягло того високого ступеня матеріальної та духовної культури, який ми маємо зараз і який слугує основою нашої цивілізації.

Особливим видом людських ресурсів є підприємницький хист, що виявляється у здібності певного відсотка людей поєднувати й організо­вувати використання трьох інших економічних ресурсів у процесі вироб­ництва, займатися бізнесом, тобто найефективніше використовува­ти всі інші ресурси.

Спільною рисою усіх економічних ресурсів є те, що вони рідкісні, тобто їхня кількість обмежена. Обмеженість ресурсів породжує багато техніко-економічних проблем: обмеженість обсягу виробницт­ва, необхідність усебічної економії виробничих ресурсів та вибору, пошуків альтернативних варіантів використання ресурсів тощо.

Отже, суспільство не здатне виробити такий обсяг товарів і по­слуг, щоб задовольнити всі матеріальні потреби. Єдине, що залиша­ється, — це домагатися якнайповнішого задоволення потреб. Сус­пільство може впливати на ступінь невідповідності між потребами й ресурсами, прагнути повнішого задоволення потреб, виходячи з на­явних ресурсів, підвищуючи ефективність використання ресурсів [10].

1.3. Ефективність національної економіки на макрорівні

Під ефективністю економіки розуміють відношення між її результатами й витратами. Вона характеризує зв'язок між обсягом ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів та послуг, одержаних у результаті використання цих ресурсів. Зростання кількості товарів та послуг, одержаних від даної величини витра­чених ресурсів, означає підвищення ефективності, змен­шення ж обсягу продукції, одержаної від даної величини спожитих ресурсів, свідчить про зниження ефективності. Є багато способів підвищення ефективності національ­ної економіки на макрорівні. Їх можна об'єднати за такими напрямами:

1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів. Повна зай­нятість ресурсів означає залучення до економічного обо­роту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг. Йдеться про повну зайнятість працездатного насе­лення, відсутність вимушеного безробіття; максимальне залучення до сільськогосподарського виробництва орних земель; повне завантаження виробничих потужностей та ін. Неповна зайнятість ресурсів викликає певні втрати для економіки, знижує її ефективність.

2. Досягнення повного обсягу виробництва. Економічні ресурси мають використовуватись найраціональніше, відповідно до їхнього призначення. Під повним обсягом виробництва розуміють такий його обсяг, коли продук­тивні можливості ресурсів використовуються найповніше. Наприклад, орна земля не повинна використовуватися під несільськогосподарські потреби, фермери не повинні збирати врожай косою або серпом, якщо є зернозбиральні комбайни; кваліфікований інженер не повинен використовуватися не за фахом тощо.

3. Досягнення найраціональнішого розподілу наявних ресурсів між виробництвом окремих видів продукції, між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів. У першому випадку найвища ефективність економіки забезпе­чується за умови досягнення рівноваги між попитом і пропозицією за відсутності як надвиробництва, так і дефіциту. В другому випадку найвища ефективність економіки досягається тоді, коли забезпечено баланс між поточними й перспективними потребами, тобто правильно визначена альтернатива: «більше зараз і менше потім» або «менше зараз і більше потім». У цьому полягає гостра проблема вибору напрямів економічної політики держави.

4. Зростання технічного рівня виробництва. На пій осно­ві забезпечується підвищення ефективності економіки через поліпшення якості товарів й удосконалення техно­логії їх виробництва. Підвищення ефективності економіки забезпечує у даному випадку збільшення обсягу вироб­ництва продукції за незмінної кількості ресурсів, що рівнозначно їх збільшенню.

Таким чином, в умовах безмежності потреб й обмеже­ності ресурсів підвищення ефективності економіки й до­сягнення на цій основі вищого рівня споживання є голов­ною проблемою людського суспільства. З цього випливає практична функція макроекономіки, або її головне за­вдання. Воно полягає в тому, що дана наука повинна озброїти людей знанням тих форм і методів впливу на економіку, за допомогою яких вони можуть забезпечити її ефективне функціонування з метою досягнення найви­щого рівня задоволення матеріальних потреб.

Ефективність використання ресурсів характе­ризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і по­слуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів.

Збільшення кількості товарів і послуг, яку виробляє національна економіка з даного обсягу ресурсів, означає підвищення ефективно­сті використання ресурсів. І навпаки, зменшення обсягу продукції, який одержують із даної величини залучених ресурсів, свідчить про зниження ефективності використання ресурсів [10]. Ефективне використання ресурсів передбачає досягнення: а) пов­ної зайнятості ресурсів; б) повного обсягу виробництва.

Повна зайнятість означає використання усіх наявних для виробниц­тва ресурсів. У національній економіці не повинно бути підпри­ємств або капітального устаткування, що простоюють, землі, яка не обробляється, працівників, які вимушено залишаються без роботи. Зауважимо, що йдеться тільки про придатні для виробництва ресур­си. У кожному суспільстві усталена практика визначає, які ресурси є придатними для використання. Наприклад, законодавство та звичаї передбачають, що працю малолітніх дітей використовувати не слід; для збереження родючості частину орних земель потрібно залишати під паром тощо.

Однак використання усіх наявних ресурсів не гарантує ефектив­ного їх використання. Слід ще забезпечити повний обсяг виробниц­тва. Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовуються так, що вони найповніше задовольняють потреби суспільства. Якщо економіка країни не досягла повного обсягу виробництва, то ка­жуть, що ресурси недовикористовуються. Повний обсяг виробницт­ва продукується за наявності двох видів ефективності — розподільної та виробничої.

Перед кожним суспільством із його обмеженими ресурсами сто­їть проблема їх розподілу між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі відвести під пшеницю, а скільки під пасо­вища? Скільки кваліфікованої робочої сили варто залучити у вироб­ництво тракторів, телевізорів, а скільки у перукарні й т. п.?

Розподільна ефективність означає, що ресурси залучаються до ви­робництва саме тих товарів та послуг, які найбажаніші й найпотрібніші для суспільства.

Повний обсяг виробництва передбачає досягнення і виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка за­безпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів, виробництво то­варів і надання послуг із найнижчими витратами. Справді, пшеницю можна жати серпом, а землю копати лопатою, але чи можна при цьому досягти високої ефективності використання ресурсів?

Ресурси є рідкісними, тому економіка за повної зайнятості та повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарів і послуг. Саме тому суспільство має вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися [11].

2. ОБ’ЄКТИ ТА ЦІЛІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1. Різні типи економічних систем як об’єкти макроекономічного регулювання

Щоб визначити об'єкт макроекономіки як науки, необхідно насамперед провести межу між нею і мікроекономікою. Мікроекономіка вивчає механізм функ­ціонування та взаємовідносини індивідуальних економіч­них суб'єктів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо). Макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів, тобто національну економіку в цілому. Отже, макроекономіка формулює наукові уявлення про функціонування еконо­мічної системи на національному рівні. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.

Але в реальній дійсності немає економіки взагалі, а завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Це означає, що об'єктом макроекономіки є не просто національна економіка взагалі, а її відповідний тип, тобто історично визначена економічна система [12].

Задоволення матеріальних потреб людей і саме існування людського суспільства неможливі без систематич­ного відновлення процесу виробництва, в результаті чого постійно відтворюються не тільки матеріальні блага, а й умови їх виробництва: економічні ресурси, виробничі відносини та відповідні їм регулюючі механізми. Загаль­ною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва за даних виробничих відносин. У будь-якій економічній системі процес цього відтворення включає в себе безпосередню виробництво, а також реалізацію його результатів та їх споживання.

Регулювання процесу відтворення здійснюється за вимог об'єктивних економічних законів та на основі відповідного економічного механізму, який реалізується в господарській практиці через систему ринкових інститутів ти органів державного управління економікою. Характер економічного механізму та інститутів, які його реалізують, залежить від характеру виробничих відносин і насамперед від форми власності на виробничі ресурси. Тому форма власності і є головною ознакою, яка відрізняє одну економіч­ну систему від іншої.

Виробництво товарів і послуг здійснюється у межах національної економіки. У широкому розумінні національна економіка — це сукуп­ність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузь­кому розумінні під національною економікою передовсім розуміють ділові підприємства та об'єкти інфраструктури.

Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, що націо­нальна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсяга­ми продукції, які створені в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки. У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального вироб­ництва.

У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузей матеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріального виробництва відносять культуру, освіту, охоро­ну здоров'я, науку, побутове обслуговування населення тощо [13].

Історично національна економіка формується з утворенням цен­тралізованих держав та витісненням натуральної форми виробницт­ва товарною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці і передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї форми виробництва люди задовольняють власні потреби, об­мінюючись продуктами своєї праці.

У національній економіці можна виділити дві сторони:

1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;

2) монетарну, або грошову, економіку.

Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багат­ства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо.

Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що пов'язує окремі частини товар­ної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між під­приємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші — це питання життя й смерті кожної господарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економіка обслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку. Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.

У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава.

Домогосподарство — економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і вико­ристовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задоволь­няють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як понят­тя не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.