133153 (Розвиток обдарованих дітей), страница 2

Лихо в тім, що сучасна психологічна наука аналітична. За задатками – анатомо-фізіологічними можливостями людини і здібностями, що відповідають вузькому колу вимог конкретної діяльності не видно реального – діючої людини. У зв'язку з цим я хочу звернутися до робіт В.В. Клименко. За його словами задатки (чутливість людини) забезпечують близько 10 млрд. сенсорних каналів однобічного зв'язку з навколишнім середовищем. Така чутливість досягається незвичайним оснащенням людського тіла: рецептором, що сприймає енергію й інформацію як ззовні, так і із самого тіла; кондуктором – провідником сприйнятого; ділянкою мозку, де здійснюється (чи не здійснюється – просто зберігається) перетворення їх у факт свідомості. [9] Таким чином, потенційно з задатків людини може бути створене стільки працюючих здібностей, скільки існує каналів зв'язку між навколишнім середовищем і людиною з його внутрішнім світом. Однак реальна кількість здібностей залежить від організації навчання і діяльності людини. Ілюстрацією може послужити такий простий приклад: у людини існують м'яза, що можуть ворушити вухами, але реально робити це вміє один з тисячі, у всіх інших цей задаток – потенційна нереалізована здатність. Багато людей страждають відсутністю звуковисотного слуху і т.д.

Таким чином, здатність – процес матеріалізації виконавчими органами психіки і моторики природної чутливості і змістів відбитого в предметні конструкції.

Матеріалізація продуктів чутливості складається з трьох видів здібностей:

• здатності відбивати зовнішній світ і себе в ньому як мислячої частки природи (ми чуємо, бачимо, нюхаємо і т.д. – всі органи почуттів працюють на цей процес);

• здатності проектувати зовнішнє середовище, у тому числі і себе (створення іншої, рукотворної природи думкою, роботою уяви, створення гіпотез – завтра зробити те і те);

• здатності створювати в процесі своєї діяльності продукти і предмети, що задовольняють устремління і потреби людини, і переробляти себе зсередини по мірках гармонії (реалізація задумів, конкретні дії з конкретними речами і предметами). [9]

Здатність відображення і психомоторику людина навчилася усилять багаторазово за допомогою величезної безлічі приладів, пристроїв, машин: від звичайних окулярів до космічних станцій. Але здатність до створення, а особливо до творчості, поки ще не підсилюється нічим. Необхідно помітити, що в психології чутливість і здібності вивчаються як відносно самостійні елементи психіки, свідомості і діяльності людини. Розглядаються під кутом зору сукупності і послідовності дій (розумових і психомоторних), завдяки яким виходить більш-менш точне відображення предметів і явищ, притягнутих до процесу діяльності.

Таким чином, назріла необхідність поставити в психології на зміну тенденції аналітичної іншу – цілісність. Потрібно повернутися до людини, до розуміння, що в ньому усе взаємозалежно і від природи гармонійно. І головна цілісність будь-якої діяльності і її технології – людина, у якій чутливість, здібності і механізми неподільні. Де, механізми – це об'єднання здібностей, міцно зв'язаних між собою, що систематизують різноманітний зміст відбитого людиною й утримуюче його в єдиному цілому.

Людська психіка і психомоторика має незлічимі можливості створення механізмів. Вони – новотвори, не закріплені ні за визначеним органом почуттів, ні за конкретною здатністю: це – система здібностей із властивостями, якими не володіє не одна зі складових цілісності. Причому цей новотвір одночасно діюче і пізнавальне: діючи – людина пізнає, а пізнаючи – діє, вирішує задачі розумові і психомоторні. Кількість механізмів може бути нескінченна безліч. Змінюючи умови роботи людини, ми створюємо тим самим нові механізми, нові способи дій. Одним з таких механізмів, безумовно, є талант. По визначенню В.В. Клименко: "Сутність таланта в здатності до дії, його не слід вишукувати ні в особливих достоїнствах мозку, ні в конструкції тіла, ні в якихось інших здібностях. Талант – це людина, яка оригінально вирішує усім відомі задачі." [9]

Внутрішня ж будівля механізму таланта людини, визначений зв'язок складових елементів його цілісності можна зобразити схемою:

Неможливо в даній роботі охопити всі процеси й елементи таланта. Тому я хочу зупинитися на одному з найцікавіших, на мій погляд, – уяві.

Уява – це не здатність фантазувати без мети, а інтуїтивна здатність бачити сутність параметрів – їхню природну логіку. Вона комбінує образи того, що ще не існує з матеріалів пам'яті і почуттів, створює образ невідомого як відомого, тобто створює його предметний зміст, вважає їх дійсними. Тому уява – саморух почуттєвого і змістовного відображень, а механізм уяви поєднує їх у цілісність, синтезує почуття в думку, у результаті чого створюється новий образ або судження про невідомий як про відомий. І все це проходить не матеріально – у розумовому плані, коли людина діє, не працюючи практично.

Уява людини – його здатність заглянути вперед і розглянути новий предмет у його майбутньому стані.

Тому минуле в кожен момент життя людини повинне існувати відповідно до тієї чи іншої цілеспрямованості в майбутнє. Якщо пам'ять претендує на активність і дієвість, а не є тільки сховищем досвіду, вона завжди повинна бути спрямована на майбутнє, на форму майбутнього себе, своїх здібностей і того, чого людина прагне досягти. Така уява завжди працює: людина трансформує предмети і сировину не просто в уяві, а дійсно за допомогою уяви, що прокладає шлях до бажаного предмета. Велике значення в активізації роботи уяви має подив. Подив у свою чергу викликають:

• новизна сприйнятого "щось";

• усвідомлення його як чогось незвіданого, цікавого;

• імпульс, що задає заздалегідь якість уяви і мислення, привертає увагу, захоплює почуття і всієї людини цілком. [1, 9]

Уява разом з інтуїцією здатна не тільки створити образ майбутнього предмета або речі, але і знаходити його природну міру – стан зробленої гармонії – логіку його будівлі. Воно дає початок здатності до відкриттів, допомагає знаходити нові шляхи розвитку техніки і технології, способи рішення задач і проблем, що виникають перед людиною.

Початкові форми уяви вперше з'являються наприкінці раннього дитинства в зв'язку з зародженням сюжетно рольової гри і розвитком знаково-символічної функції свідомості. Дитина учиться заміщати реальні предмети і ситуації уявлюваними, будувати нові образи з наявних представлень. Подальший розвиток уяви йде по декількох напрямках.

• По лінії розширення кола предметів, що заміщаються, і удосконалювання самої операції заміщення, стуляючи з розвитком логічного мислення.

• По лінії удосконалювання операцій уяви, що відтворює. Дитина поступово починає створювати на основі наявних описів, текстів, казок усе більш складні образи і їхні системи. Зміст цих образів розвивається і збагачується. В образи вноситься особисте відношення, вони характеризуються яскравістю, насиченістю, емоційністю.

• Розвивається творча уява, коли дитина не тільки розуміє деякі прийоми виразності, але і самостійно їх застосовує.

• Уява стає опосередкованою і навмисною. Дитина починає створювати образи відповідно до поставленої мети і визначених вимог, по заздалегідь запропонованому плані, контролювати ступінь відповідності результату поставленій задачі.

Розділ ІІ. Здібності й обдарованість у молодшому шкільному віці

2.1 Прояв здібностей у дітей

Визначивши поняття, з якими ми будемо працювати, і розглянувши структуру їхньої взаємодії, перейдемо до центральної частини роботи.

Усім приходилося чути про вундеркіндів, ще в дошкільні роки вражаючих своїми дивними здібностями. Але як вони виявляють себе надалі?

З одного боку, багато видатних людей вже в дитинстві блищали неабиякими здібностями. Засновник кібернетики Н. Вінер так і назвав свою автобіографічну книгу: "Колишній вундеркінд" (він у 12 років поступив в університет, а в 14 років уже мав перший учений ступінь). Вундеркіндом, наприклад, вважався Віктор Гюго, що у 15 років одержав почесне відкликання французької академії. Інакше як вундеркіндами не назвеш А. Грибоєдова і І. Мечникова: Грибоєдов у 11 років поступив у Московський університет, а 15-ти років уже закінчив два відділення (словесне і юридичне) філософського факультету; у Мечникова любов до природи проявилася з дитячого років; ледь почавши учитися, він писав "твори" по ботаніці і "читав лекції" своїм братам і іншим дітям; дуже рано опанував мікроскоп; ще будучи гімназистом, став друкуватися в наукових журналах, у тому числі іноземних. "Колишніми вундеркіндами" не можна не назвати не тільки ряд великих людей минулого, але і деяких наших чудових сучасників. Відомий керівник наукового центра в місті Дубні академік Н. Боголюбов у 12 років закінчив середню школу. Один з найбільших математиків сучасності академік Н. Виноградов згадує: "Писати і читати вивчився в три роки. Сам". Таким чином, ранній, "надзвичайний" підйом розумових здібностей може бути попередником справжнього таланта.[18]

Але, з іншого боку, розумові прояви дитини можуть виявитися лише чимось тимчасовим. У ході вікового розвитку – разом зі зміцненням і збагаченням властивостей інтелекту, підйомом їх на новий рівень – відбувається й обмеження, а той і втрата деяких дитячих можливостей.

Що ж таке обдарованість у молодшому шкільному віці? Як визначити проблиски це майбутнього таланта або гарна підготовка до навчальної діяльності? Як розглянути специфіку здібностей і допомогти дитині розвити їх? Цим і багато іншим питанням присвячена дана глава.

Молодший шкільний вік – період усмоктування, нагромадження знань, період засвоєння по перевазі. Успішному виконанню цієї важливої життєвої функції сприяють характерні здібності дітей цього віку: довірливе підпорядкування авторитету, підвищена сприйнятливість, вразливість, наївно-ігрове відношення до того, з чим вони зіштовхуються. У молодших школярів кожна з відзначених здібностей виступає, головним чином, своєю позитивною стороною, і ця неповторна своєрідність даного віку.[5]

Деякі з особливостей молодших школярів у наступні роки сходять на ні, інші багато в чому змінюють своє значення. Варто враховувати при цьому різний ступінь виразності в окремих дітей тієї чи іншої вікової риси. Але безсумнівно, що розглянуті особливості істотно позначаються на пізнавальних можливостях дітей і обумовлюють подальший хід загального розвитку.

Висока сприйнятливість до навколишніх впливів, розташування до засвоєння дуже важлива сторона інтелекту, що характеризує розумові достоїнства й у майбутньому.

Надзвичайно важко оцінити дійсне значення ознак здібностей, що виявляються в дитинстві, і тим більше передбачити їхній подальший розвиток. Нерідко виявляється, що яскраві прояви здібностей дитини, достатні для початкових успіхів у деяких заняттях, не відкривають шляхи до дійсних, соціально значимим досягненням.

Однак, ранні ознаки здібностей не можуть залишати байдужими батьків, педагогів – адже вони можуть указувати на передумови справжнього таланта. [13]

Щоб краще розуміти таких дітей, потрібно насамперед знати і враховувати вікові особливості дитячої психіки. Стрімкий підйом розумових сил у міру дорослішання можна спостерігати у всіх дітей. У нетями, зовсім безпомічного при народженні, за деякі роки, спочатку за допомогою і під керівництвом старших, формуються складні властивості розуму, незліченні навички, багатообразні почуття. Збагачення психіки йде в такому темпі, що буде вже недоступний у зрілі роки. Дитинство – неповторна по своїх можливостях пора розвитку. Про ці вікові умови росту здібностей і потрібно сказати насамперед , а саме – про такий важливий компонент, як сила нервової системи (про неї судять по здатності витримати інтенсивне чи тривале навантаження на нервову систему). Дітей відрізняє (і чим молодше дитина, тим у більшому ступені) відносна слабкість, мала витривалість, виснаження нервової системи. Спеціальні дослідження показали, що ця вікова слабкість (коли навіть невеликі впливи викликають сильну реакцію) – не тільки недолік, але і достоїнство – саме вона обумовлює дитячу вразливість, жвавість сприйняття. З роками нервова система міцніє в різному ступені в різних дітей – а разом з тим і знижується дитяча безпосередня сприйнятливість.

З віком відбувається не тільки збільшення можливостей, але й обмеження, а то і втрата деяких коштовних особливостей дитячої психіки.[3]

Але не тільки властивості нервової системи – уся щиросердечна організація в дітей багато в чому інша, чим у дорослих. Це дуже важливо!

У працях Н. Лейтеса розкритий механізм вікової чутливості, тією особою чуйності на навколишнє, котра щораз "на свій лад" властива будь-якому віку дитинства. Вона може виявлятися у своєрідності реагуванні, у більшій чи меншій яскравості уяви, у вибірковості уваги. Неоднаковість вікової чутливості приводить до того, що в окремі періоди дитинства виникають найбільш сприятливі внутрішні умови для розвитку психіки на якихось головних для цієї пори життя напрямках. А значить, відбувається і підйом відповідних цим "напрямкам" здібностей.[12,13]

Про те, як це виявляється в ту пору дитячого життя, коли відбувається освоєння рідної мови, описав К. Чуковський у знаменитій книзі "Від двох до п'яти". Але от що цікаво: безперестанна готовність до мовотворення – особливий стан дитячої психіки, що дозволяє успішно опановувати формами мови і мислення, потім поступово або різко йде на збиток. Якщо внаслідок яких-небудь виняткових умов формування мови відбувається не в цю пору життя, не у свої звичайні терміни (наприклад, якщо дитина перші роки життя знаходилася в глухонімій родині), то надалі – і при самім сприятливому мовному оточенні – розвиток мови вкрай утрудняється. Здавалася б, адже дитина стає старше, "розумніше", так і труднощів в освоєнні мови в неї повинно бути менше? Але насправді виходить навпаки, і причина в тім, що вже пройшов, виявився упущеним той період, коли були найбільш придатні для цього вікові можливості.

На кожнім етапі дитинства – свої передумови розумового росту. У молодшому шкільному віці на перший план виступають готовність і здатність запам'ятовувати, вбирати. І, зважаючи на все, маються для цього воістину незвичайні дані. Справа тут не тільки у властивостях пам'яті. Для учнів молодших класів великий авторитет учителя – і дуже помітний у них настрой на те, щоб виконувати його вказівки, робити саме так, як треба. Така довірлива ретельність багато в чому сприяє засвоєнню. При цьому неминуче наслідування у початковому навчанні спирається на інтуїцію дитини і його своєрідну ініціативу. У ті ж роки діти нерідко виявляють схильність поговорити: розповісти про усе, що бачили і чули в школі, на прогулянці, по телевізору, прочитали в книжці, у журналі. Потреба поділитися, знову оживити у свідомості те, що було з ними недавно, може свідчити про силу вражень – діти як би прагнуть з ними освоїтися. Усе це – неповторні внутрішні умови прилучення до навчання. У молодшому шкільному віці гострота сприйняття, наявність необхідних передумов словесного мислення, спрямованість розумової активності на те, щоб повторити, внутрішньо прийняти, створюють сприятливі умови для збагачення і розвитку психіки. [3,14]

Про особливі можливості навчання в цю пору життя свідчать багато фактів. Так, психологами було проведене порівняння особливостей засвоєння іноземної мови другокласниками і п'ятикласниками, що вперше приступили до занять по цьому предметі (як відомо, не у всіх школа в нашій країні іноземну мову починають вивчати в початковій школі). Виявилося, що перевага підлітків у рівні розумового розвитку і нервової витривалості не забезпечують їм більшого успіху. Великі успіхи в засвоєнні мови знайшли молодші школярі – зокрема, за рахунок властивої їхньому віку своєрідної мовної активності. На уроках іноземної мови вони набагато охоче пробують застосовувати нову лексику і не освоєну ще фонетику, вони не бояться помилитися – активність в іншомовній мові є частиною їхньої загальної потреби в словесному спілкуванні, ще не підданої дії багатьох психологічних "гальм" підліткового віку. Виходить, стосовно іноземної мови цілком можна говорити про особливу вікову чутливість. [13]