Політична система Індонезії

ПЛАН

ВСТУП

1. Загальна характеристика політичної системи та умов її функціонування в Індонезії

1.1 Теоретичні аспекти функціонування політичної системи

1.2 Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи

2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії

2.1 Виконавча влада та механізм її реалізації

2.2 Законодавча влада та механізм її реалізації

2.3 Судова влада та механізм її реалізації

3. Організація політичного процесу та характеристика політичних партій й громадських організацій

4. Загальна характеристика правової системи як середовища функціонування політичних інститутів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Політична система — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

Згідно з загальною теорією систем політичної системи елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін "елементи системи".

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

Об’єктом дослідження в дані роботі є політична система Індонезії.

Предметом дослідження є механізм функціонування окремих складових політичної системи Індонезії.

Метою даної роботи є аналіз політичної системи Індонезії та окремих її складових.

Для реалізації вказаної мети необхідно вирішити наступні завдання:

• аналіз системи органів влади держави;

• аналіз окремих гілок влади та їх інституціональне відображення в Індонезії;

• розгляд механізму взаємодії гілок влади між собою та з суспільством;

• аналіз впливу недержавних інституцій на формування та розвиток політичної систем Індонезії;

• розгляд політичного процесу Індонезії.

Таким чином, буде розглянуто у повному обсязі структурно-функціональні зв’язки та особливості побудови політичної системи Індонезії.

1. Загальна характеристика політичної системи та умов її функціонування в Індонезії

1.1 Теоретичні аспекти функціонування політичної системи

Політична система суспільства або політична організація суспільства – організована на єдиній нормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичних суб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.

Політична система не тільки формується, але й діє головним чином на раціональній основі (на основі знання). Раціональність політики втілюється в таких її інститутах, як лідерство, органи влади й регламентація. Визнання інституту лідерства досить точно характеризує специфіку політичної системи, що цілеспрямовано формується й діє. У даному контексті поняття "лідерство" означає якусь нормативну модель поведінки індивіда або групи (еліти, партії), що включає, в силу займаного ними в даному суспільстві положення, право й обов'язок здійснювати ініціативу в ім'я досягнення загальної мети й залучати до її реалізації все суспільство.

Політичну систему можна розглядати як соціальну систему, для якої передбачається такий взаємозв'язок її елементів, що утворює певну цілісність, єдність. А це означає об’єднання вхідних у систему суб'єктів (суспільних груп, організацій, індивідів) специфічними ознаками, що характеризують систему, а не окремі елементи. Причому ці ознаки не можна розглядати як суму властивостей, що становлять систему елементів. У свою чергу, властивості елементів не виведені з ознак цілого.

Політичній системі властиві загальні риси соціальних систем. Крім того, її характеризують специфічні ознаки, що випливають із природи політики й влади. Ця система, на відміну, скажімо, від економічної, формується в основному цілеспрямовано. У її фундамент покладена сукупність відповідних ідей, цінностей – ідеологія, що відбиває соціальні інтереси великих соціальних груп і визначає тип системи. Утворюючу політичну систему інститути, являють собою матеріалізовані політичні ідеї й проекти. Звідси необхідність ураховувати в аналізі особливу роль духовного фактора у відпрацьовуванні механізмів функціонування й модернізації системи.

Політична система, будучи обумовленою соціально-економічними структурами, відноситься стосовно них і до всього соціального середовища як ціле, функціонує в якості самостійного комплексу соціальних інститутів і політичних відносин. Вона має своє життя, свої закономірності, що визначаються наявністю спеціальних структурних зв'язків, ролей, функцій, а також закріпленням і регулюванням особливими нормами – правовими й політичними.

Як частина суспільства, функціонуючи в соціальному середовищі, політична система підпадає під вплив тих факторів, які виходять ззовні, від суспільства, а також імпульсів зсередини – взаємодій її інститутів, цінностей тощо.

Структура політичної системи означає, з яких елементів вона складається, як вони між собою співвідносяться. Виділяють наступні компоненти політичної системи:

• політична організація суспільства держави, політичні партії й рухи, громадські організації й об'єднання, трудові колективи;

• політична свідомість, що характеризує психологічні й ідеологічні сторони політичної влади й політичної системи;

• соціально-політичні й правові норми, що регулюють політичне життя суспільства й процес здійснення політичної влади;

• політичні відносини, що утворюються між елементами системи з приводу політичної влади;

• політична практика, що складається з політичної діяльності [17].

Сутність політичної системи суспільства найбільш яскраво проявляється в її функціях. Виділяють наступні функції політичної системи:

1. Забезпечення політичної влади для певної соціальної групи або для більшості членів даного суспільства (політичною системою встановлюються й здійснюються конкретні форми й методи володарювання – демократичні й антидемократичні, насильницькі й ненасильницькі й т.п.).

2. Керування різними сферами життєдіяльності людей в інтересах окремих соціальних груп або більшості населення (дія політичної системи як керуючої включає постановку цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, конкретних програм у діяльності політичних інститутів).

3. Мобілізація засобів і ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей і завдань (без величезної організаторської роботи, людських, матеріальних і духовних ресурсів поставлені цілі й завдання приречені на відоме недосягнення).

4. Виявлення й представництво інтересів різних суб'єктів політичних відносин (без селекції, чіткого визначення й вираження на політичному рівні даних інтересів ніяка політика неможлива).

5. Задоволення інтересів різних суб'єктів політичних відносин за допомогою розподілу матеріальних і духовних цінностей відповідно до тих або інших ідеалів конкретного суспільства (саме в сфері розподілу зіштовхуються інтереси різноманітних спільнот людей).

6. Інтеграція суспільства, створення необхідних умов для взаємодії різних елементів його структури (поєднуючи різні політичні сили, політична система намагається згладжувати, знімати неминуче виникаючі в суспільстві протиріччя, переборювати конфлікти, усувати колізії).

7. Політична соціалізація (за допомогою якої формується політична свідомість індивіда й він включається в роботу конкретних політичних механізмів, завдяки чому відбувається відтворення політичної системи шляхом навчання всіх нових членів суспільства й залучення їх до політичної участі й діяльності).

8. Легітимація політичної влади (тобто досягнення певного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам).

1.2 Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи

Республіка Індонезія, найбільша країна в Південно-Східній Азії й найбільша острівна країна у світі. Згідно з останніми даними, до складу Індонезії входить 18 108 островів, з яких близько 1000 мають постійне населення. Кордони країни переважно морські. На північному заході Індонезія відділена Малакською протокою й Південно-Китайським морем від Західної Малайзії й Сінгапуру, на північному сході морями Сулу й Сулавесі від Філіппін і Тихим океаном від Палау, на південному сході Тиморським і Арафурським морями від Австралії. На Калімантані Індонезія граничить зі Східною Малайзією, на о. Тимор – зі Східним Тимором і на о. Нова Гвінея - з Папуа – Новою Гвінеєю.

Починаючи з 1610 територія Індонезії перебувала в сфері інтересів нідерландської Ост-Індськой компанії, а в 1816 була перетворена в колонію, що йменувалася Нідерландської (або Голландської) Ост-Індією. 17 серпня 1945 сили національно-визвольного руху Індонезії проголосили незалежність своєї країни. Офіційна передача суверенітету над більшою частиною Нідерландської Ост-Індії відбулася 27 грудня 1949. Територія Західного Папуа, колись – Іріан-Джая, на о. Нова Гвінея перебувала під контролем Нідерландів аж до 1962. В 1963, після нетривалого перебування під опікою ООН, ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969 була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії. В 1975 Індонезія ввела війська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частині о. Тимор), а в 1976 зробила його своєю провінцією. В 2002 Східний Тимор здобув незалежність [1].

Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.

Конституція Індонезії, складена Комісією з підготовки незалежності, уведена в дію 18 серпня 1945. Із грудня 1949 по серпень 1950 у країні діяла Конституція Сполучених Штатів Індонезії. У серпні 1950 прийнята Тимчасова конституція. Конституція 1945 відновлена 5 липня 1959. Однак багато положень конституції були недопрацьовані й не одержали чіткого роз'яснення. У конституції не був визначений механізм контролю за діями виконавчої влади для того, щоб на державному рівні забезпечити баланс політичних сил. Більше 30 років (1966-1998) президент Сухарто керував в умовах режиму проголошеного їм "нового порядку", привласнивши собі вирішальне слово в управлінні країною. Тривале знаходження Сухарто на вищому державному пості дало йому можливість реалізувати довгострокові політичні заходи. До найбільш важливих відноситься закріплення за військовими права брати безпосередню участь в управлінні країною й у політичних акціях. При Сухарто за військовими юридично була закріплена "подвійна функція" – забезпечення безпеки країни й прояв соціально-політичної активності.

Офіцери зайняли керівні пости у всіх елементах державного апарата. Сухарто призначав військових міністрами, суддями Верховного суду, губернаторами провінцій, главами адміністрацій округів і навіть сільськими старостами. Близько 20% депутатських місць у парламенті, провінційних і окружних законодавчих зборах виділялися військовим, і в тих районах, де проурядова партія Голкар була не в змозі завоювати більшість, наявність депутатів від офіцерського корпуса незмінно зміцнювало її позиції. Після відставки Сухарто в травні 1998 Індонезія вступила в період радикальних змін.

Відразу після відставки Сухарто всі підвалини створеної їм політичної системи були піддані критики. Реформатори зажадали усунути військових із законодавчих інстанцій і розширити склад Ради народних представників за рахунок Народного консультативного конгресу для того, щоб зробити непрямі вибори президента більше демократичними. Високопоставлені чиновники на місцях, включаючи навіть призначених особисто Сухарто, також висловилися за збільшення їхньої самостійності при рішенні політичних і економічних питань. Відповідно до цих вимог в 1999, 2000, 2001 і 2002 у Конституцію 1945 вносилися зміни й доповнення. Останні зміни в конституції набули чинності в 2004.

Політичною й ідеологічною основою Республіки Індонезія є Панчасила (на санскритському - "п'ять принципів"): Віра в єдиного й всемогутнього Бога; Справедливе й цивілізоване суспільство; Єдність Індонезії, або націоналізм; Демократія, здійснювана внутрішньою мудрістю одноголосності, що випливає з дискусій серед представників; Соціальна справедливість до всього народу Індонезії. В 1985 набув чинності закон, що зобов'язує всі соціальні й політичні організації прийняти принципи панчасила як базову ідеологія [2].

2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії

2.1 Виконавча влада та механізм її реалізації

Глава держави, уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент і віце-президент обираються (з 2004) загальним прямим і таємним голосуванням строком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але не більш, ніж ще на один строк. Раніше президент обирався парламентом. Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів. Першим всенародно обраним президентом Республіки Індонезії став генерал у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, що завоював в другому турі президентських виборів понад 60,9% голосів з 122 млн. виборців, що взяли участь в перших демократичних виборах. Інаугурація першого всенародно вибраного президента відбулася 20 жовтня 2004.

По конституції президент наділений повноваженнями представляти законопроекти на розгляд Ради народних представників (РНП) і затверджувати постанови уряду для їх виконання; оголошувати війну, заключати мир і договори з іншими державами; при необхідності вводити надзвичайний стан і управляти країною за допомогою декретів. Раніше глава держави мав повноваження видавати закони, але внесені в 1997 у текст конституції зміни позбавили його цього права.

Президент також призначає й звільеяє міністрів, послів і консулів, має право амністії й помилування, присвоєння звань і почесних знаків відзнаки. У той же час, будучи главою виконавчої влади, він не має права втручатися в роботу парламенту, розпускати законодавчий орган або припиняти його діяльність.

Під керівництвом президента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряд наділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а також розробляти відповідні постанови для їх виконання. Призначувані президентом міністри очолюють урядові міністерства й надають допомогу президентові в його діяльності. Сформований у жовтні 2004 перший "Кабінет об'єднаної Індонезії" включав крім президента й віце-президента 34 членів і Генерального прокурора. На сьогоднішній день формальний склад уряду не змінився, але змінився персональний після останніх виборів. Таким чином, уряд Індонезії складаються з 37 осіб, 3 з яких займають місця в ньому за посадою.

До центральних органів влади відноситься також Вище аудиторське управління (така собі Рахункова палата із поєднанням функцій Державного казначейства), що здійснює контроль за виконанням фінансової сторони державного бюджету. Його члени пропонуються Радою народних представників і призначаються президентом. У колишній редакції Конституції передбачалося створення при президенті Вищої консультативної ради, допоміжного органу наділеного правом давати консультації президентові по його запиту.

Необхідно також відмітити роль органів влади на регіональному рівні. В адміністративному відношенні Республіка Індонезія ділиться на 33 провінції, включаючи Особливі регіони – Султанат Джок’якарта й Нанггроє Ачех-Даруссалам, а також особливий столичний округ – Велика Джакарта. На чолі провінцій стоять губернатори, що здійснюють функції виконавчої влади. Губернатор Джок’якарти, яким є султан, займає цей пост довічно. Однак нинішній правитель Джок’якарти, султан Хаменгкубувоно Х, зайняв пост губернатора в результаті прямих виборів. Раніше, до конституційної реформи в 1999, губернатори призначалися президентом за рекомендацією провінційних законодавчих органів після попередньої консультації з міністром внутрішніх справ. Як правило, більшість губернаторів були з числа представників збройних сил.

Провінції діляться на кабупатени (області або райони), а останні – на кечаматани (підрайони). У великих містах утворяться муніципалітети. Виконавчу владу в кабупатенах очолюють голови адміністрації області – бупати, а в муніципалітетах – мери міст. Призначення на посаду бупати й мера здійснюється губернатором провінції разом з регіональними представницькими органами, а затвердження в посаді – міністром внутрішніх справ.