На рубежі 1960-х рр. в Індонезії встановлюється режим "направленої демократії", що означав на практиці значне посилення влади Президента.

Гострі економічні й політичні протиріччя призвели до трагічних подій 30 вересня 1965 р. Протистояння між компартією (найбільшої в країнах, що розвиваються) і армією закінчилося перемогою останньої й відстороненням від влади Сукарно. Новий режим взяв курс на поступове зміцнення приватнокапіталістичного сектора

Основним джерелом права в сучасній Індонезії є законодавство. Ієрархію нормативно-правових актів становлять Конституція, декрети Народного консультативного конгресу, закони парламенту, підзаконні акти Президента, Кабінету міністрів, міністерств і відомств. Конституція (ст.22) передбачає інститут надзвичайного законодавства, здійснюваного Кабінетом міністрів з наступним затвердженням парламентом.

Другим за значенням джерелом права залишається звичай, що регулює повсякденне життя більшості індонезійців, особливо в сільській місцевості. Адатне право не кодифіковане й не уніфіковане: існують 19 історичних областей, що мають власні варіанти цього права.

Хоча судовий прецедент офіційно не має обов'язкову силу, на практиці він також становить одне із джерел права в Індонезії. Верховному суду належить важлива роль в інтерпретації й уніфікації заплутаної системи індонезійського права, а нижчестоящі суди намагаються строго додержуватися раніше винесених рішень вищих інстанцій.

ВИСНОВКИ

Політична система суспільства або політична організація суспільства – організована на єдиній нормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичних суб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.

Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.

Глава держави, уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент і віце-президент обираються загальним прямим і таємним голосуванням строком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але не більш, ніж ще на один строк.

Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів.

Під керівництвом президента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряд наділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а також розробляти відповідні постанови для їх виконання.

Парламент складається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональних представників. Він наділений правом приймати й змінювати конституцію, призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедуру відсторонення президента від влади.

Поточну законодавчу діяльність здійснює Рада народних представників.

Новий орган у структурі законодавчої влади – Рада регіональних представників. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними.

Судова система складається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, а також судів спеціальної юрисдикції.

Вищий судовий орган – Верховний суд. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антипов В.И. Индонезия. – М., 1999.

2. Бандиленко Г.Г. История Индонезии. – М., 2002.

3. Государственное право зарубежных стран: (Арановский К. В.) Учебник для вузов. - М.: Издательская группа "ФОРУМ" - "ИНФРА-М", 1998. - 462 с.

4. Демин Л.М., Другов А.Ю., Чуфрин Г.И. Индонезия: закономерности, тенденции, перспективы развития. – М., 1999

5. Другов А.Ю. Доктрина национальной целостности Индонезии – испытание прогрессом. – Восток: Афро-азиатские острова. 2007, № 1

6. Конституционное право зарубежных стран. Под ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина Л.М. – М.: Норма, 2004. — 832 с.

7. Конституционное право зарубежных стран. Под ред. Малько А.В. Учебно-методический комплекс. – М.: Норма, 2004. — 320 с.

8. Конституционное право зарубежных стран. Под ред. Чиркина С.В. – М., ОЛМА, 2005.

9. Конституционное право зарубежных стран: Хрестоматия. Сост. Ганин О.В, Захаров В.В. – Таганрог: ТГТУ, 2006.

10. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник/ М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і псрероб, — К.: Юрінком Інтер, 2005.

11. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (керівник авт. кол.), B.C. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2007. - 512 с.

12. Тюрин В.А. История Индонезии. М., 2004

13. Тюрин В.А. История Юго-Восточной Азии. М., 2002

14. Хачим Ф.И. Курс лекций: Конституционное право стран Востока. – М, РУДН, 2007.

15. Цыганов В.А. История Индонезии. – М., 2003

16. Черепнева Е.А. Индонезия: проблема национального единства и территориальной целостности. – Восток: Афро-азиатские острова. 2005, № 5.

17. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 2007. – 264 с