74182 (Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона), страница 5
Описание файла
Документ из архива "Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "74182"
Текст 5 страницы из документа "74182"
Грозит родной стране злосчастьем,
Уж близок час, близка борьба,
Борьба свободы с самовластьем…[14. с. 458],
– сповідується він Войнаровському. Прикметне, що у Рилєєва, як і у Байрона, полтавська катастрофа не зломила Мазепу, і він готовий до продовження боротьби.
Загалом слід сказати, що на поемі Рилєєва позначився вплив Байрона, зокрема його “Мазепи”. Він відчутний не лише в характеристиці героя, але і в композиції поеми, в портретних замальовках героїв, витриманих в байронічному стилі. Відлунюють улюбеними байронівськими мотивами філософічні медитації Мазепи й Войнаровського, їхні скарги на фатальну долю і їхня рішучість протистояти їй до кінця. Зустрічаються у “Войнаровському” й ремінісценції, парафрази та приховані цитати із “Мазепи” Байрона, але все це не ставить під сумнів оригінальність ідейної концепції поеми, її міфолог ми.
Протилежну політичну міфологему знаходимо в поемі Пушкіна “Полтава”, в основу якої покладено вже згадуваний імперський міф про Мазепу, його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання поеми: “Мазепа – одна з найпримітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія представляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності й злочинах, що зробила наклеп на свого благодійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед його перемогою, клятвопорушника Карпа після його поразки; пам'ять його, піддана прокляттю церкви, не уникне й прокляття людства”.
Це, власне, ідейна установка автора, яка послідовно реалізується в поемі, що тісно пов'язано і з тією ситуацією, що склалася в Росії після поразки декабристів, і з ідейною еволюцією поета, з суперечливими тенденціями його світогляду. У зв'язку з цим необхідно сказати, що за його світоглядом Пушкін аж ніяк не був тією цілісною особистістю, за яку видавало його радянське літературознавство принаймні з другої половини 30-х pp., – волелюбним поетом, другом і однодумцем декабристів, який зберіг вірність спільним ідеалам і після катастрофи 1825 р. Насправді ж, за визначенням російського культурфілософа Г. Федотова, він поєднав у собі “співця свободи” й “співця імперії”, йому були властиві протилежні світоглядні тенденції, що по-різному співвідносяться на різних етапах його життя і творчості.
На ранньому етапі у Пушкіна домінувала перша інтенція, яка активізовувалася загальною атмосферою в російському громадському житті передгрудневого періоду. Виразно проявилася вона, зокрема, в його вільнолюбивій ліриці. Подальша еволюція поета в означеному аспекті характеризується тим, що, говорячи лексикою того часу, “служіння свободі” дедалі більшою мірою поступається в нього “служінню імперії”. Поема “Полтава” написана восени 1828 року, є, за слушним визначенням російського літературознавця Д. Благого, “однією з найяскравіших змін в психоідеології Пушкіна, що відбулися в другій половині 20-х pp.” В “Полтаві” він однозначно виступає “співцем імперії”, що виявляється передусім у непомірному прославлянні Петра І, її фундатора, і в безапеляційному осудові та знеславленні Мазепи, гетьмана-сепаратиста.
Пушкінська “Полтава” теж пов'язана з поемою Байрона “Мазепа”, але ця пов'язаність специфічна. Власне, вона є полемікою з Байроном і Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся у трактуванні постаті Мазепи. Поемам Байрона і Рилєєва притаманне, хоч і на різний лад виявлене, цілком прихильне ставлення до гетьмана, більше того, поетизація і героїзація його образу, що було цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи “розвінчати” Мазепу, він вдається в своїй поемі до найчорніших фарб і найрізкіших звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як втілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку) як справжнє “исчадие ада”, що не має в собі нічого людського.
У структурі “Полтави” чітко означується фундаментальна риса політичної міфології: протиставлення абсолютного добра й абсолютного зла, світла й мороку, якими виступають відповідно цар Петро і Мазепа. Петро в поемі – це абсолютне втілення добра й провіденційної необхідності, якими для Пушкіна в даному разі є велич і “благо” держави, Російської імперії. Це такий же міфічний образ, як і образ Мазепи, але на інший лад, образ ідеальний і не менш далекий від того, яким він є в історії. Виразно дається взнаки сакрапізація цього образу: він світлий, прекрасний і воднораз грізний та жахливий, “бога браней благодатью”, тобто Марса, закарбовується кожен його крок. В заключному розділі поеми
... выходит Петр. Его глаза
Сияют. Лик его ужасен.
Движенья быстры. Он прекрасен,
Он весь, как Божия гроза. [12. c. 335]
І навіть кінь, на якого він сідає, несеться в битву, “гордясь могучим седаком”.
Образи Петра та Мазепи розміщаються у Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються протилежною векторністю. Образ Петра весь спрямований увись, до світла й слави, це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов'язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із цього світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: в нього немає довірливих стосунків з людьми, він самотній, як Люцифер, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його відторгує та осуджує:
…Звезды ночи
Как обвинительные очи
За ним насмешливо следят,
И тополи, стеснившись в ряд,
Качая тихо головою,
Как судьи шепчут меж собою... [12. c. 357]
Словом, образ Мазепи створювався Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов'язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як втілення завершеного зла, руйнівного й історично безперспективного. Все це доводить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Байрона і Пушкіна, до яких іноді вдаються.
Тема Мазепи була поширена і в польській літературі, що можна вважати явищем закономірним, зважаючи на геополітичне положення країни та переплетіння її історії з історією України. Розроблялася вона в літературі польського романтизму своєрідно, але з наближенням до байронічного дискурсу. Характерним твором у цьому плані є драма “Мазепа” Юліуша Словацького, одного з найвидатніших польських поетів-романтиків. За своєю ідейною парадигмою драма Словацького пов'язана з однойменною поемою Байрона, але воднораз їй притаманна тенденція перетлумачення та внесення істотних коректив. Байронівський сюжет кохання молодого Мазепи та його покарання замінюється іншим, вигаданим самим Словацьким, проте байронівський не усувається повністю – маємо численні відсилки до нього у вигляді ремінісценцій та алюзій, а основне, на рівнях тематично-семантичному та функціональному цей сюжет виявляє ознаки аналогії з байронівським, навіть ознаки певного дублювання.
У Словацького Мазепа перетворюється на романтичного героя, характерного для польського романтизму, благородного й готового до самопожертви. В кульмінаційній сцені драми його за розпорядженням патологічне ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмуровують і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його своєрідна ініціація, випробування смертю. Цій сцені, де відбувається метаморфоза героя, в драмі Словацького належать те місце й роль, що й сцені помирання Мазепи біля трупу коня в поемі Байрона.
Але у Словацького на героя чекає ще одне тяжке випробування – скачка зв'язаним на дикому коні в степи України, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою. З сюжетно-композиційного погляду ця сцена видається зайвою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для завершеного вираження його міфологеми Мазепи. З одного боку, ця сцена вводить драму в контекст байронівського міфу Мазепи, що підготовляється натяками, розсипаними в тексті. З другого боку, вона маніфестує й істотну відмінність інтерпретації міфу Мазепи у Словацького, зумовлену впливами польського месіанізму, які посилюються у поета на межі 30-40-х pp. і проявляються, зокрема, в появі релігійно-містичних мотивів, що увиразнюються у фіналі драми.
В середині XIX ст. Мазепа викликає значну зацікавленість у німецькій літературі й стає героєм поетичних, прозових і драматичних творів. І що цікаво зазначити, в німецькій літературі знаходить продовження не лише байронічна, а й рилєєвська концепція образу Мазепи як героя “боротьби свободи з самодержавством”. Початок вона бере у поемі “Засланці" (1831) відомого німецького поета-романтика А. фон Шаміссо, безпосередньо пов'язаній з поемою Рилєєва “Войнаровський”. Побудована вона за законом художньої симетрії, в двох її частинах йдеться про зустрічі, в різні часи, німецьких вчених, дослідників Сибіру, Міллера й Ермана, з Войнаровським і декабристом Бестужевим, які відповідно розповідають про Мазепу й Рилєєва. Для першої частини поеми за вихідну основу послужила Шаміссо поема Рилєєва, але її німецький поет піддає ґрунтовній переробці.
Однак в даному разі важливо звернути увагу на інше: як зазначалося, у Рилєєва Мазепа і Войнаровський постають як герої визвольної боротьби проти царизму, “самовластия Петра”, і Шаміссо не тільки підхоплює, а й посилює цей мотив, перетворюючи Мазепу на прямого попередника декабристів. Він вводить у свій твір “Заповідь Мазепи".
Цією ж терциною починається друга частина поема, де вона звучить уже як пісня декабриста Бестужева, тобто “заповідь Мазепи” передається як естафета засланцю-декабристу. А завершується поема видінням грандіозної пожежі, в яку провалюється “імперія царів”. Різко негативне ставлення до неї, притаманне тогочасній німецькій і європейській демократії, в “Засланцях” Шаміссо дістало одне з яскравих художніх втілень.
З інших творів німецької мазепіани слід згадати трагедію “Мазепа” (1865) Р. фон Готшаля, пізнього німецького романтика, її автор зробив спробу створити складний і суперечливий образ гетьмана, визначальними рисами-домінантами якого виступають патріотизм і честолюбство, прагнення звільнити Україну від московського ярма і покласти собі на голову королівську корону. Цією роздвоєністю героя мотивується у творі його поразка. Додам ще, що трагедія Готшаля мала відгомін в українській літературі: українською мовою її переклав Юрій Федькович, відгукнулися на неї І. Франко і Д. Донцов, але по-різному: Франко поставився суворо, побачивши в ній “найбільш шаблонову німецьку трагедію”, позначену “вільним поводженням з українською історією”, а Донцов “справжню трагедію з сильно розвиненою драматичною дією”.
Окреслюючи романтичний літературний контекст поеми Байрона “Мазепа”, необхідно ще вказати на трагедію “Іван Мазепа” (1863) чеського письменника Й. В. Фріча. Відомий своїми демократичними й антиімперськими поглядами, Фріч активно співчував поневоленому українському народові та його боротьбі з російським царизмом, і цим визначається витлумачення в його трагедії образу Мазепи та його сподвижників. Досить виразно дається взнаки в цьому творі полемічна загостреність проти ідеологеми “зради Мазепи”, яку царизм протягував у слов'янський світ, зокрема в Чехію. В трагедії Фріча теж поляризуються добро і зло, проте їх носіями, на противагу пушкінській “Полтаві”, виступають відповідно Мазепа і російській цар.
Великою була також популярність поеми Байрона “Мазепа” в образотворчому мистецтві, в живописі та графіці. Не вдаючись тут до розгорнутого огляду, вкажу лише на одне, але дуже промовисте явище. У французькому романтичному живописі створена ціла низка творів на мотиви із байронівської поеми і в сумі майже всі її епізоди знайшли живописне відбиття. Причому авторами цих творів є найвідоміші французькі живописці-романтики: Теодор Жеріко, Ежен Делякруа, Орае Верне, Луї Буланже, Ашіл Деверіа. Йдучи за сюжетом поеми, назвемо твори майстрів французького романтичного живопису: “Мазепа і Карл XII” Деверіа, “Мазепа освідчується в коханні” Ш. Жаколена, “Страждання Мазепи” й “Мазепа з вовками” Буланже, “Мазепа, переслідуваний вовками" і “Мазепа й табун диких коней” Верне, “Мазепа. Переправа вплав через Дніпро” Жеріко, “Мазепа, вплав через Дніпро” Делякруа, “Козаки знаходять Мазепу” Т. Шассеріо, “Мазепа в козацькій хаті” Деверіа. До мотивів із “Мазепи” Байрона зверталися також німецькі, польські та інші майстри образотворчого мистецтва.
Широко й розмаїте поема Байрона відгукнулася в музиці. Насамперед тут слід згадати симфонічну поему Ференца Ліста, де великий угорський композитор, йдучи від Байрона, романтизує образ Мазепи, надаючи йому патетичного звучання. У свій час була популярною кантата “Мазепа” французького композитора П. Пуже. У середині XIX ст. в Італії з'явилися дві опери, Ф. Кампани й К. Педротті, за мотивами байронівської поеми. За підрахунками французького вченого Ж.А. Муйессо, в Європі за період від 1837 по 1925 рік з'явилося більше двадцяти музичних творів на мазепинські мотиви, в значній частині надихнутих поемою Байрона. Це ще одне свідчення того незвичайного резонансу, що його викликав уславлений твір англійського поета-романтика в європейській художній культурі, посівши в ній визначне місце.
Висновки
Ліричне забарвлення поезії Байрона, переважання в ній суб’єктивного начала – це наслідок нерозривної єдності особистості і творчості поета. Вона виникла, можна сказати, всупереч волі автора, який в своїх творах марно намагався втекти від самого себе. Він бажав єдності всього свого реального життя з ідеєю, яку він втілив у поезії – ідеєю опору, стоїзму, захисту знедолених.