74182 (Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона), страница 4
Описание файла
Документ из архива "Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "74182"
Текст 4 страницы из документа "74182"
…ні людина, ні звір не залишили слідів,
не видно там людського труда серед пустинних просторів,
розкішних у своїй дикості. [2. c. 412]
У цих степах живуть люди, такі ж вільні, як і навколишня незаймана природа, котрі не терплять ніякого поневолення,
…їхня кров кипить сильніше й несамовито рветься із будь-яких оков. [2. c. 413]
Водночас Байрон досить точний у фіксації реальних географічних особливостей України: спершу дикий кінь несе героя поеми повз замки, міста та села, зруйновані під час недавньої турецької навали, далі – через поля, ліси й діброви, тобто лісостепом, і лише після цього з'являються картини степу – як апофеоз не тільки поетично-живописного, а й лірично-психологічного плану поеми. І якщо до нього у героя ще жевріло сподівання на порятунок, то тепер воно повністю згасає, натомість приходять безмежний відчай і відчуженість приреченого від усього на світі.
В міру того, як герой фізично губиться в безлюдній безмежності степу, яскраві живописні картини поеми все більше наповнюються лірично-медитаційним змістом і стають пластичним вираженням його самотності та відчуженості від людського загалу, від яких невіддільна смерть. Зазвичай Байрона характеризують як поета розчарованості й світової скорботи, але не з меншим правом його можна назвати поетом непомірного, титанічного страждання. Страждання самотнього й приреченого героя, ніким не почуте й не поділене, – це та тема, що постійно хвилювала поета і знайшла патетичне вираження в багатьох його творах, серед яких поемі “Мазепа”, поряд з “Манфредом”, належить одне з чільних місць.
У створювані пейзажі Байрон любив вкраплювати історичні “реліквії”, деталі та ремінісценції. Виникав контраст між природою, величавою та вічною, і «слідами історії», чим промовисто засвідчується нетривкість і минущість всього людського, його підвладність часові. В цих зіставленнях рефлектуючий геній поета знаходив багату поживу для філософічних роздумів про долю людини, народів, усього людства, на які падає сумовитий відтінок світової скорботи.
Подібні “сліди історії” маємо і в поемі “Мазепа”, до того ж це сліди конкретної української історії. Спершу кінь проносить героя повз руїни давніх фортець, які колись оберігали країну від татарських орд. Далі з'являються й свіжіші “сліди історії”, що їх залишили турецькі походи в Україну в 70-х pp. XVII ст., які стали апофеозом сумнозвісної Руїни:
... the year before
The Turkish army had marck'd o'r
And where the Spahi's hoof hath trod,
The werdure flies the bloody sod. [1. c. 145]
Необхідно тут зафіксувати й те, що в поемі Байрона біографія Мазепи й події української історії даються синхронізовано: в Україну в тогочасному розумінні, тобто Наддніпрянщину, “країну козаків”, Мазепа прибув у складі королівської місії в 1669 р. і вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка.
Голосний успіх поеми Байрона “Мазепа” зумовлений і її високим художнім рівнем. Без перебільшень можна сказати, що в художньому плані це один з найдовершеніших і найяскравіших творів Байрона, що не оспорювалося в західному літературознавстві й глухо замовчувалося в радянському. Написано поему енергійним, стрімким і водночас карбованим чотиристопним ямбом, який чудово передає бурхливу динаміку оповіді, несамовитий галоп дикого коня, навальний ритм образів і картин, що проносяться перед очима героя, прив'язаного до спини степового скакуна. Цьому ж завданню відтворення бурхливої динаміки підпорядкований образний лад твору, його структура. Так, передаючи шалений галоп коня, Байрон порівнює його з гірським потоком, з блискавкою, з північним сяйвом і метеором, нарешті – з розбурханим морем. Виникає повна узгодженість ритмозвукової структури поеми та візуальних образів, сповнених динаміки й експресії. Водночас, уникаючи монотонності, поет вводить у текст розгорнуті картини природи, далечі, які дихають величавим спокоєм; ритмічність їхньої появи вдало врівноважує гарячковий темп оповіді.
Слід визнати, що Мазепа чудово підходив на роль романтичного героя байронічного типу. Як зазначає польський дослідник Я. Островський, “його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва”. Всі ці елементи структури твору несли в собі символічний зміст, що легко переростав у міф, хоч, звичайно, в свідомі наміри автора не входило творення міфічного образу.
Маємо в образі Мазепи й риси специфічно байронівського героя: це бунтар, “шляхетний злочинець”, який кидає виклик суспільству, його законам та моральним нормам і зазнає кари. Сюжетна ситуація, закладена в основу любовної історії Мазепи, аналогічна ситуаціям, що розгортаються в “східних поемах” Байрона: герой кохає жінку, яка належить деспотичному чоловікові, і, ставши жертвою брутального насилля, скривджений та ображений до глибини душі, він стає нещадним месником.
…Розгніваний, хотів я враз,
помститися за біль образ,
Та це зробив за кілька літ… [2. c. 442]
Так розповідає старий Мазепа Карлові; убивши кривдника й зрівнявши із землею його замок. Проте в “Мазепі” ці мотиви звучать набагато слабше, ніж у “східних поемах”, і зумовлено це тим, що цей сюжет тут не має самодостатнього значення, він підпорядкований реалізації набагато ширшого й складнішого задуму. Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба з демонами зла, що зближує його з героями прометеївського типу і з самим міфічним архетипом. Незвичайно виразне й пластичне змалювання Мазепи, прив'язаного до коня, який мчить пустельним степом, існує в такому семантичному полі байронівської поеми, що нагадувало й критикам, далеким від міфологічної і неоміфологічної шкіл, прикутого до скелі Прометея та його страждання. У нас думку про те, що Мазепа в інтерпретації Байрона належить до “прометеївських образів”, висловлював професор С. Родзевич. Він писав, що Бонівар і Мазепа – це “ті історичні особи, що в них знаходить поет відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана”.
Ці конотації набудуть прямого візуального втілення у прометеївських стилізаціях образу Мазепи в романтичному живописі, зокрема в картинах О. Верне й Л. Буланже, де фігура героя, прив'язаного до спини коня, нагадує фігуру Прометея, прикутого до скелі. В поемі цей фатальний біг у безмежний простір, що дихає загрозою, сприймається згасаючою свідомістю героя як шлях у ніщо, як провал у смерть:
An icy sickness curdling o'er
My heart, and sparks that crossed my brain,
A gasp, a thob, a start of pain,
A sigh, and nothing more. [1. c. 157]
Але це була не смерть – Мазепу знайшли в степу українські селяни, виходили його і повернули до життя. Однак про всі ці подальші події герой поеми уже не оповідає, а лише стисло інформує, вплітаючи цю інформацію в заключну медитацію про загадковість своєї долі, яку він сам осягнути не може:
…О, знав би я, що оживу
Й візьму гетьманську булаву. [2. c. 457]
Літературознавці, виховані на зразках реалістичної літератури, закидали Байрону, що переродження його героя психологічно невмотивоване, але ці закиди свідчать радше про нерозуміння ними природи романтичної творчості. Адже йдеться в поемі про народження нового Мазепи із тих пекельних мук, що з такою експресією змальовані в поемі, власне, про метаморфозу героя, а метаморфози не потребують психологічних мотивацій, за своєю природою вони несумісні з ними. Тут поема Байрона теж входить в поле міфології, зокрема, одного з найпоширеніших міфічних мотивів, притаманних міфології різних народів і переломлених в численних творах літератури й мистецтва. Герой поеми виявляє певну внутрішню спорідненість з міфічними й міфологізованими образами, що тяжіють до архетипу Осіріса, тобто з героями, що проходять випробування муками та смертю й відроджуються в новій іпостасі.
Мазепа-оповідач не тільки дивується своїй долі, своєму поверненню із небуття, а й вловлює напівінтуїтивно провіденційний сенс свого відродження. Та доля виявляється немилосердною до нього, він терпить жорстоку поразку, коли, здавалося, стає реальністю мета його життя. Однак ця поразка не зломила його. В образі Мазепи-гетьмана маємо, зрештою, своєрідний варіант байронівської титанічної особистості, переможеної, але не зломленої, особистості того ж типу, що й Манфред з однойменної драматичної поеми, але змальованої в іншому ключі. Слід тут звернути увагу й на те, що в основу сюжету всієї поеми, котрим охоплюються як сюжетне обрамлення, так і монолог Мазепи, закладено опорні опозиції паж і гетьман, напівтруп і володар країни, які організовують твір в ідейно-художню цілісність. Розполовинення його на дві частини, тим більше ігнорування однієї з них руйнує цю цілісність і зводить зміст знаменитої поеми до вервечки живописних ефектів.
Як зазначалося, поема Байрона “Мазепа” мала, широкий розголос в Європі й відгукнулася в літературі, живописі, музиці та інших мистецтвах, їй належить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із “вічних образів” письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культурно-історичних регіонах, зокрема європейському, й функціонують в них протягом тривалого часу. Відноситься він до категорії “вічних образів” історичного походження, таких як Карл Великий, Жанна д'Арк, Торквемада тощо, котрі різною мірою міфологізуються в конкретних художніх втіленнях.
Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво
Під безпосереднім впливом поеми Байрона “Мазепа” з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки “Орієнталії” (1829). Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони інспірувалися її образами й картинами, близькими або й тотожними за їхнім фабульним змістом. Та попри все це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. І справа не тільки в тому, що в основу поеми Ґюго покладена інша ідейна концепція, а й у тому, що структура байронівського твору зазнає повної трансформації, власне, перегодовується на мову іншої художньої системи. Байронівський сюжет Гюго переводить у систему пітторескного (живописного) романтизму, поширеної течії в тогочасній французькій літературі, внаслідок чого з'являється інша художня структура. В ній не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой розповідає сам, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго різко міняється тип нарації, розповідь ведеться в імперсональному епіко-описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів.
Словом, поема Гюго “Мазепа” може служити взірцем французького пітторескного романтизму, в ній превалює живописний елемент, витісняючи ліричний. В поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Однак локальні ознаки українського ландшафту й “сліди історії”, які зустрічаються у Байрона, в ній зникають. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з барханами, “схожими на смугасте покривало”.
Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що “цей живий труп одного дня стане повелителем племен України”, що “його дика велич народиться із його мук” і він “винагородить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння”, але говориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ. Далі він знайде втілення в численних творах літератури й мистецтва, в широкому спектрі інтерпретацій, нерідко протилежних на змістовому й художньому рівнях. Ця міфотворчість, що проходить через усе XIX ст. і переходить у XX ст., проявившись, зокрема, у поезіях P.M. Рільке й Б. Брехта на мазепинську тему, неоднотипна й неоднозначна, тут маємо твори різної змістової наповненості й ідейної спрямованості. Особливо слід відмітити, що є в ній багато творів, які, сказати б, не залишаються в сфері вільної міфотворчості, в яких проявляються політичні пристрасті та ідеологічна ангажованість.
Більшою мірою це стосується літератур Східної і Середньо-Східної Європи, зокрема Росії і Польщі, а також України, для яких Мазепа не був нейтральною історичною постаттю. Письменники цих країн мало або й зовсім не цікавилися вигаданими пригодами його молодості, зосереджуючи увагу на Мазепі-гетьмані. При цьому його образ теж піддавався міфологізації, але специфічного характеру й спрямованості. Це переважно політична міфологізація, тісно пов'язана з певними політичними інтересами та ідеологічними модулями. Як сформулював відомий німецький філософ і естетик Е. Кассірер, однією з характерних рис політичного життя новітнього часу є “відкрите й урочисте утвердження на престолі міфу”; розпочався ж цей процес значно раніше, ще в епоху романтизму, водночас з визнанням міфу “необхідним чинником і невід'ємним елементом людської культури”. До цього слід додати, що політичній міфологізації в літературі властиві сакралізуючі проекції та тенденції.
Все це знаходимо в політичній міфологізації образу Мазепи в літературах Східної й Середньо-Східної Європи. Сюжетну основу більшості творів у цих літературах становить вже не легенда про Мазепу, а його відомі історичні дії, проте було б перебільшенням вважати, що їхні автори надихалися передусім пошуками “історичної правди”, хоч і декларували її. Інтерпретація образу Мазепи вирішальним чином залежала в них від ставлення авторів до основної політичної акції гетьмана, спроби повернути Україні незалежність, завойовану за часів Хмельницького, і ширше – до проблеми її політичного статусу в минулому, теперішньому і в майбутньому. Тобто міфологізація образу Мазепи набирала виразно політичного характеру.
Так, в основі творів про Мазепу російських письменників здебільшого лежить імперський міф про нього як ницого зрадника й підступного лиходія, проклятого церквою й нібито осудженого історією. Базується цей міф на “высочайшем указе” 1709 p., виготовленому в канцелярії Петра І. Найзначнішими явищами російської літератури в розробці мазепинської теми та творенні різних міфів Мазепи є дві поеми: “Войнаровський” (1825) К. Рилєєва і “Полтава” (1831) О. Пушкіна. Але це твори, діаметрально протилежні за своїми ідеологемами та міфопоетичними парадигмами.
Поема Рилєєва, що постала на ґрунті ідеології декабризму, витлумачує Мазепу як борця проти самодержавства й героя визвольної боротьби українського народу, відкидаючи офіційні звинувачення його у зраді, підступності, аморальності тощо, її головний герой – Андрій Войнаровський, небіж і сподвижник гетьмана, але принципово важлива роль в ідейній концепції твору належить Мазепі. Він постає як патріот своєї вітчизни, України, готовий пожертвувати всім заради її визволення. І коли воєнно-політична ситуація у Північній війні склалася так, що виникла можливість здійснення його заповітної мети, Мазепа вступає в союз з Карлом XII. Однак битва під Полтавою перекреслила всі його плани й сподівання:
…Но я решился: пусть судьба