74182 (Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона), страница 3
Описание файла
Документ из архива "Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "74182"
Текст 3 страницы из документа "74182"
Отвергнут, оклеветан с юных дней,
Безумно ненавидел он людей.
Священный гнев звучал в нём, как призыв
Отмстить немногим, миру отомстив…
(“Корсар” ) [3. c. 391]
1.3 Ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”
Незважаючи на те, що Байрон вважається типовим представником романтичного напрямку в західноєвропейській літературі, його вірші чітко відрізняються, скажімо, від творів його земляка Сауті чи француза Гюго. Романтичний герой Байрона стає до заздалегідь безнадійної боротьби з ворожим світом. Так, поет вибирав собі героїв, які вступали у двобій – сам на сам з цілим світом.
У поезії “Прометей” Байрон звертається до відомого персонажу античної міфології – титана Прометея. Цей герой був скараний богами за непокорство. Поет змальовує титана як борця за щастя людей:
…Титане! Ув очах твоїх
Відбилось горе і тривоги
Земних життів, що гнівні боги
Погордо зневажали їх. [2. c. 227]
Прометей отримав за свій великодушний вчинок страшну кару. Байрон захоплено зауважує, що Прометей проявив власну волю, знехтувавши настановами богів:
…Ти боротьбу обрав, Титане,
В двобої волі і страждань .
Прийняв ти муку без вагань. [2. c. 232]
Зевс Громовержець у поезії виступає як майже сліпа і гнівна сила, що здатна придушити все волелюбне й живе. Нехай Прометей карається тяжкою мукою, та людство не забуває про того, хто подарував йому вогонь, навчив ремісництва та письма. За Байроном, кожна свідома людина має наслідувати приклад, який ще за сивої давнини подав Прометей:
…Хай доля зла тебе скувала,
Та виклик твій, борця зухвала,
Завзяття вогняне твоє, .
Твій гордий дух і непокора
Для смертних прикладом стає. [2. c. 240]
Інша важлива риса поетичного світосприймання Байрона – щира ненависть до тиранів та погноблювачів людства всіляких мастей. У поезії “Валтасарове видіння” Байрон засобами поетичної мови переказує біблійну легенду про останнього вавілонського царя – страшного й жорстокого Валтасара. Під час бучного свята на розкішній стіні палацу невідома рука виводить таємні та зловісні письмена. Наляканий цар наказує розтлумачити тайну цих слів, але ні волхви, ані жерці неспроможні цього зробити. І лише бранець-чужинець розгадує зловісну таємницю:
… “Загине Вавілон,–
Над ним нависла кара.
Могила, а не трон
Чекає Валтасара". [2. c. 429]
Цю поезію можна вважати попередженням усім володарям, які забули про честь, совість та Бога. До речі, та ж сама тема втілена у відомій російській революційній пісні “Пусть деспот пирует в роскошном дворце”. Таким чином, потяг до, так би мовити, силових засобів зміни суспільного ладу теж не чужий Байрону.
Особливий, ні на кого не схожий геній – так можна сказати про Байрона. І можна додати – геній, який так і не порозумівся із суспільством. Адже коли освічена Європа із захопленням читала поезії бунтівного лорда, прах померлого від хвороби на чужині Байрона ховали в невеликій церкві поблизу Ньюстеда, в його родовому маєтку. Відбувшися як одна з провідних постатей європейської літератури, у житті Байрон був самотньою і, мабуть, не дуже щасливою людиною. Подібна доля притаманна багатьом геніям, і від цього нікуди не подінешся, бо ж таке воно – безмежне та розмаїте людське життя.
1.4 Образ Мазепи в однойменній поемі Байрона
З усіх діячів української історії найбільший розголос отримав, безперечно, гетьман Іван Мазепа. Існує багатющий матеріал, який свідчить, про велику популярність його в європейській літературі, історіографії, живописі, музиці, театральному мистецтві тощо. Цей матеріал дуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії – на історію Мазепи та міф Мазепи, звичайно з пам’ятками проміжного характеру.
В біографії Мазепи є дві події, зовсім різномасштабні й різнозначущі, котрі виявилися притягальними для митців. Перша – зв’язок з однією заміжньою жінкою, побутова пригода молодості, яка обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив’язаний до спини дикого коня, нісся степами України та про його наступне возвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тому, що відбулася друга подія, масштабніша й резонансна акція Мазепи – спроби звільнити Україну від московського панування за допомогою шведів і трагічна її розв’язка. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією на другу), який творився в основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другий – історіографія і лише почасти література та мистецтво.
До найзнаменитіших творів європейської літератури та мистецтва про українського гетьмана належить поема Байрона “Мазепа”. Сюжет цієї поеми англійський поет знайшов в “Історії Карла ХІІ” Вольтера (1731). Вольтер характеризує Україну як “країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття. Однак, оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, вона змушена була шукати протекторату серед володарів цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище. Спершу українці мали право обирати собі правителя, який називався гетьманом, але невдовзі їх позбавили цих прав, і їхнього гетьмана призначає московський двір”.
В окреслений подібним чином контекст історії України Вольтер вводить образ Мазепи й відповідно інтерпретує його дію. Дотримуючись погляду, що превалював у рецепції Заходу ХVІІ ст., він трактував союз Мазепи з Карлом ХІІ як протидію політиці Петра І щодо України, спрямованої на ліквідацію автономії й повне підпорядкування імперській адміністрації. В “Історії Карла ХІІ” Вольтер також розповів про згадану незвичайну пригоду молодого Мазепи: “Він народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польського магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом”.
Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського. Виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею Мазепа, перебуваючи в своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покараний тим, що його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік. Вольтер вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним і провокативним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон – у поемі «Мазепа».
У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом поширився в численних інтерпретаціях та трансформаціях як елітарної, так і масової культури. Справді, в поемі Байрона відбувається перехід історичного сюжету й героя в іншу іпостась, власне, перехід із історії у міфологію, що теж робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані.
Отже, в байронівській поемі формується міф Мазепи, структура з іншою епістемою, ніж історія Мазепи, але це не означає, що в ній відбувається повний відхід від історичної традиції трактування цього сюжету та образу. В поемі маємо й такі аспекти та тенденції, що пов'язані з названою традицією. Слід також зазначити, що самим Байроном і його сучасниками твір розумівся переважно як романтична історико-легендарна поема про відому історичну постать, в долі й образі якої містився також символічний зміст із проекціями в міфологію. Але «міф Мазепи» був прочитаний у творі та інтерпретований вже XX століттям.
Поема Байрона складається з розповіді самого героя про незвичайну пригоду його молодості та нічної сцени в степу після битви під Полтавою. В науковій літературі здебільшого вважається, що основний сюжет твору - розповідь героя, а нічна сцена - це лише її сюжетне обрамлення. Насправді ж композиція поеми набагато складніша, і визначити, яка із згаданих її складових концепційно основна, а яка підпорядкована, не так просто.
У поемі Байрона маємо дві сюжетні лінії і, відповідно, два образи Мазепи, в юності та в старості, але смисловий акцент перенесено на другу його іпостась. І річ не тільки в тому, що образ Мазепи-гетьмана незрівнянно багатший та цікавіший, ніж Мазепи-коханця, а насамперед тому, що в ньому знаходить завершене вираження ідейно-концепційний дискурс твору. В структурі поеми розповідь Мазепи про події його молодості має експлікаційний характер, що розкриває його “шлях до трону”, щойно втраченого під Полтавою. В нічній сцені розкодовується вищий провіденційний сенс шаленої скачки героя, прив'язаного до дикого коня, в Україну:
...bound, naked, bleeding, and alone
To pass the desert to a tron. [1. c. 142]
З цієї ж картини виводиться типово байронівський мотив незбагненності людської долі, виразно переданий у перекладі О. Веретенченка:
…Забудь свої незгоди злі,
Забудь свої пекельні болі:
Ніхто із смертних на землі
Не відгада своєї долі. [2. c. 467]
Образ Мазепи-гетьмана змальовується в поемі скупими, але виваженими й на свій лад точними штрихами. В трагічну ніч після Полтави він розповідає Карлові XII історію із своєї молодості, щоб відвернути його від тяжких дум та фізичних страждань (напередодні битви король був поранений) і допомогти перепочити вві сні. Тут подається колоритна портретна характеристика гетьмана (“похмурий / старий, і сам як дуб той віковий”), в якій не забуті й козацькі риси його характеру – як вони уявлялися англійському поету-романтику. Не зважаючи на непомірну втому, він привів у порядок своє воєнне спорядження, потурбувався про коня, а потім почав пригощати короля та його почет, так що Карлові
…видалось на мить,
Що понад горем він стоїть.[2. c. 452]
Однак істотнішою є характеристика психологічна, чи, точніше, духовно-психологічний образ Мазепи. Змальовується він Байроном із безперечною симпатією, наголошуються такі риси, співзвучні байронізму, як мужність, стоїчна витримка й самовладання у найтяжчих випробуваннях, а також незламність під ударами немилосердної долі. Істотний і такий штрих образу: в час найжорстокішого випробування, коли зазнала краху справа всього його життя, Мазепа знаходить у собі сили підтримати молодого шведського короля.
З суто художнього погляду Байронові в цій поемі особливо вдалася динамічна картина шаленої скачки героя, зв'язаного на дикому коні. Ця ефектна картина вражала читачів і найбільше привертала їхню увагу. Звідси поява інтерпретацій, які фактично зводили зміст твору до цього поетично-живописного сюжету. Наприклад, Пушкін категорично заявляв, що Байрон “вражений був тільки картиною людини, зв'язаної на дикому коні, який несе її степом. Безперечно, картина поетична. Але погляньте, що він з неї зробив! Та не шукайте тут ні Мазепи, ні Карла, ні цього похмурого, ненависного, болісного характеру, який проявляється майже в усіх творах Байрона, але якого... в Мазепі то й немає; Байрон і не думав про нього, він виставив ряд картин, що вражають одна одної сильніше, ось і все. Проте яке полум'яне творіння, який широкий і швидкий пензель!”
Але тут не слід забувати про те, що Пушкін не приймав інтерпретацію Мазепи у Байрона, що його поема “Полтава” (1829) була полемікою з цією інтерпретацією, про що мова буде далі. В наведеному відгуку він не вступає в полеміку, натомість жодним словом не згадує про історичний зміст поеми Байрона, про будь-який її зв'язок з історією і перетворює її лише на низку живописних кадрів, до того ж позбавлених своєрідного байронічного характеру. Проте ця поема аж ніяк не є самодостатнім “поетичним живописом” в стилі пітторескного романтизму, що розвинувся вже після смерті Байрона. Для її нарації характерне органічне поєднання “поетичного живопису” з експресивним відтворенням переживань і душевних станів героя, з потужним ліричним струменем, який і надає їй типово байронічного звучання, суворого і похмурого.
Щодо поетично-живописного аспекту твору необхідно завважити, що в ньому розгорнуто не якийсь міфічний простір, позбавлений географічних та історичних реалій і прикмет українського колориту, як про це теж часом пишуть, впадаючи в перебільшення. Байрон не бував в Україні, проте текст поеми свідчить, що він мав певні уявлення про її природу та історію, про козаків, вичитані не тільки із книжки Вольтера про Карла XII. Можна вказати й на те, що він цікавився історією Туреччини, зокрема війнами, які вона вела в північному Причорномор'ї, читав книжки істориків та мандрівників, в яких йшлося також про Україну, козаків та їхні війни з турками (Р. Ноллеза, П. Рікаута, Г. де Кастельно та інші). Про українських козаків Байрон згадує і в своєму “Дон-Жуані”, в сьомому розділі, де розповідається про штурм Суворовим турецької фортеці Ізмаїл.
У своєрідній поетичній географії Байрона Україна (як і Греція та інші балканські країни) належить до особливого романтичного світу, означеного досить умовною назвою “Схід”. Як зазначалося, чи не найістотніші ознаки цього світу – близькість до “природного стану”, трактованого в руссоїстському дусі, й контрастність європейській буржуазній цивілізації. Як і багато романтиків, Байрон захоплювався незайманою природою, стихійною та дикою, на яку ще не наклала свого відбитку “фальшива цивілізація”, і поетизував її, особливо в “східних поемах”, до яких в цьому аспекті прилягає й поема “Мазепа”. Саме такою уявлялася йому історично недавня Україна, її безмежні степи, про які він пише не без своєрідної патетики: