Беручи до уваги філософську й естетичну настанови автора, тобто світобачення індуїзму й теорію “дхвані-раса”, цілком допустиме ствердження, що банановий оселедець – слабка людина – прагне життєвих насолод (танха), а це згубно, бо веде до продовження існування, тоді коли для Симора добровільна смерть – не загибель, а шлях до спасіння, нірвани, тобто до остаточного звільнення від бажань. Згідно догматам джайнізму, наприклад, самогубство являється цілком законним і навіть необхідним актом, якщо людина не в силах протистояти страстям. Більше того, джайністи вірять, що таке самогубство навіть “возвеличує життя”, бо головним “об’єктом спокуси” вважається в джайнізмі жінка.

Таким чином, в значенні, що проявляється (“дхвані”) в оповіданні “Чудовий день для бананових оселедців” знаходимо два суміжних пласта уявлень про людину:

1. як про істоту слабку, яка бажає жити й прагне до почуттєвих насолод;

2. як про натуру виключну, здатну перемогти усі життєві спокуси, щоб назавжди злитися з божественною субстанцією.

При цьому всьому на виключено, що проаналізоване оповідання має ще один змістовий сугестивний шар, але вже з американським колоритом. Адже у слова “bananafish”, що заповнює собою майже усе оповідання, в англійській мові існує свій власний підтекст. Англомовному читачу воно неодмінно нагадає про жаргонні словосполучення “to go banana”, “to get banana” , що означають “з'їхати з глузду”. Справа в тому, що після другої світової війни в інтелектуальних колах США, до яких належать усі герої творів Селінджера, з'явилася мало не повальна зацікавленість до теорії та практики психоаналізу. От і в оповіданні “Чудовий день ...” згадуються (в телефонній розмові Мюріель з матір'ю) два лікаря-психоаналітика, один з яких поставив Симору досить песимістичний діагноз.

Дядечко Віггілі в Коннектикуті.

В російських перекладах оповідання відоме під назвами “Лодыжка-мартышка” і “Лапа-растяпа”, але ми знову скористаємося дослівним перекладом назви для зручності аналізу. Отже, Дядечко Віггілі, або, точніше, старий кульгавий кролик Дядечко Віггілі Довгі Вушка, - головний герой дитячих книжок відомого американського письменника початку ХХ ст. Говарда Геріса. Старий кролик Дядечко Віггілі страждав ревматизмом і тому ходив з милицею.

В оповіданні “Дядечко Віггілі в Коннектикуті” змальована зустріч двох університетських подруг, які відвідували один і той же семінар з психоаналізу. Обидві залишили навчання у 1942 р., а їх зустріч відбувається через деякий час після закінчення другої світової війни. Одна з подруг, Елоїза, - хазяйка добропорядного середньо-буржуазного коннектикутського дому, інша, Мері-Джейн, - її гостя. З бесіди стає зрозуміло, що Елоїза все ще сумує за своїм другом студентських років Уолтом, який загинув під час війни. Виявляється, спогади про нього (це він назвав Елоїзу, коли вона підвернула ногу, Дядечком Віггілі і взагалі чудово вмів її розважати й смішити) тепер єдине, що наповнює життя хазяйки сенсом – тоскність і безрадісність якого вона не в силах змінити, навіть знаючи найновіші теорії психоаналізу.

Ситуація, в якій знаходиться героїня оповідання, ніби репродукується в іграх її маленької дочки Рамони. Дівчинка постійно чує від матері про загиблого, але невидимо постійно присутнього в домі Уолта і, в свою чергу, не маючи друзів-однолітків (в передмісті, де вони живуть, усі сусіди бездітні), вигадує собі неіснуючих дружків, які потім, так же як і Уолт, гинуть.

Ця паралель приводить до одного з композиційно-стилістичних прийомів староіндійської літератури, так званому об'єднанню парних строф, що трактують одну тему в контрастних планах, позитивному і негативному

[5, 59-61]. Доки вигадані друзі маленької Рамони “живі”, вона усіляко про них піклується, віддана їм усією душею, готова заради них на жертви, тоді як її мати, сама того, можливо, не розуміючи, не більше ніж сумує за людиною, з якою їй було приємно й весело проводити час. Іншими словами, самовіддана, любов що “віддає” протиставляється автором любові егоїстичній, тій, що “бере”.

Структуру парних строф Селінджер підсилює вводячи в оповідання санскритську риторичну фігуру, яка називається “сурядним проявляючим” й детально описана поетом і теоретиком “дхвані-раса” Анандавардханою (1Х ст.) в трактаті “Світ дхвані” [2, 171]. Суть цієї фігури така: виражене в творі повинно бути більш красиве, ніж те, що проявляється, а поетичний настрій, що навіюється читачу, повинен в даному випадку відійти на другий план. Так і в другому оповіданні збірки “Дев'ять оповідань”: виражена в ній самовіддана, безкорисна любов дівчинки – більш красива, ніж те, що проявляється – егоїстичне почуття її матері. Другорядний, сугестивний поетичний настрій оповідання “Дядечко Віггілі в Коннектикуті” – сміх, іронія, (тобто “раса”-2).

Між іншим, навіюванню кожного поетичного настрою школою “дхвані-раса” приписано використовувати свій колір, про який авторам рекомендувалося наполегливо згадувати в ході розповіді. В поетичного настрою еротики, кохання (“раса”-1) він темний (звідси в оповіданні “Чудовий день для бананових оселедців” домінує темний колір океану й темнота підводної печери), а у творів, які повинні сугестивно викликати ефект сміху, іронії (“раса”-2), він білий, тому що з білим кольором, як правило, співвідноситься сміх в індійській символіці. У того ж Анандавардхани, наприклад, читаємо: “А між тим настав довгий період часу, що називається літом, і, сміючись білим, як квітучий жасмин, сміхом, поглинув два місяці пори квітів” [2, 99]. В оповіданні “Дядечко Віггілі в Коннектикуті” Селінджер старанно дотримався й цієї настанови: за вікнами дому, в якому відбувається дія, усе вкрито памороззю.

“Перед війною з ескімосами”.

Згідно з приведеною схемою третє оповідання селінджерівської збірки своєю композиційно-стилістичною системою повинно відповідати правилам створення третього за рахунком поетичного настрою в класифікації “дхвані-раса”, яке в даній роботі позначено терміном “жалість”.

Тут, проте, слід відмітити, що той чи інший термін, яким в цій класифікації позначають поетичні настрої, визначає останні досить неоднозначно. Тому терміни “шоку” і “каруна”, якими в класифікації позначена “раса”-3, перекладаються не лише буквально, тобто як “скорбота” і “патетика”, а й рядом інших слів цього ж психологічного спектру: сум, печаль, горе, жалість, співпереживання, чуйність, співчуття, милосердя.

Також необхідно вказати, що наявність в літературних творах школи “дхвані-раса” того чи іншого головного поетичного настою зовсім не виключала можливостей навіювання читачу інших поетичних настроїв, тобто одного або кількох з восьми, що залишилися. Дев'ять почуттів можуть бути то головними, то другорядними, дивлячись на те яку вони грають роль” [22, 276].

В оповіданні “Перед війною з ескімосами”, таким другорядним почуттям, що навіюється для підсилення головного (жалості), являється поетичний настрій любові. Читач повинен відчути, що у п’ятнадцятилітньої Джині, поряд із жалістю до брата її подружки по навчанню, двадцятичотирьохлітньому Френкліну, виникає не усвідомлена нею самою закоханість. Сюжет оповідання такий. Учениці Джині Менокс та Селена Граф повертаються на таксі з тренування. Вони домовлялися платити за таксі разом, але ось вже вчетверте Селена чомусь не виконує цієї умови. Ображена Джині вимагає, щоб та сьогодні ж відшкодувала їй половину витрат. Оскільки потрібної суми Селена при собі не має, дівчата заходять до Графів. Боржниця йде за грошима в кімнату матері, а Джині чекає в кімнаті для гостей. У пошуках домашньої аптечки туди ж заходить брат Селени Френклін, який порізав собі пальця.

Дія оповідання відбувається в травні 1945 р., відразу ж після закінчення війни. Френклін, який з дитинства страждав хворобою серця, в армії не служив, але під час війни працював на авіаційному заводі. Тепер батьки хочуть, щоб син закінчив освіту, проте сам він вважає, що повертатися в коледж йому вже пізно. А що ще робити він не знає. Із розмови з Френкліном Джині з'ясовує, що він закоханий у її старшу сестру. Джині вирішує, що він просто “лопух”, але разом з тим відчуває, що як людина Френклін надзвичайно сумирний і добросердечний. Вважаючи, що дівчинка зголодніла після тренування, брат Селени, йдучи з кімнати, дає їй сандвіч з куркою. Коли ж через деякий час Селена приносить гроші, Джині відмовляється їх брати під приводом того, що Селена приносила на тренування м’ячі, не вимагаючи ніякої компенсації. Селена вражена зміною в Джині: адже до цього вони не були подругами. Оповідання закінчується тим, що вийшовши на вулицю й опустивши руку в кишеню пальто, щоб знайти гаманця, Джині знаходить сандвіч Френкліна. Вона хоче його викинути, але чомусь не може цього зробити. І пригадує, що кілька років тому їй знадобилося три дні для того, щоб примусити себе викинути пасхальне курча, якого вона знайшла мертвим у тирсі, на дні своєї корзини для папірців.

Поетичний настрій оповідання – жалість – навіюється читачам інакше, ніж відповідні настрої двох попередніх оповідань. Якщо там вони нарощувались поступово, то тут використано прийом, сформульований теоретиками “дхвані-раса” наступним чином: “прихований зміст відчувається безпосередньо одночасно з буквальним” [22, 292].

В оповіданні “Перед війною з ескімосами” нема складних асоціацій і композиційно-стилістичних фігур. Простий і використаний Селінджером прийом паралелізму. В кімнаті для гостей, в проміжку між поверненням Селени й тим, коли Френклін пішов, з'являється приятель останнього Ерік, який чекаючи на приятеля, розповідає Джині про бездомного письменника, якому він, пожалівши, дав притулок і познайомив з потрібними тому людьми. А закінчилось усе тим, що новий друг обікрав свого рятівника й зник. Суть паралелі в тому, що рух почуттів в Джині до Селени й Френкліна йде від образи до жалості, а у вставному епізоді (його інкорпоровано в оповіданні згідно найпростішому прийому староіндійської поетики: новий персонаж прийшов і розповів) почуття рухаються в зворотному порядку – від жалості до образи.

Прихована вказівка на те, що поетичний настрій оповідання “Перед війною з ескімосами” – “раса”-3, тобто жалість, наявне також в імені однієї з дівчат – Селени, що нагадує про місяць. В староіндійському філософсько-релігійному епосі, і зокрема в “Рамаяні”, із світлом місяця порівнюються жаль, милосердя. Проте у Селінджера тема жалю зовсім не співвідноситься з образом Селени. Її ім'я в даному випадку – так зване слово, що проявляється [1, 32] ,яке допомагає знайомому з санскритською поетикою читачу зрозуміти сугестивний зміст твору. Стосовно введення в текст домінуючого кольору, то “раса”-3 вимагає сірого кольору. В оповіданні “Перед війною з ескімосами” Селінджер дотримався цієї умови: в двох епізодах (розповідь Френкліна й розповідь Еріка) кімната наповнюється тютюновим димом.

“Людина, Яка Сміялася”.

В оповіданні “Людина, яка сміялася” розповідь ведеться від першої особи. Оповідач, чоловік років сорока, пригадує події, свідком яких він був дев'ятилітнім хлопчиком у 1928 р. Разом з іншими дітьми він залишався після школи під наглядом студента Джона Гедсудскі. Останній за домовленістю з батьками розважав хлопців, везучи їх у своїй машині в один з нью-йоркських парків, де під його керівництвом вони грали у футбол чи бейсбол. А дорогою він розповідав історію про благородного розбійника на ім'я Людина, Яка Сміялася. Через деякий час до цих поїздок приєдналася дуже вродлива дівчина Мері Хадсон, подруга Джона. Як тепер розуміє оповідач, Мері, на відміну від Джона, який заробляв собі на навчання й життя працею вихователя, була дочкою дуже багатих батьків й потай від них зустрічалась з коханим. Поки Мері їздила з хлопцями й брала участь у їхніх іграх, Людина, Яка Сміялася отримувала перемогу за перемогою над своїми ворогами, і його пригоди здавалися безкінечними. Але коли все-таки довелося розлучитися з Джоном, діти почули з вуст свого вихователя сумну розповідь про те, як Людина, Яка Сміялася була схоплена своїми ворогами й загинула в жахливих муках.

Згідно теорії “дхвані-раса” правила втілення в літературному творі навіюваного ефекту гніву, люті (“раса”-4) вимагали використання цілого ряду специфічних образно-виразних засобів:

1. ускладненої композиції – в побудові сюжету використано складний паралелізм, композиція, що називається “системою вкладених одна в одну коробок”: події з життя Джона Гедсудскі, Мері та дітей перемежовуються з епізодами історії Людини, Яка Сміялася;

2. застосування в деяких місцях лякаючого і самодостатнього стилю – уся історія Людини, Яка Сміялася витримана в лякаючому, самодостатньому стилі. Ось, наприклад, її кінцівка: “ Гіркий, роздираючий душу стон вирвався з грудей Людини, Яка Сміялася. Слабкою рукою він потягнувся за посудиною з орлиною кров'ю і розчавив її. Залишки крові тоненькою цівкою потекли по його пальцях; він наказав Омбі відвернутися, й Омба, ридаючи, підкорився йому. І перед тим, як повернути обличчя до залитої кров'ю землі, Людина, Яка Сміялася в передсмертних судомах зірвала маску” [17, 218];

3. домінування червоного кольору*- обличчя Людини, Яка Сміялася приховувалось під маскою яскраво-червоного кольору – з пелюсток маку. В кінці оповідання летить за вітром яскраво-червоний уривок паперу для обгортання, дуже схожий на маску. Крім того, в історії Людини увесь час ллється кров – саме слово “кров” і різноманітні похідні від нього повторюються в розповіді Джона десять разів. Таким чином, в оповіданні дійсно домінує червоний колір;

4. використання різного роду подвоєнь приголосних і довгих, складних слів – в кожному абзаці оповідання Селінджер в середньому використав десять слів з подвоєними приголосними, а також – протягом усього тексту – досить велику кількість складних слів, а в одному випадку складне слово навіть складається з дев'яти членів – a some-girl-just-donיt-know-when-to-go-home**. Нарешті, поетичний настрій гніву, люті навіюється читачу оповідання “Людина, Яка Сміялася” самим відношенням оповідача до тієї драми, справжня суть якої відкрилася йому лише через багато років, коли він став дорослим. Адже і в оповіданні явно засуджується нерівноправיя людей у суспільстві, де основним регулятором відносин є майновий ценз. Доречі, ця позиція Селінджера зовсім не входить в протиріччя з настановами традиційної індійської поетики, оскільки однією з найважливіших умов створення художніх творів остання вбачала не лише в прийомах гіперболізації, зображенні неприродного, фантастичного і т. п., але й в реалістичному відображенні життя. На цей предмет існував навіть спеціальний термін “свабхавокті”, введений засновником санскритського роману Дандіном й означає “природний опис того, що бачить поет”.

“У човні”

У збірці Селінджера оповідання “У човні” стоїть п'ятим, а, отже, повинно відповідати поетичному настрою мужності. Сугестивність його передачі читачам пов’язана, згідно правилам теорії “дхвані-раса”, перш за все з побудовою складного сюжету, що розповідає про військову сміливість, мужні вчинки, впевненість у собі, широту поглядів і, нарешті, про радість. І в п’ятому оповіданні збірки Селінджер суворо дотримався цієї умови – воно сконструйоване за канонами детективного жанру і в його складному сюжеті відображені всі вище названі стани.