72997 (Другий вимір у творчості Селінджера), страница 7

Тут і догмат про вічний кругообіг життя, тобто віра в перевтілення, і пов’язаний з цією вірою постулат про відплату-воздаяння (карма) за все добрі й погані вчинки. Тут і вчення про єдність людської душі з загальним першопочатком всесвіту, сутністю всесвіту, бо від подальшого кругообігу все нових і нових втілень, згідно індуїстським віруванням, може бути звільнена тільки людина, яка повністю осягнула цю єдність. Тедді було шість років, коли він зрозумів, що бог це все, і що бог вливається в бога. А думка про те, що багатогранність світу й саме життя – ілюзія, Тедді подає своєму співбесіднику у вигляді притчі про собаку, яка належить інструктору фізкультури на пароплаві Свену. Звучить притча приблизно так. Якщо Свену насниться, що його собака здохла, він буде дуже страждати уві сні, бо любить її. Та прокинувшись, буде щасливий, бо зрозуміє, що то був лише сон. Але якби собака справді здохла, суть справи зовсім не змінилася б, тільки б Свен про це нічого не знав, оскільки того, що багатогранність життя – лише ілюзія, він не розуміє. Тедді також каже Нікольсону про те, що кохання до жінки заважає чоловікові виконати свій обов’язок, тобто займатися самовдосконаленням, самопізнанням, яке, за індуїстською вірою, в результаті призводить до злиття з божественною субстанцією.

Примітно, що в міркуваннях юного мудреця Селінджером ніби поєднано ряд положень різних індійських філософських шкіл. Проте це зовсім не винахід письменника – вустами Тедді викладені фактичні спроби двох індійських мислителів Х!Х ст. – Сарасваті та Вівекананди – “еклектично поєднати в своєму вченні концепції основних шкіл староіндійської філософії” [9, 30].

При цьому всьому, парафраз індуїстських релігійних вчень в оповіданні “Тедді” зовсім не самоціль, адже в останній, дев'ятій за рахунком, розповіді селінджерівської збірки виражено, причому напряму, “відкритим текстом”, усе те, що в першому оповіданні цієї збірки (“Чудовий день для бананових оселедців”) складало його дхвані – значення, що проявляється. Нагадаємо, що прихований зміст цієї розповіді був у тому, що самогубство Симора Гласа – акт зовсім не печальний, тобто не трагічний підсумок “помилкового” кохання, невдалого одруження, повного не сприйняття свого оточення і т. п., а один з етапів на шляху до спасіння особистості в дусі індуїзму, етап на шляху до відречення від усіляких бажань, злиття з найвищим абсолютом, вознесіння над радістю й печаллю, життям та смертю. Коротше кажучи – на шляху до нірвани.

На тому ж “шляху” ми бачимо й юного мудреця Тедді Макардля. Таким чином, у кінці книги, дев'ять оповідань якої композиційно розміщені у формі кола, ніби повторено той же релігійно-філософський мотив, що звучить на її початку, - мотив добровільної смерті героя як осмисленого ним етапу на шляху до нірвани. Різниця лише в тому, що на початку книги цей мотив “доноситься, як відгук, як відлуння, яке не кожен здатен почути”, тобто виступає у вигляді прихованого, не вираженого словами ефекту, а в кінці навпаки, передається читачу через інший тип дхвані, в якому виражене словами і є “те, що хочуть сказати, але підкорене іншому” (тобто навіюванню певного настроюю) [2, 81].

Підсумовуючи сказане в другому розділі даної роботи, сама собою напрошується думка: Селінджер не просто цікавився староіндійською поетикою, він чудово її знав і розумів. Свідоцтвом такого ствердження є збірка “Дев'ять оповідань”, в якій суворо дотримано усіх вимог староіндійської філософії.

Висновки.

Розглянувши запропоновану тему, можна зробити деякі висновки. Отже:.

• Селінджер – відомий письменник, твори якого не схожі на твори його сучасників;

• герої Селінджера – бунтівники, які прагнуть змінити вже існуючий світ, хоча ще не мають точного уявлення яким він має бути. Герої Селінджера єдині в своєму роді, і хоча вони схожі між собою, вони не схожі на літературних персонажів інших письменників. Крім того, селінджерівський герой несе смислове навантаження – його вуста промовляють основні постулати староіндійської філософії, але це відбувається на підсвідомому рівні знання;

• наявність староіндійської філософії простежується в більшості творів Селінджера, адже герой письменника або помирає, отримуючи найбільше щастя – злиття з найвищим абсолютом, або ж залишається на роздоріжжі, не знаючи, як відповісти на свої ж питання. Та більш глибоко суть староіндійської поетики розкривається в оповіданні “Перегорнутий ліс” та у збірці “Дев'ять оповідань”;

• збірка “Дев'ять оповідань” є уособленням досягнень письменника в староіндійській поетиці, бо саме тут він показав усі свої знання, все своє вміння, адже поетика стародавньої Індії має дуже суворі вимоги до літературно-художніх творів. І Селінджер не схибив. У кожному з дев'яти оповідань, що складають збірку, письменник дотримався цих вимог;

І найголовніше. Читач, не знайомий з основами староіндійської філософії навряд чи зрозуміє, що у творах Селінджера існує два виміри:

• видимий, який передається через пряме значення слів;

• сугестивний (прихований), що відкривається “посвяченому” в староіндійську поетику читачу за допомогою тих же слів, але тепер вжитих у переносному значенні. Цей прихований зміст, другий вимір, читач повинен інтуїтивно осмислити сам, бо інакше, яка користь від прочитаного твору?

Примітки.

Ст. 19. Так російською назвав його І. П. Мінаєв [13, 55].

Ст. 20. “Є ж такі дівчата, не знають, коли їм слід вшиватися додому!”

[15, 212].

Ст. 20. В індійській символіці кольорів червоний колір пов’язаний з трауром, смертю. [12, 510].

Ст. 23. “Кілька секунд Клей залишався в старій позі, ніби кажучи: “Будеш ти мені ще вказувати, куди класти ноги” [16, 75].

Ст. 28. Тут слід сказати, що, згідно буддистським канонам, для людини гарною обставиною вважається народження лише там, де можна знайти “помічників у спасінні”, тобто в країнах розповсюдження буддизму [10, 87].

Ст. 28. Цей естетичний прийом, можливо, Селінджеру підказав “Портрет художника в юності” Джеймса Джойса, де розповідається про подібне “зміщення особи” оповідача в старовинній англійській баладі “Терпін-герой” [6, 101].

Ст. 30. Правда, Симор Глас прагне до злиття з божественною субстанцією через любов до неї, а Тедді Макардль – через знання, та ці два шляхи спеціально обумовлені в індійській філософії й у індійській релігії і називаються, відповідно, “бхакті” та “джняна” [95,52].

Список літератури.

1. Алиханова Ю. М. Некоторые вопросы учения о дхвани в древнеиндийской поэтике. / В кн.: Проблемы теории литературы и эстетики в странах Востока. – М., 1964. – 250 ст.

2. Анандавардхана. Дхваньялока. (“Свет дхвани”) / Пер. с санскрита, введ. и коммент. Ю. М. Алихановой. М., 1974. – 400 cn/

3. Арья Шура. Гирлянда джатак, или сказание о подвигах Бодхисаттвы. – М.,1962. – 398 ст.

4. Баранников А. П. Индийская филология: литературоведение. – М., 1959. – 250 ст.

5. Дхамманода. / Пер. с пали, введ. и коммент. Топорева В. Н. – М., 1960. – 430 ст.

6. Джойс Дж. Портрет художника в юности. – Иностр. лит., № 12, 1976. – 200 ст.

7. Кант И. Сочинения в 6 томах, т. 5. – М., 1965, - 485 ст.

8. Кодуэл К. Иллюзия и действительность. – М., 1969. – 158 ст.

9. Костюченко В. С. Интегральная веданта: критический анализ философии Аудробинда Гхоша. – М., 1970. – 58 ст.

10. Кочетов А. Н. Буддизм. – М., 1983. – 149 ст.

11. Ларин Б. А. Учение о символике в индийской поэтике. – М., 1965. –

67 ст.

1. Майзенер А. Песнь любви Сэлинджера. – Америка, 1962, № 75. – 73 ст.

2. Махабхарата. / Буквальный и литературный перевод, введение и примечания акад. ТуркмССР Смирнова Б. Л., т. 2. – Ашхабад, 1965. –

524 ст.

1. Минаев И. П. Индийские сказки. / “Избранные труды русских индологов-филологов”. – М., 1962. – 68 ст.

2. Мулярчик А. Послевоенные американские романисты. – М., 1989. –

203 ст.

1. Риттер П. Г. Калидаса, его время и произведения. – М., 1964. – 315 ст.

2. Сэлинджер Дж. Д. Повести. Рассказы. – М., 1969. – 569 ст.

3. Сэлинджер Дж. Д. Посвящается Есме. – Новый мир, 1961, № 3.

4. Тулси Дас. Рамаяна или Рамачаритаманаса: море подвигов Рамы. / Пер. с инд., коммент. И вступ. Ст. акад. А. П. Баранникова. – М., 1948. – 97 ст.

5. Чатопадхьяя Д. История индийской философии. – М., 1966. – 232 ст.

6. Чуковський К. Мой Уїтмен. – М., 1969. – 54 ст.

7. Щербатской Ф. И. Теория поэзии в Индии. / В кн.: Избранные труды русских индологов-философов. – М., 1962. – 346 ст.

Іншомовні джерела.

1. Fiene D. J. D. Salinger. A bibliography. – “Wisconsin Studies in contemporary literature”, vol. 4. № 1,1969. – 500 p.

2. Keith A. B. The Sanskrit drama in its origin, development, theory and practice. – Oxford, 1924. – 349 p.

3. J. Salinger. Franny and Zooey. – N. Y., 1962. – 200 p.

22