58619 (Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.), страница 8

І це зрозуміло, як доречно зазначив Л. Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем [29; с. 100].

Висновки

Язичництво давніх слов’ян – це неповторний слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву вірувань, що формувався упродовж багатьох тисячоліть. В процессі його генези народжувалися нові оригінальні елементи поглядів на структури Всесвіту, його походження тощо. Виникнення класового суспільства і держави на Русі підготувало грунт для прийняття християнства на державному рівні. Наслідком чого стало, по-перше, входження Київської Русі до Християнського Європейського світу; по-друге, відбулося піднесення рівня економічних, дипломатичних, технічних, архітектурних, освітніх, художньо-ремісничих знань; по-третє, змінилися морально-етичні засади, відбувся переворот у поглядах на життя, переоцінка цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність. Християнство мало не тільки релігійний, а й філософський зміст – відповідало одвічному прагненню людини осягнути закономірність і першопричину виникнення світу, розширювало її кругозір, примножувало знання.

Процес проникнення християнства на руські землі мав достатньо тривалу історію, але лише за князя Володимира набув державного розмаху. Через великі територіальні обшири та нагальну потребу контамінації соціального розшарування й об’єднання етнічного населення, Великий князь Володимир спочатку проголошує язичництво державною релігією, спробувавши створити загальнодержавний пантеон. Відбувається певна консолідація язичництва, але стара схема вже не відповідала новому суспільству та формі державного управління.

Тому вже 988 року відбувається друга релігійна реформа, що вилилась у примусове впровадження християнства. У досить жосткій формі були охрещені жителі Новгорода, що тільки вчора приносили жертви Перуну, проводили ритуально-магічні дії: вони "вогнем та мечем" були змушені прийняти нову релігію. Це був не єдиний випадок відмови язичників від християнства. Князь застосував силу і в межиріччі Оки та Волги, та успіхи були незначними, бо люди розбігалися по лісах й дібровах.

Населення досить гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, а подекуди і виступало з фізичними розправами над священнослужителями. А починаючи з 1024 року мають місце народні рухи під проводом волхвів, що базувалися на язичницькому грунті.

Змістивши язичництво з офіційного рівня, християнство так і не спромоглося викорінити його з рівня побуту – сім’ї, де язичницькі вірування продовжували існувати та набувати нових форм, змішуючись із християнством. Таке поєднання отримало назву народне християнство, або двовір’я.

З точки зору, власне, системи вірувань, між християнством та язичницькими віруваннями слов’ян спостерігається певна спорідненість, що обумовлювалось такими чинниками: світом керує вища сила, що його створила; існує безліч другорядних сил, які керують різними розділами природи; вони дуалістичні, поділяються на добрих і злих духів; засобами впливу на вищу силу є магічні обряди та жертвоприношення.

Елементи християнства, такі як культи вмираючих і воскресаючих божеств, культи святих і святих реліквій, уявлення про потойбіччя та друге життя після смерті, поклоніння мощам та зображенням богів, магічні таїнства і процесії, незважаючи на багатовікову модифікацію беруть свої витоки від тих же магічних і анімістичних вірувань та обрядів, що складали основу слов’янської язичницької релігії. Тому не дивно, що в християнських культах слов’яни знаходять аналогію своїм колишнім обрядам і поглядам: у культі чудотворної ікони, мощей, реліквій присутні риси фетишиського шанування предметів, у культі святих місць – поклоніння загадковим об’єктам природи, в таємничих церковних обрядах – магічні дії древніх волхвів, в образах православних святих – старих богів-покровителів і тому подібне.

Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, вилікувати хворого чи забезпечити спокій домашнього вогнища. Словом, людина тут виступала переважно активним початком, а не лише жертвою сил природи, як це донедавна трактувалося багатьма дослідниками. Ще більша активність людини проявлялася там, де вона могла спиратися на власний досвід: ця активність реалізувалася через систему прикмет, віщувань і передбачень – усього того, що одержало назву двовір’я.

Двовір’ю сприяла й офіційна церква: закріплення за православними святими, образами Христа і Богородиці рис і функцій, старих богів; освячення традиційних старих язичницьких мольбищ при будівництві православних храмів; наближення християнських свят до термінів і циклів народного календаря.

Рештки пережитків язичництва простежуються у всьому давньоруському суспільстві – від князів до селян, а з часом вони настільки злилися з християнством, що лише освічене християнське духівництво розрізняло, де,власне, християнство, а де язичницькі пережитки.

Список використаних джерел та літератури

1. Повесть временных лет.– М. Л.: Изд-во АН СССР, – 1950. – 200 с.

2. Аничков Е.В. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914. – 426 с.

3. Антонович Д.В. Українська культура. –К.: Либідь, 1993. – 588 с.

4. Асєєв Ю.С. Розповіді про архітектурні скарби. – К.: Радянська школа, 1976. – 183 с.

5. Асєєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980. – 214 с.

6. Афанасьєв А.Н. Народные русские сказки. – М.: Альфа-Книга, 2008. – 1087 с.

7. Болтарович З.Є. Народна медицина українців. – К.: Наукова думка, 1990. – 232 с.

8. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. – К.: вид-во ім. О.Теліги, 2004. – 700 с.

9. Брайчевский М.Ю. Утверждение християнства на Руси. – К.: Наукова думка, 1989. – 205 с.

10. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 338 с.

11. Головко О.Б. Історичні зошити: Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. – К.: інститут історії Укр. НАН Укр., 1994. – 30 с.

12. Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК "ЕксОб", 2005. – 632 с.

13. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М-Ленинград: изд.академии наук СССР, – 1944. – 348 с.

14. Иловайский Д.И. Древний Чернигов// Древняя и новая Россия.– Спб.,1877. – №3. – С. 249 – 255.

15. Іванченко М.Г. Дивосвіт. – К.: Рад.школа, 1991. – 200 с.

16. Как была крещена Русь. – М.: Политиздат., 1989. – 320 с.

17. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство. – К.: Кондор, 2007. – 636 с.

18. Когда крестилась Киевская Русь. – СПб.: ИД. Нева, 2003. – 416 с.

19. Козаченко А. Українська культура: її минувшина і сучасність. – Х.: Держ.вид-во політ. літ., 1931. – 196 с.

20. Коляда А.І. Історія України. – К.: АСК, 1997. – 160 с.

21. Концевич И.М. Стяжания Духа Святого в путях древней Руси. – М.: Издательский отдел Московського Патриархата, 1993. – 229 с.

22. Котляр М.Ф. Русь язичницька: біля витоків східно-слов’янської цивілізації. – К.: Заповіт, 1995. – 288 с.

23. Крип’якевич І. Історія української культури. – К.: Либідь, 2002. – 656 с.

24. Кудрицький А.В. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: Українська Радянська Енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1990. – 1007 с.

25. Кузьмин А. Падение Перуна. Становление християнства на Руси. – М.: Молодая гвардия, 1988. – 240 с.

26. Левин И.В. Двоеверие и народная религия в России. – М.: Индрик, 2004. – 216 с.

27. Лихачёв Д.С. Слово о полку Игореве и культура его времени. – Ленинград.: Художетвенная литература, 1985. – 352 с.

28. Лозко Г.С. Коло Свароже. – К: Укр.-письменник., 2004. –230 с.

29. Любимов Л.Д. Искусство Древней Руси. – М.: Просвещение, 1981. – 335 с.

30. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.

31. Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1993. – 284 с.

32. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К.: Обереги, 1992. – 88 с.

33. Никоновская летопись. – М.: Языки русской культуры, 2000. – 288 с

34. Новий довідник: українська мова та література. – К.: Казка, 2008. – 864 с.

35. Новосельцев А.П. Образование Древнерусского государства и его первый правитель// Вопросы истории. – 1991. – №2. – С. 27 – 32.

36. Носова Г.А. Язычество в православии. – М.: Наука, 1975. – 151 с.

37. Павлюк С.П. Українське народознавство. – К.: Знання, 2006. – 568 с.

38. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – 474 с.

39. Пєтухов Ю. Тайны древних русов. – М.: ИД. Вече, 2003. – 432 с.

40. Прозоров Л. Боги и касты языческой Руси. Тайны киевского пятибожия. – М.: Эксмо, 2006. – 320 с.

41. Прозоров Л. Язычники крещёной Руси. Повести чёрных лет. – М.: Яуза, 2006. – 320 с.

42. Русь языческая. Сумерки русских богов. – М.: Эксмо, 2009. – 544 с.

43. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. – 608 с.

44. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: Наука, 1987. – 790 с.

45. Сборник научных трудов: Чернигов и его округа в ІХ-ХІІІ вв. – К.: Наукова думка, 1988. – 184 с.

46. Синявский А.Д. Иван-дурак: Очерки русской народной веры. – М.: Аграф, 2001. – 464 с.

47. Скуратівській В. Вінець. – К., 1994. – 200 с.

48. Слово о полку Ігоревім: Збірник. – Л.: Совписатель, 1990. – 400 с.

49. Товстуха Є.С. Українська народна медицина. – К.: Рось, 1994. – 351 с.

50. Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки социально-политической истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 245 с.

51. Толочко П.П. Від Русі до України. – К.: Абрис, 1997. – 393 с.

52. Удовик С. Украина – исторические места. – К., Ваклер, 2005. – 93 с.

53. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Веселка, 1992. – 600 с.

54. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України/ Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 376 с.

55. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. – Рим – Нью-Йорк., 1965. – Т.1. – 730 с.

56. Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культури. – К.: ДаКор, 2007. – 455 с.

57. Яковенко Н. Нарис історії України. – К.: Критика, 2006. – 582 с.

58. Ямпольская Т. История русской культуры. – М.: Эксмо, 2007. – 832 с.

Методичний додаток

Урок з історії України для 7 класу

Тема: Культурний розвиток Київської Русі

Мета: сформувати та закрiпити знання учнiв про господарську i культурну дiяльнiсть жителiв давньоруського Києва перiоду правлiння Ярослава Мудрого; розвивати вмiння уявляти подiї, якi вивчаються, здатнiсть втілюватися в iсторичний образ; формувати iсторичнi смаки, повагу до культурних надбань минулого; заохочувати до пошукової дiяльностi в рiзних її формах.

Тип уроку: урок повiдомлення нових знань.

Вид уроку: урок-подорож з елементами рольової гри.

Обладнання: карти, схеми, таблицi, картини iз зображенням давньокиївських iсторико-архiтектурних пам’яток.

Пiдготовча робота

За 2—З тижнi до уроку:

а) мiж учнями розподiляються ролi;

б) визначається мета, i пiдбираються завдання для кожної окремої ролi;

в) розробляються карти, схеми, вибираються картини, iлюстрацiї вiдповiдно до теми уроку;

г) готується "екскурсовод" (вчитель або старший учень).

Хід уроку

І. Пiдготовчий етап

1. Актуалiзацiя опорних знань учнiв

Учитель. Сьогоднi ми з вами спробуємо вирушити в незвичайну туристичну подорож — у минуле. Це буде мандрiвка вулицями одного з давньоруських мiст. Щоб одержати право здiйснити таку мандрiвку, вам необхiдно здогадатися, куди саме ми вирушаємо.

(Учитель зачитує лiтописнi уривки.)

"Бачите гори оцi? На цих горах возсiяє благодать Божа, буде город великий, i воздвигне Бог багато церков". "Це буде мати городам Руським".

Бесiда

• Кому належать цi слова?

• Про яке мiсто йдеться?

• Коли i ким воно було засноване?

• З якого писемного джерела ми дiзнаємося про цi подiї?

2. Повiдомлення теми та мети уроку

Учитель. Отже, ми помандруємо до столицi України – Києва. Яким це мiсто було тисячу рокiв тому? Як жили його мешканцi? Чим уславилося воно за часiв правлiння Ярослава Мудрого? Що залишили нам нашi пращури у спадщину? Щоб отримати вiдповiдi на цi запитання, ми вирушаємо в подорож.

II. Виклад основного матерiалу