58619 (Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.), страница 4

В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу – печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа-Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достемений час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ- ІХ ст.. В.М. Даниленко ще в 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VІІІ ст.. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [54; с. 340].

Через поодинокі згадки про слов’янські капища, відтворити повну картину місць поклоніння давніх слов’ян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити як же виглядали слов’янські святилища.

Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В.В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище – культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капища залишився власне фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [54; с. 337]. Фундамент мав еліпсоподібну форму з чотирикутними виступами. Із західного боку фундаменту виявлено масивний стовп, в якому шари обпаленої глини чергувались з шарами вугілля і золи. Навколо нього була велика кількість кісток. Б.О.Рибаков, виходячи з масштабів вівтаря, схилявся до того, що це – залишки великого язичницького храму, а еліпс із каменів – призначений для заклання [44; с. 70].

В 1975 році розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме на цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [4; с. 131]. Святилище нагадує собою пелюсткові святилища Перуна IХ століття на р. Гнилоп'ять під Житомиром та Х століття на Перині під Новгородом.

В 1964 році біля Житомира у поселення Шумськ на березі річки Гнилоп'ять на південному краю землі древлянського народу, були проведені археологічні розкопки І.П. Русановою під час яких виявлено ритуальну споруду. Комплекс датується IХ століттям, але деякі дослідники розширюють хронологічні межі до IХ – Х століть. Комплекс складається з трьох частин: святилище, "крада велика" для кремації і могильник з похованням праху та господарсько-житловий комплекс. Б.О. Рибаков висунув думку, що святилище було символічним зображенням жіночої фігури [54; с. 215]. Ця споруда дістала назву "Велетенша". В середині святилища були знайдені обпалені залишки бика, пташки та інших невстановлених істот. Ця ритуальна споруда, вірогідно, була одноразового призначення. Можна припустити, що таке величезне жертвоприношення було проведено по-особливому, виключному випадку: стихійне лихо, засуха чи якась епідемія. Жіноче божество могло бути Мокошью. Якщо древлянам загрожувала втрата врожаю, а у випадку мора чи загрози життя, це могло бути зображення божества Мари, Марени. З точністю можна говорити, що шумська ритуальна споруда IХ – Х ст. з чіткими контурами жіночої фігури є залишками жертвоприношення жіночому божеству, а причинами, що змусили древлян до такого дійства, могли бути чи хвороба, чи загроза війни або ж наслідки битв, що відбулися [26; с. 205].

Однією з більш стихійних форм язичницьких святилищ були споруди правильної круглої форми, з двома валами. Більша частина городищ – святилищ знаходилась просто неба, часто на них були по колу розташовані будівлі, що призначались для ритуальних бенкетів, для вживання жертовної їжі – "требища". Крім круглих городищ-святилищ існували і масові. Б. Тимущуком та І. Русановою в Подніпров’ї були виявлені городища, що були віднесені до святилищ. Святилище у с. Ржавинці в Чернівецькій області датується IХ – Х ст.. У святилищі було виявлено чотиригранний кам’яний стовп, вірогідно, це був ідол. Зображення на ідолі не збереглось. Святилище розташовувалось на пагорбі над поселенням. Ржавиньке святилище відповідає описам письмових джерел: "И нача княжити Володимер В Києвє єдин, и постави кумиры на холму" [54; с. 224].

Невелику центральну площу з ідолом в її центрі називали капищем. Кап, капище – зображення, ідол, кумир [23; с. 220]. Требище – місце, де приносили жертви. Основа його – "треба" − жертва, жертвоприношення. Требами називали здійснення основних обрядів і у православному культі [54; с. 227].

У Верхньому Подністров’ї, було досліджено ще декілька городищ-святилищ: у с. Бабине на Дністрі, схоже городище відоме в Кулешівці на Буковині.

У Новгороді, в урочищі Перинь, було відкрито святилище Перуна. Археолог В.В. Сєдов вважає, що це центральне святилище літописних словен новгородських. Святилище було у вигляді правильного кола діаметром 21 м., ця частина святилища була підвищена і оточена кільцевим ровом. У центрі кола виявлена яма від стовпа – ідола. Перед ідолом знаходився жертовник. Рів, що оточував культову площадку, мав вигляд квітки з вісьмома пелюстками. В кожному такому виступі-пелюстку запалювалося ритуальне вогнище [25; с. 230]. Київський літописець згадує про встановлення Перуна у Новгороді. Існувало два культа богів у Новгороді та Києві – культ Велеса/Волоса і культ Перуна. Ідол Велеса знаходився у південній частині новгородського дитинця. Але київський князь на чолі пантеону поставив Перуна, і культ Велеса його, вірогідно, мало цікавив. Тому було побудовано у місті святилище Перуна у витоків Волхви [5; с. 256].

Було відкрито ще два такі капища, що були розташовані по обидві сторони капища Перуна. Вірогідно, що капищу Перуна передували три святилища. Скоріш за все, воєвода Добриня, що був призначений до Новгорода ввести культ Перуна, змінив місцевого новгородського ідола, що стояв біля Волхова. Коли саме були знищені бокові капища встановити неможливо. Три перинських капища могли бути збудовані в IХ ст. на честь Рода і двох Рожаниць [43; с. 9-10]. Звісно, святилища будувались не тільки у великих містах, також могли знаходитись у невеликих поселеннях.

Більшість святилищ мали своїх ідолів. Найбільш розповсюдженими були ідоли з дерева, за описами вони являли собою стовпи, в горі яких зображувалась людська голова. Без сумніву, ідоли мали велике значення, а їх зображення (іконографія) посідають чільне місце у світоглядній системі.

За ступенем зображення людського тіла вони поділяються: зображення тільки голови і зображення цілого божества [23; с. 47]. Існували і маленькі домашні ідоли, що були виготовлені з дерева. Їх ставили на кутових поличках в "червоному кутку".

Скульптурна композиція Збруцького ідола, що був знайдений в 1848 р. в річці Збруч біля села Гусятина на Тернопільщині, являє собою чотирикутний стовп із розміщеними на кожному із чотирьох боків площинними зображеннями, розділеними на три яруса. На нижньому з ярусів зображено фігуру чоловіка з вусами в трьох проекціях, який підтримує середній ярус. На другом – зображені фігури чоловіків і жінок, що взялись за руки; на верхньому розміщені фігури божеств, що увінчані єдиною загальною шапкою. Вірогідно, ця спільна шапка виявляла вірування слов'ян в єдине божество, що був пращуром усіх богів. Чотири божества інтерпретуються дослідниками таким чином: у центрі на головному лицьовому боці зображено богиню Мокш з рогом достатку в руці; ліворуч від неї – воїн з мечем і конем, скоріш за все це зображення Перуна; праворуч – богиня шлюбу Лада з каблучкою в руці, а на тильній грані зображено божество без атрибутів [54; с. 342 – 346].

У Чернігові, при земляних роботах, під час будівництва фундаменту, в 1700 році було знайдено два срібних ідоли. На жаль, опису цих знахідок не було зроблено і місце знахідки не досліджено. Але без сумніву, ця знахідка дає підстави стверджувати що святилище знаходилось на місці вже згодом збудованого Борисоглібського собору [29; с. 115]. Ще одне капище розташовувалось на місці печерного монастиря святого Антонія, що був заснований в ХI столітті, з Іллінською церквою ХII століття.

Існує легенда, що розповсюджена серед місцевих жителів, яка свідчить, що на цьому місці гори, яка поросла віковічними дубами, стояло капище з ідолом язичницького бога Перуна. Тому не випадково, що християнська будівля має назву Іллі – пророка. Адже з розповсюдженням християнської віри язичницький бог Перун набув ім’я Іллі, який в свою чергу перейняв всі властивості язичницького бога [9; с. 48].

Отже, ідоли слов'янських богів зазвичай робились з дерева, рідше з каменя з додаванням коштовних каменів та металів; відповідно до функцій богів, зображались вони з різними атрибутами. Можливо, у слов’ян вже були жерці, проте в окремих випадках ритуал правили старійшини або князі, в похованнях останніх (наприклад, у кургані Чорна могила в Чернігові). Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то булти меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки [55; с. 259].

Яскравим прикладом такого поховання є чернігівський курган Чорна могила, насипаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов [55; с. 937-938]. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, пикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії [44; с. 306]. Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство. У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева" [54; с. 340]. У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в просторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо" [55; с. 296]. Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще даніших часів, нічим не відрізнялися од світоляду сусідніх народів.

Святилища слов’ян були як у великих містах і мали всезагальний характер, так були і окремі місця в яких проводились обряди і моління – у гаях, біля водоймищ тощо. Язичество було визначальним чинником у житті й ідеології східних слов’ян, що знайшло широке відображення в матеріальних пам’ятках VІІІ-ІХ ст. [54; с. 341].

Розділ ІІІ. Християнізація Київської Русі

Аналіз джерел переконує, що введення християнства за офіційною датою 988р. на Русі не варто розглядати як одноразове діяння, пов’язане з прозрінням Володимира Святославича. То був довгий та тернистий шлях, що бере свої корені задовго до його княжіння та продовжує розвиватися після нього [50; с. 60]. Перші згадки (як письмові так і археологічні) що знайомлять слов’ян з християнською релігією мають витоки ще в антську епоху, де під впливом постійних економічних та політичних відносин з римськім світом (а пізніше і Візантією) мають своє логічне обґрунтування.

Розвиток Русi до середини IХ ст. майже зовсiм не висвітлений у наявних писемних джерелах. Перекази про Кия – напівлегендарного засновника давньоруської столицi i родоначальника першої київської династії; згадки про аварське іго; непевнi вiдомостi про боротьбу мiж полянами та іншими племенами; фольклорнi спогади про хозарську данину— цим, власне, й вичерпується все, що нам вiдомо про витоки Київської держави. Бiльш-менш достовiрна писемна iсторiя її починається вiд Аскольда — останнього представника дому Києвичiв [12; с. 131].