182163 (Держава і ринок: філософія взаємодії), страница 3

1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

Сучасні трансформаційні зміни в економіці неможливо пояснити з позицій традиційних підходів. Ускладнення розвитку економіки та її тісне переплетіння з іншими сферами людської діяльності конче потребують синтезу методологічних прийомів не тільки суспільних, а й інших наук. Це не означає, що необхідно метафізично застосовувати всі філософські досягнення пояснення принципів функціонування організованих і неорганізованих систем, механічно переносячи їх на економіку. Механічне застосування різного роду «механізмів», «синхронізації», «терапії», «віртуальності», «парадигм» тощо лише нівелює філософське тлумачення таких термінів. Відомий американський філософ Т. Кун у книзі «Структура наукових революцій» увів термін «парадигма» для пояснення процесу зміни окремих концептуальних структур в історії розвитку науки взагалі. Він виділяв два етапи у межах кожної такої парадигми: етап розвитку «нормальної науки» та етап наукової революції [18]. Парадигма — це певна модель чи взірець, нормальна ж наука спирається на одне або кілька минулих наукових досягнень. Тому в економічній теорії виокремлення парадигми передбачає порівняльний аналіз усталених економічних концепцій з новітніми з погляду їх революційності, радикальності та прогресивності.

Особливість економічної науки в тому, що вона сьогодні не повинна обмежуватися лише матеріалістичним її визначенням як науки про природу та причини матеріального багатства чи благополуччя. Водночас вона є наукою, що «вивчає людську поведінку з погляду співвідношення між цілями та обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання» [19]. Перехід від матеріалістичного до формального визначення економічної науки дав змогу розмежувати власне «об’єкт» та «предмет» дослідження.

Цілі економічної поведінки, його організація і результати становлять, на думку вчених, предмет економічної поведінки [20]. Кожна економічна школа висуває своє трактування цілей, що супроводжується й відповідною поведінкою. Так, представники ліберального напряму на перший план висувають максимізацію задоволення індивідуальних потреб, інші школи висувають як мету економічної поведінки забезпечення «життя, що відповідає уявленню про людську гідність» [21]. Марксизм взагалі ставить питання про досягнення найбільшого задоволення потреб усього населення, що в практиці господарювання отримало форму адміністративно-розподільних моделей економіки. Тобто можна зробити висновок, що залежно від цілей суспільства визначається й економічна поведінка індивідів, уся система взаємовідносин між ними.

Зазначимо, що поряд з ускладненням економіки поглиблюється і процес пізнання. Тому необхідною умовою економічного дослідження є аналіз взаємозв’язку економічного з соціальним. Відокремлення соціології як окремої науки не означає, що в економічної науки відпала потреба аналізу соціальних наслідків та їх зворотного впливу на економіку. Відомо, що раніше економічна наука займалась проблематикою, яку ми сьогодні відносимо до соціології. У цьому контексті слід виділити теорію Карла Маркса, якого вважають великим економістом та соціологом ХІХ ст. [22]. У ХХ ст. між економічною теорією та соціологією впродовж кількох десятків років існував конкретний поділ праці. Гайденко П. П. зазначає, що згідно з «Вебером, соціологія починається там, де з’ясовується, що економічна людина — надто спрощена модель людини» [23].

А Т. Парсонс вважав соціологію наукою про цілі, а економічну теорію — про засоби досягнення поставлених цілей [24]. Соціологія, економічна психологія та економічна культура стають сьогодні дедалі вагомішими чинниками економічного розвитку.

Зазначимо, що високий рівень абстрактності раціональної моделі людини, прийнятної в економічній теорії, її відносна незалежність від реальних чинників господарської поведінки, є сьогодні важливою методологічною проблемою. Співвідношення теорії та господарської практики завжди було складним вузликом в економічній науці. Смітівський ринковий фундаменталізм та психологічна школа маржиналізму характеризують окремі сторони поведінки людини епохи вільної конкуренції 150-річної давності, використання методології яких не дозволяє пояснити сучасні особливості та відмінності мікро- та макроекономічного розвитку національних економік, темпи економічного зростання та рівень споживання.

Еволюція суспільної думки налічує цілу низку методологічних засад, що визначають концепцію розуміння суспільства. Так, перший революційний крок у розвитку суспільствознавства було зроблено в ХV—XVI ст., коли на місце Бога було поставлено матеріальний інтерес. Приватна власність визначалась як головний чинник і гарант незмінності природи людини, а приватновласницькі відносини стали вихідною домінантою розуміння всієї економічної системи, у тому числі й прогресу суспільства. Егоїзм людини, її приватний інтерес стають вихідним методологічним пунктом різноманітних економічних шкіл, що радикально видозмінює філософію суспільствознавства.

Виникнення марксизму як філософсько-економічного вчення сформувало нову методологічну парадигму — можливість побудови нового суспільства на засадах суспільної власності. Свою філософську концепцію марксизм побудував на діалектичних засадах, що дало змогу пояснити сутність суспільства як суперечливої, історичної, внутрішньо цілісної системи. Використовуючи власну методологію, марксизм обґрунтував соціальні суперечності в розвитку капіталізму і його історичність, необхідність зміни суспільно-економічної формації. На сучасному етапі розвитку суспільства виникла потреба в розробленні нової парадигми методології дослідження сучасних особливостей.

Аналіз суспільного життя має здійснюватися на підвалинах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових, національних та інших пріоритетів. У своїх методологічних принципах аналізу сучасної економічної системи ми не відкидаємо економічного вчення К. Маркса, роздумів Е. Дюркгейма стосовно закономірностей розвитку й функціонування духовності, соціально-стратифікаційної концепції П. Сорокіна й учення М. Вебера про культурно-побутові форми соціальності. Професор Сорбонни Еміль Дюркгейм у своїй праці «Про розподіл суспільної праці» (1893 р.) зосередив увагу на значимості для суспільства права, моралі, релігії, почуттів, звичок, які визначають поведінку людини і які нав’язуються їй соціальним середовищем.

М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Він ставить в один методологічний ряд економічний, політичний, культурний, освітній, релігійний та інші чинники. Ні матеріальні інтереси, ні ідеї, на думку М. Вебера, не існують ізольовано, одне потребує іншого як доповнення й завершення [25].

Продовжуючи ідеї М. Вебера, Й. Шумпетер зазначає, що економічна наука обов’язково «повинна включати чотири основні складові: економічну теорію, економічну історію, статистику й економічну соціологію» [26]. А в праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» Й. Шумпетер формулює першу теорію демократії як напрям економічної соціології. Економісти почали звертати увагу на політичну поведінку людини, яка має вирішальне значення для прийняття економічних рішень на мікро- та макрорівні, впливаючи таким чином на еволюцію економічної системи й відповідно економічної теорії.

Для нашого предмета дослідження особливого значення набувають «точка біфуркації» та «флуктація», на підставі яких можна теоретично обґрунтувати нелінійність розвитку відносин у трансформаційній економіці та випадкові одиничні відхилення від стійких економічних принципів. Водночас ми відкидаємо метафізичність підходу до використання методології синергетики в економічній теорії. Але десятирічний період трансформації суспільства, що супроводжується дезорганізацією та хаосом у прямому та переносному розумінні, підводить до висновку, що тільки поєднання нашого економічного мислення з синергетичним розумінням «зруйнує стереотип страху перед хаосом, що йде з глибокої давнини, дасть змогу побачити красу і конструктивність хаосу» [27].

Перехідна економіка України, її трансформація були започатковані в результаті політичного рішення, а не стали наслідком еволюційності попереднього економічного розвитку. Революційна зміна економічної політики, трансформація економічних і політичних інститутів привели до ліквідації попередніх економічних принципів функціонування економічної системи і становлення нової, на ринкових засадах, системи. Активне втручання держави в економіку в другій половині ХХ ст., глобальна трансформація економіки на теренах постсоціалістичних країн та різного роду фінансові афери сучасності висувають на передній план методологічну проблему ролі об’єктивного та суб’єктивного в сучасному розвитку економіки. Ми схиляємося до думки щодо вирішальності суб’єктивного чинника у визначенні пріоритетності напрямів розвитку економіки. Це підтверджується й визначальною роллю інформації в прогресі суспільства. Інформаційне суспільство, риси якого сьогодні набувають зрілості, продукується людиною, його свідомістю та відповідними політичними й економічними цілями.

Методологічно адекватною системою поглядів на сучасний суспільний розвиток є такі погляди, які обов’язково повинні враховувати ідеї «соціальної злагоди» (Конфуцій), «вічного миру» (І. Кант) та «раціонального соціуму» (М. Вебер). Генезис зазначених методологічних напрямів, їх творче, а не механічне використання для аналізу сучасної недосконалої перехідної економіки повинні послужити теоретичним підґрунтям побудови платонівської «ідеальної держави» в Україні, формуванню соціально орієнтованої ринкової економіки.

Принцип верифікації в дослідженні відносин держави та ринку становить необхідний елемент методології дослідження. Постійне звірення теоретичних висновків з господарською практикою становить сутність методу верифікації. Окрім цього, специфіка відносин держави та ринку в транзитивній економіці не завжди адекватно відображається в ефективній економічній політиці держави. Наприклад, хоча сьогодні в економіці України досягнуто економічне зростання відносно 2000 р., великий зовнішній борг спричинює відволікання фінансових коштів на виплату процентів за боргом та його повернення, тим самим заморожується вітчизняне інвестування економіки, її інноваційний розвиток, що в недалекому майбутньому призведе до скорочення обсягів виробництва, національного доходу, рівня споживання населення. Тобто сучасна економічна політика держави повинна обов’язково брати до уваги зовнішній та внутрішній борги держави, щоб не допустити загострення проблем економічного і соціального розвитку національної економіки в перспективі.

1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку

Формування нового економічного порядку відображається в структуризації суспільства, у становленні і розвитку нових інститутів, які й уособлюють органічну єдність економічного, правового, соціального і політичного. «При вирішенні практично будь-якої економічної проблеми, — писав лауреат Нобелівської премії Г. Мюрдаль, — об’єктом наукового дослідження має стати вся соціальна система, включаючи, окрім так званих економічних факторів, усе, що може впливати на майбутні події в економічній сфері» [28]. Використання методології інституціоналізму, як одного з перспективних напрямів дослідження економіки в тісному взаємозв’язку з іншими сферами людської діяльності, дозволяє виокремити сутність та перманентність рутини трансформаційної економіки, що спричиняють негативні соціальні наслідки та економічні втрати.

Методологія інституціональної теорії набуває для аналізу транзитивних економік особливого значення. «Технологічні та інституційні зміни — це ключі до розуміння суспільної та економічної еволюції, якій властива залежність від її шляху… Взаємодія між державним устроєм та економікою, численність учасників з різним ступенем впливу на інституціональну зміну і роль культурної спадщини, що лежить в основі живучості багатьох неофіційних обмежень, — усе це спричиняє до цієї складності» [29].

Інституціональний підхід передбачає розгляд економіки не як раз і назавжди статичної системи, а як живий організм, що постійно трансформується. Економіка України саме тепер і переживає цей момент трансформації. Предметом дослідження інституціоналізму є не лише ринковий механізм саморегулювання і економічна людина, а й проблеми безробіття, структурної та регіональної незбалансованості, проблеми взаємозв’язку економіки і політики, визначення ролі держави, суспільної організації людей. Для тих, хто матиме намір поглиблено вивчати інституціоналізм, без знання якого неможливо здійснювати економічну політику держави, називаємо основоположників цього наукового напряму: Торстейн Веблен, Макс Вебер, Уеслі Мітчелл, Джон Гелбрейт, Ян Тінберген, Даглас Норт, Трауінн Егертсон, Френк Найт, Олівер Вільямсон, Річард Нельсон, Сідней Уінтер та інші. Праці цих учених перекладені й видані російською та українською мовами.

Теорія суспільного вибору відображає спробу «раціоналізувати» норми, тобто побачити в нормах результат усвідомленого, раціонального вибору людей. Отже, суперечність між моделлю раціонального вибору і слідуванню нормам знімається. Теорія суспільного вибору вивчає насамперед юридичні норми, що відображають результат політичного вибору, а також ті, що фіксуються у праві. Для пояснення юридичних норм використовується неокласична модель раціонального вибору. Зокрема, передбачається, що «політика — це складний інституціональний процес, в основі якого люди вибирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями, подібно до того, як вони вибирають на ринку товар, керуючись лише особистими потребами» [30]. Інакше кажучи, норми та правила з’являються в результаті взаємодії індивідів на політичному ринку. Звідси і наступний критерій оцінювання норм — їх ефективність. Норми ефективні тоді, коли вони ґрунтуються на індивідуалістичних цінностях та сприяють взаємовигідній реалізації індивідуальних інтересів.

Через механізм розподілу відбувається реалізація особистого інтересу, наповнення його матеріальним змістом. Результатом розподілу суспільного продукту є отримання благ кожним членом суспільства. Прагнення кожного до отримання більшої частки суспільного продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома способами: перший — збільшення частки внеску кожного у створення продукту; другий — активний вплив на саму систему розподілу продукту. Перший спосіб належить до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. За браком дійової демократичної системи управління суспільством формування розподільних відносин більшою мірою визначається суб’єктивним фактором, що призводить до перекосів та до розбалансування в економіці.

Приватна власність, на думку Дж. С. Мілля, є фундаментальним та визначальним інститутом, з допомогою якого створений продукт розподіляється відповідно до витрачених факторів виробництва, хоча «у своїх вторинних проявах інститут цей різноманітний і схильний до видозмін» [31]. Рента, прибуток і заробітна плата є, власне, капіталістичними формами розподілу, що пов’язані з приватною власністю. Одноосібна приватна власність доби А. Сміта визначала досконалу конкурентну форму розподілу відповідно до трьох факторів виробництва: землі, капіталу і праці. В умовах вільної конкуренції XVIII—XIX ст. ринок за допомогою обміну автоматично регулював розподіл ресурсів та доходів. Головним дестабілізаційним наслідком ринкового розподілу ресурсів і доходів була криза надвиробництва товарів, яка могла на десятки років «законсервувати» економіку.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується трьома основними чинниками, які змінили обличчя капіталізму. Це, по-перше, залучення широких верств населення до володіння власністю у вигляді акцій, що спричинило нову форму перерозподілу — отримання дивідендів як частини додаткової вартості і частки заробітної плати, яку не було використано на споживання. По-друге, активне втручання держави в економіку створило ефективну систему перерозподілу всіх названих доходів. Зазначені особливості сучасного розвитку капіталізму не були враховані при розробленні концепції приватизації в більшості пострадянських країн, що призвело до перетворення приватизації в розподіл економічних факторів виробництва, тим самим викривляло процес формування приватної власності як інституційної основи економіки вільного підприємництва.