182163 (Держава і ринок: філософія взаємодії), страница 9

Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізу історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетними стають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своє відображення в найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому. Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з погляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава є особливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, об’єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собою форму організації суспільства, яка:

• об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

• об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія — це матеріальна база держави;

• об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

• є представником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншими державами;

• об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхнього життя;

• є верховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

• є централізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхнього життя. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальні умови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогою механізму держави — сукупності органів влади й управління, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності можуть бути різні — управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність — установлення загальнообов’язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний час дозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіх держав даного періоду, або різні типи держав.

Під типом держави необхідно розуміти класифікаційну характеристику держав, що мають схожі загальні риси, з погляду устрою, управління, субординації повноважень суб’єктів держави, рівня культурно-духовного розвитку, цільової спрямованості тощо.

Поділ держави на відповідні типи покликаний допомогти з’ясувати, яку форму управління обрала та чи інша країна. Специфіка конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості розвитку і досконалості тих чи інших складових держави. Тобто категорія форми держави безпосередньо залежить від сутності, цільової спрямованості та способу реалізації. На думку відомого юриста й філософа І. А. Ільїна, форма держави — не «політична схема», байдужа до життя людей, а жива організація. «Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, умів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість» [4].

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути відповідно організована, побудована, сформована. Конкретна форма держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед рівнем розвитку суспільства, завданнями й цілями, яке воно ставить перед собою. Значний вплив на становлення форми держави має культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. На форму держави впливає також характер взаємин держави і його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою та іншими організаціями). Можна зробити висновок, що категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним [5].

Вона показує, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням, якими методами вона здійснюється.

Наголосимо на тому, що держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи. Ця теза ґрунтується на такому:

• у кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;

• лише держава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;

• лише держава має право виступати від імені свого народу;

• лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов’язковими для всього населення країни [6].

Отже, держава виступає передусім як політична інституція, що уособлює всі аспекти суспільної діяльності людей. У формі держави втілюється природа й організація публічної влади — система закладів, що управляють економічною, політичною і соціальною діяльністю людей. Нарешті, в ній виражається внутрішній територіальний поділ суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах.

Теорія держави, аналізуючи її історію, реально існуючі форми правління, розробила кілька їх класифікацій. Найпоширеніша з них — це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одній особі — це монархія, якщо багатьом — аристократія, якщо всім — демократія, або республіка. Існування такої класифікації було відмічено ще Геродотом [7].

Зазначимо, що нині аристократичної форми вже не існує. Тому сьогодні мова може йти про монархію чи республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і досі (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Республіку, як форму правління, характеризують такі ознаки:

обрання органів державної влади на певний термін і її колегіальний характер;

наявність обраного на певний термін глави держави;

такий характер державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

юридична відповідальність глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки поділяються на античні (держави-поліси — Афіни, Рим); середньовічні (феодальні — Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління виникає там, де йдеться про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.

Спотвореною формою республіки є форма правління тоталітарної держави, відомий політолог Й. Шумпетер, будучи прихильником західної демократії і критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою зазначав, що майбутнє все-таки належить соціалізму [8]. Тоталітарній соціалістичній державі властиві такі ознаки:

наявність правлячої партії, що становить ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни;

поєднання в одній особі вождя партії і глави держави, прагнення зберегти свої політичні пости;

наділення глави держави диктаторськими повноваженнями;

формальний характер партійних і державних виборів;

підвищення ролі партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

відсутність юридичної відповідальності глави держави й партії.

Відомі такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка ґрунтується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Ця форма правління не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитися повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

У парламентській республіці уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН). Глава держави не може впливати на склад уряду і його політику.

Президентсько-парламентська республіка як форма правління передбачає, що глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).

На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду поділу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх поділ між складовими держави.

Форма державного устрою показує:

якою є внутрішня структура держави;

як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

• у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території [9].

За формою державного устрою розрізняють такі основні форми держав:

• унітарна;

федеративна;

конфедеративна.

У сучасній теорії державний устрій поділяють на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава — це таке державне утворення, яке складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Згідно зі статтею 2 Конституції України [10] Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканною. До унітарних належать також такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

верховне керівництво здійснюють єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі й судові органи;

на території унітарної держави діють одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

складові унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

унітарна держава, на території якої проживають значні за чисельністю національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

• має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади [11].

Ступінь і форми контролю центральної влади над місцевими органами керування в різних унітарних державах неоднакові. Відповідно розрізняють централізовану й децентралізовану унітарну держави.

Як уже зазначалося, форми державного керування з часом можуть змінюватися, удосконалюватися, відчуваючи на собі вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Але при цьому мають дотримуватися такі основні принципи:

• принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, що передбачає усвідомлення вагомості волі суспільства, спрямованість сили держави на здійснення, охорону та захист основних прав людини;

• принцип національної рівноправності — визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав «титульної» (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі;

• принцип законності — спрямування діяльності держави на виконання законів, організація державного керування на підставі законів і в порядку, передбаченому законом;

• принцип суверенності державної влади — єдність і незалежність державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу, його права на самовизначення;

• принцип «розподілу влади» — розподіл основних функціональних напрямів діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів;

• принцип ненасильства — пріоритет у державній діяльності організаційних та виховних методів (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення);

• принцип «громадянськості» — виконання державою своїх функцій із залучення муніципальних органів та різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ними.

2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект

Із становленням та розвитком державності в Україні нерозривно пов’язаний і процес зародження та розвитку підприємництва. Ці процеси в Україні, по суті, почалися в один і той самий час і постійно супроводжують один одного. З прийняттям Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схваленням 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України було започатковано незворотний процес державотворення в Україні.

Зауважимо, що цей процес в Україні досить складний. Наукового обґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Такий досвід, власне, обмежений періодом від прийняття Парламентом України Конституції України та відповідного великого пакету законів. Відсутність філософії і ідеології державного будівництва в Україні нерідко призводить до виникнення колізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, що, у свою чергу, може спричинити порушення законів громадянами, підприємцями погіршення політичної та економічної ситуації в країні.