181815 (Структурна перебудова економіки України перехідного періоду), страница 6

Слід зазначити, що частка виробничої сфери в сукупних інвестиціях скоротилася проти 1990 р. на користь невиробничої всього на 4 процентних пункти. Це економічно виправдано. Проте катастрофічне скорочення загального обсягу інвестицій не могло не призвести до істотного виробничого спаду. Вкрай обмежені інвестиції направлялися, головним чином, не на технологічне оновлення, а на підтримку діючих виробництв шляхом збільшення низькоефективних затрат на капітальні ремонти. Незважаючи на те, що останнім часом процес роздержавлення відбувається досить швидкими темпами, інвестиції в розвиток новітніх (приватних, колективних, акціонерних, корпоративних тощо) форм господарювання післяприватизаційного періоду скорочуються [27,23].

У 1995 р. інвестиції в будівельно-монтажні роботи по об'єктах приватного сектора становили лише 35,3% від рівня 1990 p., а їх питома вага у структурі загального обсягу інвестицій коливалася по роках від 1,5 до 5,7%. По об'єктах колективних форм господарювання відповідні показники знижено до 20,3% і до 9,2%, а на державних підприємствах - з 100 до 18,6% і з 35,1 до 24,8%. Це викликано, з одного боку, скороченням кількості державних об'єктів у зв'язку з їх приватизацією, а з другого - паралічем інвестиційної активності [28,15].

Наведені дані ще раз підтверджують той факт, що сама по собі зміна форми власності, перетворення її з державної на приватну або колективну без відповідних інвестицій, технологічного і структурного оновлення товаровиробництва та інфраструктури, трансформування їх у справді конкурентоспроможні системи не забезпечують ні стабілізації, ні, тим більше, економічного зростання. В країні відбувся колосальний спад промислового виробництва і дещо менший - сільськогосподарського. Зменшилися обсяги ВВП і НД. Як наслідок, реальні доходи і загальний рівень життя 80% населення України знизилися (проти рівня 1990 р) по різних соціальних групах від 2 до 7 разів, при небувалому зростанні відповідних показників по групах збагатілої меншості.

Безумовно, для подолання наявних негативних явищ потрібні відповідні інвестиції та інновації. А це, в свою чергу, вимагає політики валютно-фінансової стабілізації, запровадження оптимального режиму і чіткого контролю грошово-кредитного обігу, подолання і неприпустимості чергової бурхливої інфляції, що в перспективі не повинна перевищувати 10% на рік. Введення з вересня 1996 р. нової грошової одиниці (гривні) покликане сприяти розв'язанню цих першочергових проблем грошово-фінансового й кредитного регулювання. Політика досягнення гнучкої ринкової збалансованості грошової та товарної мас у загальному економічному обороті є вирішальним фактором стабільності та забезпечення виконання грішми своїх стимулюючих функцій. Вона повинна мати стійку вартісну основу, стимулювати прагнення товаровиробників - юридичних і фізичних осіб до високопродуктивної праці на базі постійного технологічного оновлення, активної бізнесової діяльності, формування належних внутрігосподарських фондів споживання і нагромадження, а також своєчасних взаєморозрахунків і внесення податків і платежів до бюджету. Якщо Цей елементарний принцип не діятиме в кожному господарстві, в кожній сфері людської діяльності - незалежно від форм власності та господарювання, то налагодити нормальне функціонування і розвиток усього економічного організму країни, регіону і навіть мікроструктури неможливо. Активна науково-технічна, структурна та інвестиційна політика є однією з вирішальних у досягненні не тільки цієї тактичної мети, але й стратегічних цілей ринкових реформ.

Сучасний стан технологічної конкурентоспроможності економіки України визначає низка властивостей, що негативно впливають на можливості її зміцнення в майбутньому.

1. Збереження високого рівня ресурсо- та енерговитратності економіки. Обсяг створення ВВП на одиницю спожитої енергії в Україні є в декілька разів нижчим, ніж у нових членах ЄС і навіть країнах-кандидатах на вступ. Якщо цей показник в Україні складає 1,8 дол. США, то в Болгарії - 2,9, Румунії - 3,8, а в Чехії - 3,7 дол., Польщі - 4,4 дол. Фактично такий рівень витрат енергоресурсів в економіці України є одним з головних чинників, що обмежують її інноваційні можливості та закріплюють низькотехнологічну спеціалізацію національної економіки.

2. Відсутність мотивації у підприємств щодо здійснення інноваційної діяльності. Рівень впровадження науково-технічних розробок в економіці є незначним. Інноваційна активність підприємств промисловості залишається надзвичайно низькою порівняно з країнами ЄС, а починаючи з 2001 р. відбувається скорочення кількості промислових підприємств, що здійснювали інновації. Так, за період 2001-2005 рр. цей показник знизився з 15,6% до 11%.

В Україні в 2005 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції складав 24,5 млрд грн, що становило лише 6,4% загального обсягу реалізованої промислової продукції. Наприклад, у середньому для країн ЄС в 1997-1998 рр. цей показник складав 32%.

3. Зниження попиту промисловості на інноваційні продукти є принциповим чинником, що впливає на стан розвитку інноваційної сфери в Україні. Відбувається істотне відставання країни за технологічним розвитком від розвинутих країн, зокрема інтенсивно розвиваються виробництва нижчих технологічних укладів, які не мають значного попиту на інновації. Аналіз доданої вартості за галузями промисловості демонструє, що вона створюється переважно за рахунок розвитку технологій, закладених у III технологічному укладі, що є загрозою конкурентоспроможності економіки України.

За підрахунками Інституту економічного прогнозування НАНУ, в Україні частка III технологічного укладу у випуску продукції складала 57,9%, IV - 38%, V - 4%. Із загального обсягу коштів, що спрямовуються на науково-технічні розробки, майже 70% припадає на IV технологічний уклад і лише 23% - на V; 60% інноваційних витрат - на IV технологічний уклад, 30% - на III, на V - лише 8,6%; 75% інвестицій спрямовується у III уклад і лише 20% і 4,5% - у IV і V технологічні уклади відповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переоснащення та модернізація) домінує III технологічний уклад - 83% і лише 10% припадає на IV уклад.

Наведені дані свідчать про незначну частку V і VI укладів, які визначають основи та перспективи розвитку провідних економік світу, і відсутність надійного потенціалу для її нарощування. VI технологічний уклад за випуском продукції становив лише 0,1%, за фінансуванням науково-технічних робіт - 0,3%, за інноваційними витратами - 0,4%, за інвестуванням - 0,5%, за інвестиціями у технічне переозброєння і модернізацію - 0,9%.

За оцінкою українського вченого С.І. Пирожкова, в Україні взагалі відсутні технології VI укладу, а найпоширенішими є III та IV технологічні уклади, на які припадає 95%, тоді як на частку V укладу - лише 4,2%. Інвестиції в галузі V укладу становлять 4,5%, а майже 75% інвестицій спрямовуються в галузі III укладу.

4. Поглиблення деформацій у структурі промисловості. Швидший розвиток її низькотехнологічних (за винятком машинобудування) галузей призвів до того, що на сировинну продукцію в загальному обсязі реалізованої продукції добувної та обробної промисловості у 2005 р. припадало 66,7%, у той час як на інвестиційну продукцію - 13,3%, а на товари тривалого користування - лише 1,3%. При цьому на металургію та оброблення металу припадало 25,2% обсягу реалізованої промислової продукції, харчову промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів - 15,7%, виробництво та розподілення електроенергії, газу та води - 13,4%, добувну промисловість - 9,1%, виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення - 9,3%, хімічну та нафтохімічну промисловість - 6,7%. Водночас частка машинобудування склала 12,8% та за період економічного зростання навіть зменшилася на 0,6 в. п. (відсоткових пункти), зокрема частка виробництва електричного та електронного устаткування знизилась на 1,2 в. п. (до 2,3%).

5. Несформованість внутрішнього ринку, який не став активним споживачем інноваційної продукції національних виробників, фактично не сприяючи поширенню зовнішніх ефектів та розвитку потенційних внутрішніх чинників підвищення конкурентоспроможності економіки. Це виявляється в зростанні частки реалізованої інноваційної продукції промислових підприємств, яка спрямовується на експорт, - якщо у 2000 р. цей показник складав 24,9%, то вже у 2004 р. - 42,5%.

6. Недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики. Відбувається поступове зниження обсягів витрат на НДДКР у ВВП. Якщо за рахунок всіх джерел фінансування у 2001 р. ці витрати складали 1,19% ВВП, у 2003 р. - 1,36% ВВП, то у 2005 р. вже 1,15% ВВП, що майже вдвічі нижче середнього рівня для країн ЄС-25 - 1,90% (2004 р) і значно нижче рівня США (2,59%) та Японії (3,15%).

Структура фінансового забезпечення науково-технічних робіт свідчить про високу роль прямої державної підтримки науково-технічного розвитку та незначне використання непрямих методів його стимулювання. В економіці України порівняно з розвиненими економіками в загальному розподілі асигнувань частка державних коштів на фінансування НДДКР є значно вищою. Питома вага видатків державного бюджету на наукові дослідження та НДДКР у ВВП у 2001 р. складала 0,36%, у 2003 р. - 0,4%, у 2005 р. - 0,49%, що вдвічі вище, ніж у середньому для країн ЄС - 0,24% ВВП у 2004 р. Частка коштів Державного бюджету України в загальному фінансуванні НДДКР у 2001 р. складала 32,8%, у 2003 р. - 30,9%, у 2005 р. - 40,4%. Водночас структура витрат приблизно відповідає ситуації в країнах - нових членах ЄС, де у 2003 р. на державний сектор припадало 51,5% обсягів фінансування НДДКР.

7. Закріплення існуючої технологічної структури економіки України за рахунок надходження іноземного капіталу. Іноземні інвестори недостатньо активні щодо модернізації економічного комплексу країни. Так, станом на початок 2006 р. найбільші обсяги ПІІ було зосереджено в металургії та обробленні металу (11,1% загального надходження ПІІ в Україну), харчовій промисловості та переробленні сільськогосподарських продуктів (10,5%). Водночас на машинобудування припадає лише 6,3% ПІІ. Надзвичайно низьким є рівень внесків у вигляді нематеріальних активів - лише 2,53 млн дол. у 2005 р. (3,60 млн дол. - у 2004 р), що вказує на неактивне внесення іноземними інвесторами технологічних інновацій на підприємства-реципієнти.

8. Недостатність рівня розвитку ринкових інститутів, що стримує інноваційний потенціал економіки. Це підтверджують і міжнародні технологічні рейтинги країн. Індекс ЮНКТАД та індекс ArCo враховують такі критерії, як кількість зайнятих у НДДКР, кількість патентів, отриманих в США, частка населення з вищою технічною освітою тощо. Враховуючи ці індекси, можна дійти висновку щодо потужного потенціалу зростання технологічної конкурентоспроможності економіки України (Україна посідає у цих рейтингах 33 та 42 місця відповідно). А тому необхідно створити сприятливі умови для реалізації цього потенціалу, передусім через розвиток науково-технічної та інформаційно-комунікаційної інфраструктури (саме недосконалість розвитку інформаційних та комунікаційних технологій обумовила низький індекс України у рейтингу ВЕФ, в якому вага цього чинника в індексі складає 50%) та стимулювання «м’яких» чинників.

Зокрема така бізнес-модель, як венчурне фінансування, не одержала в Україні належного розвитку. В Угорщині, наприклад, частка високих технологій у структурі венчурного фінансування становила 8,0%, у Чехії - 27,8%, у Словаччині - 50,0%. За практичної відсутності венчурного капіталу вітчизняного походження венчурні фонди з переважанням зарубіжного капіталу не зацікавлені у розвитку конкурентоспроможних технологій і свої інвестиції спрямовують в акції великих підприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та переробної промисловості, а не у сферу високих технологій.

9. Нестратегічна модель міжнародної спеціалізації економіки України, що може бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку більшою мірою за рахунок порівняльних переваг у вартості природних ресурсів та робочої сили, а не технологічних конкурентних переваг. Так, відмінності в структурі національного та світового експорту свідчать про неефективність використання науково-технологічного потенціалу національної економіки, про закріплення за Україною статусу країни-експортера сировинних та низькотехнологічних товарів.

Якщо у структурі світового експорту в 2004 р. переважали технологічно місткі товари, зокрема інформаційні технології та їх складові (16,3%), загальні машини та обладнання (14,0%), електрообладнання (13,8%), транспортне обладнання (12,0%), вироби хімічної промисловості (8,9%), то для України у 2005 р. характерним було переважання в експорті недорогоцінних металів та виробів з них (41,0%), мінеральних продуктів (13,7%). Частка середньо - та високотехнологічної продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості становила 8,7%, механічного та електричного обладнання - 8,3%, транспортних засобів та шляхового обладнання - 4,8%.

Рівень присутності українських виробників на високодинамічних ринках, що визначають перспективи світової економіки, є незначним. За даними ПРООН, частка високих технологій у структурі експорту промислових товарів складає лише 5%. Така структура експорту не дозволяє економіці України забезпечити перспективну участь у міжнародному поділі праці, навіть порівняно з новими членами ЄС (табл.3). Таким чином, Україна залучена в міжнародний поділ праці на нееквівалентній основі, коли технологічна рента значною мірою оплачується ресурсною рентою.

Україна також не відіграє значущої ролі у світовому науково-технічному співробітництві. Обсяг отриманих роялті та ліцензійних платежів у 2004 р. становив лише близько 0,8 дол. на душу населення, тоді як в центральноєвропейських нових членах ЄС він складав 4,9-30,8 дол. Україна виступає у цих відносинах нетто-споживачем - виплати роялті та ліцензійних платежів іноземним власникам перевищували надходження більше, ніж у 5,5 разу. Ситуація ускладнюється тим, що в 2003-2004 рр. експорт наукових і конструкторських розробок значно переважав їх надходження (128 проти 47 млн дол. у 2005 р), що вказує на «інвестування» іноземних інноваційних проектів та неспроможність внутрішнього ринку поглинути навіть такий незначний їх обсяг.

Як свідчить світовий досвід, стратегічна позиція країни у міжнародному поділі праці, конкурентоспроможність національної економіки забезпечуються лише через адаптацію технологічної структури національної економіки до вимог світового і внутрішнього ринків, яка передбачає активну реалізацію інноваційно-промислової політики, орієнтовану на здобуття нових знань, розробку нових технологічних рішень, комерціалізацію інновацій та технологічну реструктуризацію всієї економіки.