73747 (Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"), страница 7

Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними з перших усвідомили письменники (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, «неокласики», представники «празької школи»), які зробили продуктивну спробу переакцентації питомого «кордоцентризму», спрямування ментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік, тобто переведення традиційного «кордоцентризму» у нову перспективну якість.

П. Куліш жертовно працював, за його словами, «над пробудженням суспільно-національної свідомості» народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали «фанатиком української народності», «ревним захисником малоросійського інтересу в літературі», «вчителем і проводирем». За відсутності української держави він, як і Т. Шевченко, закликав «ґрунтувати» «отечество собі... в ріднім слові», надаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації. Не приймаючи бунтарства, «гайдамаччини» («Не мечем нам воювати»), П. Куліш ідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народом кращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнє визволення, зцілити «сліпого брата».⁵⁰

І водночас той же Куліш, ревний оборонець української ідеї, був здатний на таке, що лежало поза логікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що «наробив багато промахів, багато дурниць, багато непристойностей». Жив національною справою — і водночас займався «обрусительною» роботою у Польщі, опускався до вірнопідданства, співаючи хвалу «єдиному цареві» та «єдиній цариці», що роздавили «розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ) за порогами». Переймався долею України — і «проклинав ту сумну гірку годину», коли із світів повертався до неї, бо тут «дурень дурня в пекло поганяє». Все життя працював для народу — і так характеризував його:

Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!

Воістину незбагненний, парадоксальний, «гарячий і холодний разом» Куліш!⁵¹

Від настрою Куліша залежали і громадські справи, і літературна діяльність, і ставлення до свого народу. У стані ейфорії він пише: «Нам слід жити з простим людом, слід з ним поріднитися; серед простолюддя скоріше натрапиш на вірну, щиру й живу людину, ніж: серед панів, у простих людей є щира дружба, є любов, якої не схитнуть ніякі рахунки та відносини». У листі до Милорадовичівни говорить, що «мужики перві граждани українські». У стані депресії все вищесказане йшло шкереберть. Свідченням цього є листи до Барвінського («Ми народ незгідний: ми наслідники тих розбишак, з котрих наробили собі героїв честі і общого добра; ми варвари, наші задуми і почуття мізерні») та до О.Кониського: «Попсований народ». У такі хвилини він звинувачував свою українську ментальність: «У мене безодня хохлацького ледарства. І полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод». У деяких листах цей дуалістичний підхід висловлювався одночасно, наприклад, до Ганни фон Рентель Куліш писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».⁵²

Найбільшу непослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличував його, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу».

Прикладом того, що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є його роман «Чорна рада». З одного боку, «на Запорожжі воля ніколи не вмирала», там рівність шанувалася, а тому «Запорожжє іспоконвіку було серцем українським», а з іншого — «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків да лисиць», запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки», які, «аби не робити діла на господарстві», ішли на Запорожжя, щоб «п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати». Звісно, таке, неоднозначне трактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, а й викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як «вражих синів» для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але сама постановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу, тверезого читача змушувала замислитися.⁵³

М.Костомаров писав, що «Чорна рада» однаковою мірою відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної і національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тож непослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженою розполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда, подібне траплялося рідко).

Важливе місце в романі відведено показу бідноти – селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради – обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Народ України в романі «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і стає перед читачем.

Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» (с. 30). Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних мас: «...один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо», – ремствують селяни (с. 76).

Повертаючись до історичного роману П. Куліша «Чорна рада» бачимо, що політичним стрижнем стало припущення Грабянки в його літописі про те, що «два союзніе мужи» – наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романного зображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, який орієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії, пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історії за національну державність, але – щоби задовольнити вимоги імперської влади й цензури – у складі Московського царства.

Цей ідеал автономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьман Сомко: «І дай, Боже, щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» (с. 44).

В протиставлення гетьману Сомко створюється письменником образ – Брюховецького. Його образ в романі тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.

Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.

Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.

Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.

Куліш розбудовує політичну інтригу в романі на різних підходах Сомка і Брюховецького до союзу України з Московщиною: перший наміряється укласти його на умовах Гадяцького трактату, вигідних для України, а другий, аби лиш стати гетьманом, жодних умов не висуває і подає це як свій козир (у Радянській Україні ця ситуативна парадигма національного державного провідництва повторилася у парі Шелест - Щербицький).⁵⁴

Поміщик Ґвинтовка, прихильник Брюховецького, так довірливо пояснює своякові Череваневі переваги Брюховецького над Сомком: «Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі – отже Гадяцькі пункти і того зопхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартинович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має» ( с. 123).

Йдучи за літописною версією, Куліш згадав у романі й донос Брюховецького: ставши гетьманом, той «зараз ізвелів» Вуяхевичу «на Москву листи писати, що ось нібито Сомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати».

Галицький трактат, так високо оцінений Кулішем вустами одного з позитивних героїв роману, містив ряд важливих пунктів, дотримання яких давало б змогу українсько-руському народові зберегти свою національно-культурну самобутність, грецький релігійний обряд і продовжити формування власної державності. Згідно з договором, Запорозьке Військо і три руські воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське – мали входити до складу Речі Посполитої (об'єднаної держави Корони Польської та Великого князівства Литовського) на правах державної автономії, «добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні до шляхетних». Головна військова і цивільна влада в Руській землі повинна була належати гетьманові, який признавався королем з числа чотирьох претендентів на цю посаду, обраних шляхом вільних виборів за участю козаків, шляхти і духовенства у трьох руських воєводствах; він ставав одночасно й першим сенатором на Наддніпрянщині. У Руському князівстві не мало бути жодних чужоземних військ, у тому числі польських чи литовських, а при потребі їх введення – у зв'язку з загрозою українсько-руським кордонам, – вони мали перейти під командування гетьмана.⁵⁵

Дуже не проста тема в романі – релігія і Україна. Цінним для нащадків є висвітлення Кулішем такої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалі негативно ставився до неї. Однак, дещо дещо несподівано Куліш 1878 року вступає в полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'я та католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж уся тяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковної унії». Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки «світлину православ'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача». У протиріччях між православними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайну боротьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багато працював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва. Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними. Порівняйте: «...ніщо не могло заглушити в руському суспільстві споминів про пращурів та давнину» — з його ж: «...освічений, етично піднесений і політично могутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичному буйству православ'я...» ⁵⁶

Куліш бачив у діях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могли вважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі «крамольні» думки на той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у 1864—1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну для українського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг не побачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі «запровадження» православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців у лоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українська церква. Причому він досить сміливо критикував і римсько-уніатську церкву, і російську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав про русифікацію і про Росію, в якій «...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська...».⁵⁷